Катя втомлено потерла очі й подивилася на розкидані по кімнаті речі. У голові тривожною думкою знову пронеслася та сама фраза, що колись, три місяці тому, здавалася правильною: “Ну, нехай поживе трохи, їй же зараз нелегко…”.

Але ось вона сидить тут, серед цих туфель, кросівок і різного мотлоху, і розуміє, що вже не може це терпіти. Кожен день дедалі більше нагадує гуртожиток для молодих, де ніхто ні за що не відповідає.

– Марійка, може, взуття хоча б із проходу прибереш? – Катя намагалася говорити м’яко.

– Так-так, зараз! – відмахнулася Марія, не відриваючись від екрана телефона. – Тільки відео додивлюся.

Катя зітхнула і сама почала збирати безлад. Вона втомилася від того, що щодня прибирає за чужою дорослою людиною. За зовицею, яка свято вірила, що домашні справи – це нижче її гідності.

Надвечір повернувся Ігор, відчинивши двері й одразу запитавши:

– А що на вечерю?

– Нічого, – відповіла Катя, втрачаючи терпіння. – Я затрималася на роботі, а Марія…

– Знову до сестри чіпляєшся? – Ігор насупився, бачачи, як вона сердиться. – Вона ж гість.

– Гість? – Катя мало не втратила дар мови. – Гості зазвичай не живуть місяцями, і, вибачте, допомагають по дому.

– Ну знаєш! Вона переживає зараз, – Ігор замахав руками. – Важкий період, а ти…

Якраз у цей момент у двері подзвонили. На порозі стояли троє друзів Марії з піцою і пінним.

– Привіт усім! – прокричала Марія зі своєї кімнати, навіть не виглянувши. – Проходьте, у нас кіномарафон!

Катя та Ігор переглянулися, але не встигли нічого сказати.

– Ти знав, що вона запросила друзів? – пошепки запитала Катя.

– Ні, але яка різниця? – відповів Ігор, ніби все було гаразд. – Нехай розважається, їй зараз потрібно відволіктися.

До самої ночі в кімнаті Марії лунав сміх, гучні розмови, музика. Катя переверталася в ліжку, намагаючись не чути всього цього, адже завтра в неї важлива зустріч.

– Може, попросиш їх бути тихішими? – шепнула вона чоловікові, вкотре намагаючись заснути.

– Відчепись, – буркнув Ігор, не піднімаючи голови. – Ти занадто багато вимагаєш.

Уранці, коли Катя встала, її зустріла кухня в повному розгромі. Порожні коробки від піци, банки з-під пінного, крихти на столі. На плиті валялася пригоріла сковорідка, а на ній – залишки того, що колись було їжею.

– Маріє! – покликала Катя, збираючись із духом.

– Що? – Марія, з’явившись на порозі в піжамі, подивилася на неї так, ніби Катя щойно її розбудила.

– Ти не могла б хоча б прибрати за собою?

– Вибач, спізнююся на манікюр, – Марія взяла свою сумочку, немов нічого не сталося. – Я потім, обіцяю, наведу порядок.

Це “потім” так і не настало. Марія продовжувала жити у своєму світі, де день починався не раніше опівдня, де кафе і салони краси – ось її реальність, а вечори були сповнені дзвінкім сміхом і нескінченними посиденьками із друзями.

А Катерина весь цей час намагалася утримати в домі хоч найменшу подобу порядку, прибирала, готувала, при цьому дедалі більше відчувала себе в ролі дружини на нестерпній казковій кухні, де кожен ранок – це новий бій.

Одного разу, повернувшись із роботи раніше, ніж зазвичай, Катя почула голос Марії, що лунав із кімнати:

– Так, мамо, усе гаразд! Навіщо мені знімати квартиру, коли можна жити тут безкоштовно? Катька, звісно, іноді бурчить, але Ігор її швидко затикає…

Катерина завмерла біля дверей, її обличчя залилося фарбою. Серце пропустило кілька ударів. Вона не очікувала почути такого.

– Ні, не збираюся шукати роботу, – продовжувала Марія, ні про що не замислюючись. – Братик не дозволить мене вигнати. Я вже кімнату пригледіла, стіни перефарбую, меблі нові куплю, затишок влаштую…

Катя тихо прикрила двері й вийшла на вулицю. У неї не було сил більше стояти поруч із цим світом, який дедалі менше їй нагадував дім. Їй потрібен був час. Щоб просто заспокоїтися. Переварити почуте.

Коли ввечері повернувся Ігор, Катя, не витримавши, зважилася на розмову:

– Нам потрібно поговорити про Марію.

– Знову? – Ігор виглядав втомленим. – Ну скільки можна?

– Стільки, скільки потрібно, – відповіла Катя, відчуваючи, як усередині все кипить. – Я чула її розмову з мамою. Вона не збирається з’їжджати.

– Ну і що? – Ігор знизав плечима, ніби це була дріб’язкова проблема. – Місця всім вистачить.

