Дзвінок у двері. Відкриваю. За дверима красуня – молода років тридцять з невеликим хвостиком…
Тоненька фігурка, яку облягає червона сукня-міні та відкриває засмаглі красиві ноги, в глибокому декольте пишна грудь. Макіяж та усі інші деталі.
Усміхаюся красуні:
– Вам кого?
– Мені вас, – суворо відповідає, – мене Любов’ю звуть.
– Любов – це чудово. Приємно, коли в дім приходить любов, – радію я, відчиняючи двері ширше, – проходьте.
Заходить. Стоїть посередині коридору, озирається.
– Та ви проходите в кімнату. Он туди. А я швиденько на кухню, у мене там млинці смажаться. Вимкну плиту.
Повертаюся до красуні за пару хвилин. Вона сидить у кріслі, нога на ногу, лікті на підлокітниках, спина витончено вигнута, як у кішки перед стрибком. Відчувається, що чекає серйозна розмова. Що ж, поговоримо:
– Чай? Кава?
– Ні. Нічого не треба.
– Добре. Я так розумію, що у вас є розмова до мене. Слухаю. Мене звуть Надія Петрівна.
– Я знаю. Я про вас усе знаю.
– Так? – щиро дивуюся я, – Треба ж. А я ось про себе далеко не все знаю. Ви потім розкажіть мені про мене докладніше, гаразд? Мені цікаво. Особливо цікаво дізнатися про своє майбутнє.
– Охоче розповім про ваше майбутнє: дуже скоро від вас піде чоловік.
– Сергій? Хм. І куди ж він піде?
– До мене. Я його кохана жінка.
– А… – нарешті доходить до мене, – ви його кохана жінка. Розумію. Знаєте, а я теж його кохана жінка, принаймні він сам так говорить. Треба ж якийсь збіг. Слухайте, Любов, а давайте з цього приводу вип’ємо.
– Ви що? Не питиму я з вами. З чого це?!
– Та ви не лякайтесь. Я ж не пропоную вам напитися. Так, суто символічно – по ковточку за знайомство.
Я йду на кухню за червоним сухим та келихами. Повертаюся. Красуня Любов, як і раніше, сидить у кріслі, нога на ногу, спина як у кішки перед стрибком.
Я підбадьорливо посміхаюся їй, ставлю на стіл пляшку і келихи. Наливаю, йду до гості.
– Давайте, Любов, за знайомство, – простягаю їй келих.
– Не питиму я з вами, – непохитна Любов.
– Ну як хочете. – Я випиваю зі свого келиха, пояснюю: “Це я за знайомство”, випиваю з іншого: “А це я з приводу вашого приходу”.
– Отже, Любов, – я сідаю в інше крісло, – ви прийшли забрати мого чоловіка.
– Саме так. Тим більше, що він вже майже мій чоловік. Залишилося лише оформити все документально. Він кохає мене, а я його. Кохання – це головне у житті. Тому ми маємо бути з ним разом. Я якось говорила з ним про це, і він у принципі погодився.
– Чудово, – радію я, – зараз ми з вами, Любов, усе разом зробимо.
– Що зробимо?
– Ми разом зберемо речі мого, пардон, вашого Сергія. Потім викличемо таксі, і ви все відвезете.
– То… ви згодні, чи що?
– А що мені лишається? – Сміюся я. – Давайте, голубонько, відразу і приступимо.
У тій шафі всі речі та предмети чоловічого туалету вигрібайте. А я у спальні все підберу. Поїхали. Швидче, швидче!
Так, світлі літні штани, літні джинси, джинси з утепленням. Шкарпетки. Труси, плавки, футболки. Носові хустки. Джемпер. Ще джемпер. У нижній скриньці електрична бритва.
Три шкіряні ремені. На вішалці оберемок краваток. Вихідний костюм. Ще костюм. Ще. Легка куртка. Куртка демісезонна. Куртка зимова шкіряна. То що ще? А де його чорна японська парасолька? Ось вона, дорогенька.
З’явилася Любов.
– Що вже все зібрали? – дивуюся я. – Швидко ви. Сподіваюся, нічого не пропустили? Там у тумбочці під телевізором документи. Мої залишаєте, його забираєте! – Командую я. – Швидче! Швидче!
– Надія Петрівно, – перериває мене Любов, – а чому ви так швидко погодилися віддати мені чоловіка?
– А що такого? Хіба ви не раді?
