Тетяна ходила з кутка в куток. Вона ніяк не могла повірити в те, що сталося щойно. З нею, з її сім’єю, з її життям. Не уявляла, що таке взагалі можливо.

Дзвінок пролунав у тиші квартири голосно і несподівано. Тетяна тільки починала засинати, хоча час був уже пізній.

Вона спочатку навіть не зрозуміла, де дзвонить телефон. Свій вона тримала поруч, на тумбочці. Але він мовчав. Сигнал видавав мобільний чоловіка, який сьогодні забув його похапцем, збираючись до своїх батьків, що жили далеко в селищі.

Жінка піднялася і пройшла у вітальню, де на журнальному столику відшукала телефон, що дзвонив.

– Алло, – навіщось відповіла вона на виклик, хоча давно вже звикла скидати чужі номери.

Промайнула дивна думка, що так пізно можуть дзвонити тільки по допомогу.

– Доброго вечора, – голос був жіночим і якимось несміливим. – Вибачте за пізній дзвінок. Я, напевно, помилилася…

Незнайомка зібралася, очевидно, відключитися, але чомусь зволікала.

– А кого ви хотіли почути? – у Тетяни раптом заграли ревнощі.

Що це за нічні дзвінки якихось невідомих жінок на телефон чоловіка? Цього ще не вистачало! Яке нахабство і зухвалість водночас!

– Це ж телефон Олександра, вірно? – продовжувала на тому кінці співрозмовниця.

– Дивлячись якого Олександра ви маєте на увазі, – Тетяна не поспішала визнавати той факт, що незнайома жінка зараз телефонує саме її чоловікові.

Вона цілком могла й помилитися. Ім’я у чоловіка було не таким вже й рідкісним.

– Шевченко, – назвала незнайомка прізвище, яке Тетяна носила ось уже дванадцять років. – А ви, напевно, дружина Олександра… Мені дуже шкода, що довелося потурбувати саме вас.

Незнайомка замовкла, чекаючи реакції Тетяни.

– Хто ви? По-моєму, настав час представитися, якщо наважилися потурбувати нашу сім’ю в таку пізню годину, – вимовила Тетяна строго.

– Я маю поговорити з Олександром. Колись давно він мені дав цей номер і сказав, що я можу звернутися до нього в крайньому разі. У важкій ситуації. Тож краще вам віддати слухавку чоловікові, – тихо говорила жінка на тому кінці.

– Чоловіка немає зараз. І поговорити вам із ним ніяк не вдасться. Можете говорити зі мною, – Тетяна вирішила все з’ясувати до кінця.

– Шкода… Я думала, що він нам допоможе. Мене звати Діна, і в мене… Вибачте, у мене є донька від вашого чоловіка.

Тетяна при цих словах відчула слабкість у ногах і запаморочення. Довелося сісти на диван.

Сьогодні взагалі день був непростим. Після переживань жінка довго не могла заснути. Так було завжди, якщо вона сильно втомлювалася або нервувала.

Старша Надійка захворіла на ангіну. Ближче до обіду зі школи зателефонувала вчителька. Вона сказала, що в доньки висока температура. Потрібно приїхати і забрати її, бо вони не наважуються відпускати дівчинку додому саму.

Тетяна відпросилася в шефа, який дуже неохоче дозволяв комусь у робочий час залишати офіс, і помчала до школи по доньку, водночас дзвонячи педіатру, щоб викликати його додому. А ближче до вечора, коли поїхала в садок за синочком, зателефонував чоловік і сказав, що терміново їде до своїх батьків у селище.

Батькові стало погано, викликали швидку, яка відвезла його із серцевим нападом у місцеву лікарню.

Зараз Тетяна відчула, що всі переживання сьогоднішнього дня наклалися на цей дивний дзвінок. Їй було не по собі.

– Що ви сказали? У вас є донька від мого чоловіка? І скільки ж їй років? – із завмиранням серця запитала Тетяна.

– П’ятнадцять. Її звуть Еля, Елеонора, – продовжувала незнайомка, а в бідної Тетяни від кожного її слова щось завмирало в грудях.

Так, треба зібратися. Може, це розіграш якийсь? Чи мало зараз ненормальних? Он і імена в них обох якісь дивні. Діна, Еля… Напевно, все вигадала ця нічна жартівниця. Можливо, мала якісь плани на Сашка, а він їй відмовив. Ось вона тепер і викручується. Мститься йому як уміє.

– А де ви живете? – вирішила хоч щось з’ясувати Тетяна.

