– Ото вибрала собі… – бурмотіла Марія, дивлячись, як донька з нареченим стоїть на подвір’ї.

Не подобався їй майбутній зять, але дочка доросла, це її вибір.

– Мамо, це Роман. Ми з ним одружимося, – сказала Оля з тією впертістю, яку Марія добре пам’ятала з дитинства доньки.

Марія Іванівна не злюбила Романа з першого погляду. Не те щоб він був поганим – просто не «її тип».

Сам родом з міста, в погляді зухвалість, трохи впевненість, що межувала з нахабством. І ще – не вміє ні хату побілити, ні дрова скласти як слід.

– І що вона в ньому знайшла? – скаржилася Марія сусідці. – Зовсім не господар. Що ж він за опора буде для доньки?

Але Оля була непохитна. Весілля відгуляли скромно, але щиро. Роман намагався бути ввічливим, навіть подарував тещі вишиту сорочку – сказав, сам купив у Львові.

Марія Іванівна подякувала, але подумала: «Краще б він у погребі полички прибив».

Жили молоді в місті. Приїжджали зрідка – на свята, іноді влітку. Роман завжди щось привозив: то цукерки, то каву, то нову хустку для тещі.

Марія Іванівна приймала подарунки, але підсвідомо шукала, до чого причепитись.

– Хустка – синтетика, паритиме, – бурчала вона.

– Мамо, та гарна ж, глянь! – сміялася Оля.

– Може, й гарна, але не з любов’ю обрана, – зітхала невдоволено Марія.

– А я з любов’ю вибирав, – тихо додав Роман.

Одного разу, восени, вони приїхали з онукою – маленькою Зоряною. Дівчинці було чотири, допитлива, жвава, тягнулася до всього.

– Бабусю, а це ти варення варила? А можна допомогти? – щебетала вона.

Марія Іванівна розцвіла. З онукою було легко й приємно. А от з зятем усе залишалося натягнуто.

– Я дрова порубаю, – запропонував Роман.

– Та ти й сокиру в руках толком не тримав, – бурчала вона.

– Тримав. Навчився. Хочете – покажу.

Він справді порубав. Не ідеально, але старанно. А потім ще й вікно в комірчині заклеїв, бо ду́ло.

– Хоч щось корисне зробив, – пробурмотіла Марія, хоча в душі визнала – руки в хлопця таки є.

Якось уночі, під час тієї осінньої поїздки, Марії Іванівні стало зле.

– Мамочко, давай викличемо швидку! – кинулася Оля.

– Ні, не треба… – шепотіла жінка.

А Роман вже набирав номер. Спокійно, без паніки, зібрано. А потім – ліки, готував чай, шукав у селі аптеку.

– Тримайте руку, тещо. Все буде добре, – говорив лагідно, поки її трясло від слабкості.

– А ти ж не лікар, як ти знаєш, що робити? – спитала вона, вже трохи опритомнівши.

– У мене мама медсестрою була. І дід лікар. Та й сам не байдужий, коли близькі хворіють.

Марія подивилась на нього вперше не як на «чужого». Вперше – як на людину, яка дійсно хвилюється за неї щиро.

– Мам, ну що ти про нього думаєш зараз? – спитала Оля, коли мамі стало краще. Дочка дуже переживала через те, що між двома найріднішими їй людьми досі живе неприязнь, і вона хотіла, щоб мама нарешті визнала зятя.

– Та… інший він. Не як наші сільські парубки-красені. Ти б за когось з наших вийшла, і горя б не знала, вже давно би в свою хату переїхала. Тут вже майже кожен твій однокласник побудувався.

Бурмотіла Марія як завжди, а потім побачила, що дочка засмутилася, і додала:

– Але видно, що твій теж старається.

Вона мовчки подивилася, як Роман бігає по подвір’ї з маленькою Зоряною, навчає її ловити листя, що падає з дерев. Сміх дитини і голос зятя зливались у щось дуже рідне.

Навесні Роман приїхав сам, бо Оля трохи занедужала.

– Я грядки скопаю. І смородину підріжу. Ви ж казали, що руки вже не ті.

– А що ти тямиш у смородині?

– По інтернету подивився. А там ще й відео було.

Він справді все зробив. Не по-господарськи – по-людськи. І сітку на курник почепив, і піч почистив.

Марія Іванівна сиділа на лавці й дивилася.

– А знаєш, Ромчику… Я думала, що ти нам не підходиш.

– Я знаю, мамо.

– Але ти – добрий. Не такий, як я хотіла. Але добрий.

Він мовчав. А потім сів поруч.

– А ви – дуже схожі на Олю. Сильні й справедливі. І я все життя хотів, щоб мене прийняли таким яким я є.

Вони мовчали ще трохи. Потім Марія сказала:

– А йди в хату, я борщу наварила. Свого, червоненького, домашнього, як ти любиш.

– А я й не казав, що люблю.

– А я давно вже це підмітила, – посміхнулася теща.

І з того часу щось змінилося. Стало більше спокою і менше напруги. Більше добрих слів і порад, і менше недовіри.

Марія Іванівна вже не бурчала, коли він розбив тарілку. А Роман вже не боявся прийти до тещі і щось запитати.

А якось Марія сказала сусідці:

– Зять мій – добрий. Хоч і міський. Але душу має. І доньку любить. І дитину. І мене, хоч я й не мед. То ж і я його тепер… приймаю. Як свого.

І усміхнулась. Тихо, по-жіночому. Так, як усміхаються матері, коли серце нарешті знаходить спокій.

Спеціально для Українці Сьогодні.