– Правда? – Катя схрестила руки на грудях. – А ти запитав мене, чи хочу я жити з твоєю сестрою?

– До чого тут ти? – Ігор здивовано подивився на неї. – Це моя сестра, і я не можу…

– Не можеш що? – Катя вже не могла тримати в собі лють. – Поважати моє право на особистий простір?

У цю секунду в квартиру ввалилася Марія з компанією своїх друзів, як завжди з радісним криком:

– Усім привіт! Ми принесли напої і…

– Ні, – твердо сказала Катя, перехоплюючи момент.

– Що ні? – здивовано запитала Марія, не розуміючи, що відбувається.

– Ніяких вечірок. Не сьогодні. Не в моєму будинку. – Катя стояла, як скеля.

Марія розсміялася, не сприймаючи її всерйоз:

– Ой, та годі тобі! Ігоре, скажи своїй дружині, щоб не була такою занудою.

Катерина не стала чекати, коли розмова перетвориться на суперечку. Вона повернулася і попрямувала до дверей.

– Вибачте, хлопці, але вечірки не буде. Маріє, нам потрібно серйозно поговорити.

– Катю, припини, – втрутився Ігор, його голос був різким, ніби він уже втомився від цього всього. – Ти ставиш усіх у незручне становище.

– Я? – Катя різко розвернулася, дивлячись на чоловіка. – А ось те, що твоя сестра перетворила наш будинок на прохідний двір, нікого не ставить у незручне становище?

Друзі Марії стояли в передпокої, переминаючись із ноги на ногу, ніби невидима сила не пускала їх далі. Катерина відчула, як підступає роздратування, і не втрималася.

– От завжди ти так! Тільки й думаєш про себе! А про те, що мені важко, ти подумала? – випалила Марійка, стиснула губи і схрестила руки, ніби їй справді було прикро.

– Важко? – Катя витягла з вішалки куртку Марії і буквально кинула її на стіл. – Настільки важко, що ти не можеш хоча б за собою порядок навести? Або роботу пошукати? Або хоч подумати, де тобі жити?

Марія різко схопилася і вигукнула:

– Братику! – її голос тепер був не просто гнівним, а істеричним. – Скажи їй що-небудь!

– Катю, заспокойся, – Ігор простягнув руку, намагаючись її взяти. – Давай усе спокійно обговоримо…

– Ні! – Катя відсмикнула руку, відчуваючи, як у грудях усе розривається. – Я три місяці намагалася обговорювати це спокійно. Але ви мене не чуєте, обидва.

Мовчки, один із друзів Марії пробурмотів:

– Хлопці, ми, напевно, підемо…

Коли за ними зачинилися двері, Катя відчула, як по її венах прокотилася хвиля люті. Марія не стрималася:

– Ну спасибі! Ти що, мене перед друзями зганьбити вирішила? Задоволена?

– А ти не подумала, що зганьбила себе сама? – відповіла Катя. – Ти живеш на всьому готовому і навіть пальцем не ворушиш, щоб щось змінити…

– Навіщо? – Марія фиркнула, складаючи на стіл пакет із піцою, ніби це було єдине, що її хвилює. – Мені й так нормально. А якщо тобі щось не подобається…

– То що? – Катя підійшла ближче, не відриваючи погляду. – Виженеш мене з мого будинку?

Ігор у цей момент, як завжди, втрутився несподіваним запитанням:

– Чому твого? – він підняв брови. – Ми ж одружені, отже, будинок спільний.

Катя повернулася до чоловіка, очі її виблискували.

– Правда? – голос її став крижаним. – Тоді чому всі рішення приймаєш ти? Чому я маю терпіти твою сестру, яка навіть не намагається знайти інше житло?

– А навіщо їй шукати? – Ігор був так упевнений, що це не потребувало обговорення. – Місця всім вистачить.

– Ні, не вистачить, – Катя похитала головою, її голос ставав дедалі тихішим, але різкішим. – Тому що це не будинок, а гуртожиток. З вечірками, брудним посудом і повною відсутністю поваги до мого особистого простору.

Марія закотила очі, і її фраза прозвучала як плювок:

– Ой, почалося… Твій дім, твої правила… Може, ти ще й готувати мене змусиш?

– А що такого? – Катя не витримала. – Ти живеш тут безоплатно, могла б хоча б по дому допомогти!

– От іще! – Марія фиркнула і зробила крок назад. – Я не прислуга. І взагалі, Ігор сказав, що я можу жити тут скільки захочу.

Катерина повільно повернулася до чоловіка. Немов сама земля під ногами пішла.

– Що значить “скільки захоче”? – її голос був чистим льодом. – Ми домовлялися на кілька тижнів! Які, до речі, вже затягнулися.

Ігор зніяковіло кашлянув, його очі повели вбік.

– Ну, розумієш… Марії зараз важко, і я подумав…

– Ти подумав… – луною відгукнулася Катя. – А ось моя думка в цьому будинку хоч когось цікавить?