– Далеко. Ваш чоловік служив у нашому місті, – Діна точно назвала місце служби чоловіка. – Ось тоді ми з ним і познайомилися. Ви знаєте, не потрібно переживати. Я не претендую на вашого чоловіка. Та й ніколи не претендувала на Олександра. Просто доля так розпорядилася, що мені ще раз довелося звернутися до нього по допомогу. Якщо він, звісно, погодиться нам допомогти…

– Ще раз? А коли ж був перший? – гарячково перебираючи в пам’яті всі від’їзди чоловіка з дому на далекі відстані, запитала Тетяна.

– Ось саме тоді, коли Олександр тут служив в армії.

Діна замовкла. Мовчала і Тетяна, ошелешена почутим.

Ніколи чоловік не розповідав їй нічого про цю Діну та її доньку. Але, якщо, як стверджує незнайомка, дав їй колись свій номер, значить, не все так просто. І було щось між ними, про що Тетяні знати не належало…

Тетяні хотілося нагрубити нічній співрозмовниці і кинути слухавку. Але щось у її голосі не давало цього зробити. Таким голосом говорять, коли страждають від безвиході і якогось великого горя.

– Діна, я не знаю, що вам від нас потрібно, не хочу бути грубою, але час все-таки сказати, щоб ви не турбували більше нашу сім’ю. Що було, те минуло. А в Сашка сім’я, діти.

– Зачекайте! Прошу вас, не відключайтеся! – Діна заплакала на тому кінці. – Ваш чоловік – виняткова людина. Він вам вірний і ніколи не зраджував. Такі якщо покохають, то на все життя, я знаю.

А те, що було колись між нами, було задовго до вашого з ним весілля. І це навіть не кохання і не симпатія… Це… Загалом, довго розповідати. Скажу лише, що я попросила його одного разу, коли він був молодим хлопчиною, про одну пікантну послугу…

– У результаті якої у вас дочка? Ви про цю послугу? Що за цинізм? – обурилася Тетяна.

– Якщо хочете, я вам усе розповім. Тим більше, що ви вже дізналися цю таємницю.

– Хочу! Все одно ви мене вже розбудили, і я маю розібратися в тому, що відбувається, – невдоволено видала Тетяна.

– Так, ви маєте знати про це… Я тоді була одружена з дуже впливовою людиною. Була молода й амбітна. І вирішила, що мені потрібен чоловік забезпечений, нехай і в роках.

Я знайшла такого, він був великою шишкою в адміністрації нашого міста. Після весілля ми з ним оселилися в невеликому старовинному будинку, всього на кілька квартир. Але квартири ці були величезними і займали їх суцільно начальники.

Мій зрілий чоловік дуже хотів дитину від мене. Але в нас не виходило. Він звинувачував мене в тому, що я винна, погрожував вигнати. Боже, якою я була наївною! Хотіла йому щось довести. Будь-що залишитися поруч із ним.

У сусідній квартирі жив генерал, у якого водієм певний час працював Сашко… Вибачте, Олександр.

– І що? Ви вирішили спокусити молодого солдатика, щоб довести своєму багатієві, що ви можете мати дітей? Яка маячня! – вигукнула Тетяна.

– Так, тепер я з вами погодилася б. Але тоді… Я без зусиль домовилася з водієм генерала, який подовгу сидів у машині біля будинку, про те, що не проти зустрітися з ним під час його звільнення.

Потім з’явилася Еля. Але чоловік її не злюбив із першого дня. Він погрожував мені розлученням, кричав, що в них у роду ніколи не було рудих, а донька моя саме такою і була.

“Боже мій, за що мені це?” – по обличчю Тетяни потекли сльози.

Саме в цей момент вона зрозуміла, що жінка не бреше. Поруч, у дитячій, спали зараз мирним сном двоє її дітей – син і донька – два яскраво-рудих сонечка, так схожих на свого батька.

– І що ж було далі? – намагаючись не шморгати і не хлюпати носом, запитала Тетяна.

– Далі було важко. Чоловік все-таки вигнав нас. Його хтось напоумив зробити тест на батьківство. Нам із донькою довелося повертатися до батьків у комуналку. У злидні й безпросвітність, від якої я так прагнула втекти.

Я, звісно, намагалася якось вибратися звідти. Пішла вчитися заочно, здобула професію, почала працювати, і ми з донькою пішли на орендовану квартиру.

А потім… Я якось подумала – а раптом? Треба розшукати біологічного батька дочки і все йому розповісти. Раптом він захоче визнати Елю, а ще краще – взяти нас у своє життя.Не буду розповідати, як мені це вдалося, але я все-таки знайшла адресу Олександра і написала йому листа у ваше місто.

– І що? Коли це було? – стрепенулася Тетяна, яка дуже замерзла, сидячи в тоненькій піжамі на дивані у вітальні. Її вже підтрушувало від холоду і нервового напруження.