– Ні, я рада, звичайно. Тільки…. Не зрозуміло якось. Я думала…
– Ви думали, що я ридатиму, кричатиму, битимуся за нього, вас виганяти буду, так? Ні, люба. Навіщо тріпати нерви собі та вам? Навіщо влаштовувати вистави, якщо все вирішено. Безглуздо це. Там, на кухні келих рудий із зображенням тигра – його теж беріть. Це Сергійку онука подарувала на день народження.
Розправившись із шафою, дістаю з антресолей фотоальбом. Погортала, виймаю всі фото, де Сергій. Виходить пристойний стос. Обережно складаю у пакет.
Знову підходить Любов.
– Надія Петрівно, я ось що подумала, адже це чисто моя ініціатива щодо переїзду Сергія до мене. А що як він заперечуватиме?
– Та в жодному разі! Як він може заперечувати переїзд до такої красуні, та ще, на ім’я Любов? До коханої та люблячої жінки! Він буде тільки радий. – рішуче розсіюю я її сумніви. – Зараз ми все складемо в одне і разом подивимося, чи не забули чогось. Беріть ось це, я ось це понесли у вітальню.
– Інструменти! – кидаюсь я до комори. Так, ящик з інструментами, електродриль, набір свердел. Ще ящик із різними залізяками. Коробочка з цвяхами та шурупами. Здається все! – Підводжу я підсумок, після того, як перенесла всі залізяки до дивана.
– Надія Петрівна, може, я все ж таки трохи поквапила події? Давайте я спочатку поговорю із Сергієм? Хоча б телефоном.
– Це зайве! Ви згодні, Сергій теж, я не заперечую. Все гаразд. Зараз я принесу пакети, баули, мішки – пакуватимемо.
Ми спритно та акуратно пакуємо речі в чотири руки. Робота ладнається. Іноді я, згадавши щось ще, тікаю то в спальню, то на кухню, то на балкон, то в коридор, то в комору – як птах у дзьобі несе в рідне гніздечко черв’ячка або травинку, так і я все несу і несу до дивану то, то флешку, то гайковий ключ, то кросівки, то запальничку з попільничкою.
Уф. Здається все. Упс! Новий ноутбук! Улюблена іграшка мого чоловіка, пардон, колишнього чоловіка.
– А ось у цьому пакеті, Любов, його брудні речі, не встигла випрати, то ви тоді самі.
– Та ні, не візьму.
– Та ні, візьміть. Щоб не було причини ні йому, ні вам сюди повертатися. Ну що викликаю таксі?
– Можна.
На доріжку п’ємо чай у кухні. З млинцями.
– Я його кохаю, – довірливо розповідає мені Любов, – Він дуже добрий. Він розумний, тонкий, великодушний, дбайливий, уважний, веселий та щедрий. Він знаєте який? Він…
– Знаю, – киваю я, – грубий, лінивий, мовчун, нечупара, неуважний. Ніколи не згадає ні про мій день народження, ні про 8 березня. Скнара, яких мало. А ще в нього пунктик – схиблений на чистоті, скрізь йому без лад мерехтить, дістав мене вже своїми причіпками. То він у батька пішов, той таким самим був.
– Не може бути! – Не вірить Любов, – А, може, я помилилася адресою? Наплутала? Може, ваш Сергій це зовсім не мій Сергій.
– Жодної помилки. Все вірно. Адже ви йшли до Надії Петрівни, а я і є Надія Петрівна.
– Але чому він такий різний?
– Ви не хвилюйтесь, Любов, – заспокоюю я її, – мене він розлюбив, а вас полюбив. Тому й ставлення таке різне. У вас все буде добре. Ще добавки чаю або млинців?
Любов задумливо киває. Доливаю чаю, додаю млинці.
– Смачні, – хвалить Любов, – а от я готую не дуже.
– Нічого. Адже він непогано заробляє. Будете в ресторанах харчуватися або наймете домробітницю. Не головне. Головне в житті – кохання!
– А чому ви сказали, що ви теж його кохана жінка? Це він вам так казав?
– Рідко. Тільки у хвилини гарного настрою. А вони у нього траплялися не часто. Точніше, на людях він сама ввічливість і душевна, приємна людина, а вдома зовсім інший – роздратований, замкнутий, злий, завжди всім незадоволений, нічим йому не догодиш. Він із тих, хто несе до хати весь негатив, що нагромадив за день, щоб завалити все на близьких, тобто на мене. Але це тому, мабуть, що я йому набридла, стала дратувати. У вас зовсім інша справа – кохання, порозуміння, отже, все обов’язково буде добре.