У цей момент телефон Каті задзвонив, на екрані висвітилося ім’я ріелтора. Вона не вагалася, швидко підняла слухавку:

– Алло? Так, я слухаю… Дуже добре, завтра о десятій влаштує.

Ігор, який сидів у кріслі, напружився.

– Що за ріелтор?

– Я виставляю квартиру на продаж, – спокійно, майже з холодною гідністю відповіла Катя. – Якщо вже ти вирішив зробити з нашого будинку гуртожиток для своєї сестри, будемо ділити майно.Спеціально для сайту Stories

Марія підскочила, її голос став таким високочастотним, що здавалося, скло зараз трісне:

– Що?! Ти не можеш!

– Можу, – Катя відчинила шухляду столу і дістала папку з документами, ніби це було вирішенням усіх проблем. – Квартира в іпотеці, яку я плачу. І я більше не збираюся утримувати тебе і твоїх друзів.

Ігор зблід, ніби все у світі втратило колір:

– Катю, давай усе обговоримо…

– Пізно, Ігорю, – Катя схрестила руки на грудях, її погляд став крижаним. – Я намагалася обговорити. Ти не чув.

Наступного дня ріелторка з важливим виглядом оглядала квартиру, а Марія, як завжди, демонстративно грюкала дверима, показуючи, хто в домі господар. Ігор ходив як тінь, з обличчям, яке не віщувало нічого доброго.

Коли вечір опустився на місто, Катя сиділа на кухні, і ось вона відчула, як телефон знову вібрує. Це була Ніна Петрівна.

– Як ти можеш так чинити з моїми дітьми? – обурено кричала свекруха. – Виганяєш їх на вулицю!

– Не виганяю, – втомлено відповіла Катя, знімаючи з плити чайник. – Просто хочу продати квартиру і поділити гроші. Нехай Ігор із Марією винаймають житло на свою частку, або, може, навіть куплять щось.

– Безсердечна! – схлипнула Ніна Петрівна. – А я-то думала, ти любиш нашу сім’ю…

Через тиждень з’явилися перші покупці. Марія, як і слід було очікувати, не спромагалася прибрати свої речі, роблячи покази квартири справжнім кошмаром. Розповідала якісь неймовірні історії, щоб відлякати людей.

– Це саботаж? – запитала Катя в чоловіка, коли він увійшов до кімнати.

– А ти як думала? – Ігор, не приховуючи злості, кинув погляд на неї. – Будеш знати, як руйнувати сім’ю.

– Сім’ю? – гірко усміхнулася Катерина. – Ти сам її зруйнував, коли поставив сестру вище за наш шлюб.

Одного ранку Катя застала Марію за незвичайним заняттям – та складала свої речі. Несподівано.

– З’їжджаєш? – здивувалася Катя, не очікуючи такого повороту.

– Так, – буркнула Марія, не дивлячись на неї. – До мами. Все одно тут більше робити нічого.

Увечері все стало на свої місця. Марія встигла позичити велику суму, вказавши адресу їхньої квартири. Тепер, коли житло продавали, кредитори могли з’явитися в будь-який момент.

– Я думала, раз я живу тут… – почала виправдовуватися Марія, вдивляючись в обличчя брата.

– Думала вона! – Ігор, не стримавшись, вибухнув. – А платити хто буде?

– Ну ти ж мій брат… – протягнула Марія з награною невинністю.

Катя мовчки стояла в кутку, спостерігаючи за цією сценою. Усе стало на свої місця – і бажання Марії з’їхати, і її відмова шукати роботу весь цей час.

– Знаєш, Ігорю, – сказала Катя, коли Марія пішла, – може, воно й на краще.

– Що саме? – втомлено запитав Ігор.

– Що ми розлучаємося зараз. Поки не загрузли в боргах твоєї сестри.

Розлучення пройшло напрочуд спокійно. Квартиру продали, гроші поділили. Ігор і Марія поїхали жити до матері, щоб платити борги і починати з чистого аркуша.

Катерина зняла невелику студію в іншому районі. Уперше за довгий час вона могла спокійно прийти додому, не боячись знайти у своїй вітальні натовп незнайомих людей.

Через півроку Катя випадково зустріла свекруху в супермаркеті. Ніна Петрівна була у своєму репертуарі.

– Ну що, задоволена? – жовчно запитала вона. – Зруйнувала сім’ю, вигнала моїх дітей…

– Ні, – спокійно відповіла Катя, не підвищуючи голосу. – Це ви зруйнували сім’ю, коли вирішили, що мій будинок – це безкоштовний готель для Марії.

– А тепер вони живуть у мене! – продовжувала свекруха. – Марія без роботи, Ігор платить її борги… Не будинок, а дурдом якийсь.

– Це ваш вибір, – знизала плечима Катя. – Тепер доводиться пожинати плоди неправильного виховання. Як і мій вибір – жити спокійно, без чужих проблем. Ми самі господарі свого життя.