– Давно. До вашого весілля. Він мені зателефонував тоді – у листі був мій телефон – і сказав, щоб я забула про нього назавжди. І що він зустрів дівчину, з якою скоро одружиться. Мовляв, із такими, як я, можна лише час провести і тут же забути. А ще – щоб я поверталася до свого чоловіка.

Я тоді запитала його – а як же Еля? Адже це ж його донька, його кров. На що Олександр сказав так – я не хотів від тебе ніякої доньки і не просив тебе її приводити у світ. Тому й претензій до мене ніяких бути не може. Але якщо трапиться щось страшне, у крайньому разі, то я можу йому зателефонувати.

– Усе це, звісно, сумно. Тільки чи не здається вам, що безпардонно ось так вриватися в чуже розмірене життя, виправдовуючи це давнім випадковим зв’язком мого чоловіка з вами?

– У нас горе. Велике горе… Серйозно захворіла Еля. Наші лікарі виявилися безсилими. Хвороба прогресує з кожним днем. Нам потрібні гроші, щоб відправити її за кордон, де обіцяли допомогти. Ми вже зібрали багато. Допоміг мій другий чоловік, його родичі, наші друзі. Але все одно не вистачає. І тут я згадала про батька Елі. Про Олександра. Подумала, що можна спробувати зателефонувати… Усе-таки це шанс.

– Який діагноз у вашої дочки? – запитала Тетяна.

– Я можу вам надіслати копії всіх наших виписок, щоб ви не подумали, що я вас намагаюся обдурити, – сказала Діна після того, як озвучила страшний діагноз дочки.

– Надішліть. Можливо, я поговорю з чоловіком про вашу проблему.

Вона відключилася, побажавши одужання доньці своєї нічної співрозмовниці, і поспішила в дитячу перевірити своїх улюблених янголят.

Надюша горіла, видно, знову піднялася температура. Стьопка спав, розметавшись по ліжку, як завжди це робив. Тетяна поправила ковдри на ліжечках дітей, погладила їх тихенько по рудих м’яких голівках і вийшла, щоб не розридатися.

Заснути їй цієї ночі так і не довелося. Різні думки лізли в голову – від ревнощів і образи за те, що чоловік не розповів їй нічого про цю історію. До неможливого болю душевного і страху за життя та здоров’я своїх дітей. Думала вона і про незнайому дівчинку-підлітка, до якої доля виявилася такою жорстокою.

Наступного дня надвечір повернувся чоловік. Сказав, що батькові вже краще, і тепер можна не переживати за його життя.

– Слухай, я, виявляється, телефон забув удома, так поспішав. Там без нього як без рук був. Усе поривався тобі зателефонувати, розповісти, як і що, – ділився з дружиною Сашко.

– Так, забув… А тобі тут дзвонили, – сказала Тетяна.

– Дзвонили? Хто? – безтурботно запитав чоловік, вечеряючи улюбленими котлетами, які так смачно готувала його дружина.

– Діна, – сміливо вимовила Тетяна, дивлячись чоловікові в очі.

Він зблід, перестав жувати, розгубився.

– Діна? У неї… У них щось сталося? – запитав уже іншим, згаслим голосом.

– Так. Сталося. Дивно, що ти ніколи мені про них не розповідав, Сашко. Не очікувала я від тебе такого.

Тетяна в подробицях розповіла чоловікові про нічний дзвінок. Потім показала фотографії всіх виписок і результатів обстежень, які надіслала їй вранці Діна.Спеціально для сайту Stories

– Ось такі в них справи, любий. Еля тобі дочка, хочемо ми цього чи ні. І нам потрібно вирішити, що тепер робити з цією інформацією. І чи зможемо ми далі жити спокійно, знаючи, що не допомогли сестрі наших із тобою дітей. Подумай про це.

Олександр сидів притихлий. Йому було не по собі. Він, виявляється, зовсім не знав свою дружину. Не здогадувався, яка в неї велика й добра душа.

– Дивись, ось її фото. Схожа як на наших, так? І на Надюшку, і на Стьопу, – показала Тетяна чоловікові знімок Елеонори, що прислала Діна.

– Схожа, – тихо відповів приголомшений Олександр, який уперше побачив свою вже таку дорослу першу доньку.

Вони прийняли єдино правильне рішення – перерахували на рахунок, який вказала Діна, більшу частину своїх заощаджень, які збирали на купівлю нового автомобіля.

– Що машина? Залізяка. Скільки чекали, ще почекаємо. А тут людське життя. Життя твоєї дитини, – сказала чоловікові мудра Тетяна.

Через півроку Діна надіслала повідомлення, що лікування Елі пройшло успішно. І фотографію худенької усміхненої дівчини. З величезними сумними очима і рудими пухнастими кучериками, що смішно стирчали в різні боки, немов німб над головою.