– І все ж таки він хоч зрідка, та називав вас коханою жінкою?
– Брехав, мабуть. Або за звичкою говорив. Не беріть у голову. Порівняйте себе і мене – де вже мені до вас, красуні такої.
– А ви ще зовсім нічого, – критично оглядає мене Любов, – дуже навіть гарна. Чесно кажучи, я вас уявляла зовсім іншою – старою, буркотливою, товстою тіткою. З його слів так виходило.
– Це тому, що він так мене бачить. Набридла я йому, набридла. Можна зрозуміти, за стільки років.
– А вам не шкода, що він іде?
– Шкода?! – регочу я, – Ось вже ні! Зовсім навпаки. Тобто я хотіла сказати, що я постараюся мужньо пережити цю втрату.
– Надія Петрівно, а давайте… по дві краплі. За знайомство.
– А давайте, – підморгую я їй і йду в зал за пляшкою.
– … Ну, будьмо. Дзинь-дзинь!
– За знайомство, – Любов випиває червоне, витирає губки серветкою, озирається, – а у вас дуже мило. Затишно. Мені сподобалося. Чистота, порядок, все зі смаком. Видно, що ви гарна господиня. А для мене прибирання – це чисте покарання. Терпіти не можу цим займатися. Відразу настрій псується. Жаль своє життя витрачати на такі нецікаві речі.
– Чесно кажучи, і мені іноді буває шкода життя на це витрачати. Але ще більше шкода прирікати себе та близьких на життя у бруді та хаосі. А загалом, я люблю займатися господарством. Готувати люблю. А ще я люблю співати.
– Я помітила.
– А заспіваймо разом?
– Я не співаю.
– Шкода. Під гарний настрій Сергій любив іноді поспівати зі мною дуетом.
– А ваша дочка… Як вона поставиться до того, що її батько пішов із сім’ї?
– Це їй не сподобається, звісно. Батька вона обожнює. Але що робити, коли так сталося? Ви це у голову не беріть. Це вже мої справи. Я Наталці все розтлумачу, зрозуміє. Не зараз, то згодом. Все ж таки сама вже мама, моїй онучці скоро три буде. Ну то що, викликаємо таксі?
– Ой, я не розраховувала… Боюся, що грошей на таксі може не вистачити. Давайте я наступного разу все відвезу.
– Нічого, я заплачу. Все ж таки Сергій мені не зовсім сторонній.
– Можливо…
– Ні, Любов, ніяких “можливо”. Не варто відкладати на потім такі важливі, доленосні справи. Ой, секундочку, телефон. …Так, Сергію. Слухаю. …Стоп. Давай, любий, змінимо тон, поговоримо спокійно, без крику. Що ти хотів сказати? …Так, я все зробила, що ти наказав. …Так, квартплату заплатила, за телефон також Інтернет проплатила. …Так, джемпер із хімчистки забрала. Із сестрою твоєю Тамаркою магазинами пройшлися, все, що їй потрібно до ювілею, закупили… Сациві на вечерю? Ось цього не обіцяю… Як чому? Думаю, що сьогодні вечерятимеш ти в іншому місці?…Де? Думаю, скоро тебе сповістять про це… Та ні, ніякими загадками я не говорю. Ні, мій дах на місці. І настрій чудовий. Співаю. П’ю чай з млинцями. Ну гаразд, Сергію, справи у мене. Ти ні про що не переживай. Все буде гаразд.
Любов розгублено тупцює на сходовому майданчику. Таксист, маленький енергійний дядько, робить вже третю ходку за речами. Я з посмішкою говорю:
– Любов, ви абсолютно праві: головне в житті – це кохання. Все інше другорядне. Я бажаю вам із Сергієм від щирого серця великого щастя, повного порозуміння. Бережіть своє почуття… Шановний, ви все завантажили? Ось гроші, візьміть, решти не треба – допоможете пані речі донести до квартири. Так, Любов, ось тут я записала рецепт млинців, які вам так сподобалися. Якось на дозвіллі приготуйте Сергію, він любить смачно поїсти.
І не хвилюйтеся ви так. Все буде добре!
І зажила нарешті своїм щасливим, вільним, цікавим життям!!! Звісно колишній намагався повернутися, але я вже скуштувала цей смак свободи, тому більше ніколи на ті самі граблі…
Вже не знаю, як склалося в нього з Любов’ю, головне що я щаслива.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
