— Ох, мамо, ну навіщо такий дорогий торт. Скільки ви віддали: 2000 гривень? — я поставила коробку на стіл, обережно розпаковуючи, адже наші сімейні фінанси вже давно тріщали по швах. І я і чоловік після розлучення і розділу бізнесу ніяк не могли оговтатись і почати заробляти нормально.

— Доню, торт то лиш початок. Я вигадала, як вас із моїм синочком помирити, – посміхнулась мені свекруха щасливо, – Я все вирішила! Ти з дітьми переїжджаєш до мого сина, — сказала свекруха радісно.

Я була щиро здивована таким її словам. Мій колишній точно на таке не погодиться. Хіба який уже крайній варіант, але його годі й уявити. Зрештою, він уже має наречену, я бачила її кілька разів.

Це був наш звичайний вівторок. Щойно ми із чоловіком розлучились, моя колишня свекруха встановила от такий собі ритуал. Щовівторка приходила до мене на чай із тортом. Бачила онуків і спілкувалась зі мною.

Я знала, що свекруха обожнює ці моменти. На кухні, за чашкою чаю, ми були не просто родичками колишніми — майже подругами. Ці розмови — наш маленький світ, що тримав тепло сімейних зв’язків.

Колись я сама зруйнувала свою родину. Щойно вийшла із декрету, я хотіла допомогти чоловіку у його бізнесі, він погодився. оскільки я мала економічну освіту стала до діла.

Увійти у курс справ і зрозуміти усі тонкощі мені допомагав партнер мого чоловіка Юрій. Валерій у той час на об’єктах керував процесом безпосередньо на місці.

Так вийшло, що ми із Юрієм все частіше залишались удвох. Мені нічого в житті не бракувало, я мала все, що хотіла тому і досі не розумію, що тоді на мене найшло.

Юрій допомагав мені розібратися в юридичних тонкощах, учив читати договори. «Будеш правою рукою чоловіка», — казав він, усміхаючись якоюсь особливою, насмішкуватою посмішкою, від якої в мене все завмирало.

— Мамо, — я підняла очі, зустрівшись із її поглядом. — А ви з татом, ну, зі свекром, не втомлювалися одне від одного?

— Ох, усяке бувало, — свекруха відламала шматок торта, задумливо його жуючи. — Але я тобі скажу: головне, щоб діти були щасливі. Он, мій син — відмінник, донька всіх у садочку зачарувала. Заради цього можна і потерпіти, — додала вона, усміхаючись. – Та й до чого наше життя і ваша ситуація? Одна помилка не повинна зруйнувати сім’ю. Мені іншої невістки не потрібно, тож я все зроблю, аби ти повернулась із дітьми в родину.

Це було три роки тому. Розлучення, розділ бізнесу, мій переїзд у маленьку квартиру, яку я зняла за 10000 гривень від продажу своєї частки в колись спільній фірмі. Усе це залишило сліди, але дещо лишилося незмінним.

Вівторкові чаювання зі свекрухою. Тепер вони відбувалися в моїй орендованій квартирі, але ті самі розмови за тортом і чаєм тривали.

— Знаєш, — сказала свекруха, розглядаючи фотографії онуків на стіні, — мій син зовсім берегу пустився. Збирається одружитись на тій, як її, фармацевтці.

Свекруха так і не змогла прийняти наречену свого сина, яка з’явилась у його житті після нашого із ним розлучення. Свекруха не хотіла нікого бачити окрім мене і вважала мою зраду і не зрадою, а помилкою і не розуміла, чого син узагалі розлучився.

— Та годі вам, — я намагалася говорити спокійніше, ніж відчувала. — У кожного своє життя, правда. Та й я сама в усьому винна.

— Яке життя? — обурилася свекруха. — Дітей своїх забув, аліменти по 10000 гривень із затримками платить, а та його, — вона скривила губи. — При надії ходить, уявляєш? Сьомий місяць уже.

Я застигла. При надії? Я не знала. Щось ворухнулось в мені — образа чи жаль за втраченим?

— А де вони живуть? — запитала я, намагаючись звучати байдуже.

— В двокімнатній на Озерній. Син усі гроші в новий бізнес вклав, — свекруха наблизилася. — Слухай, а я тут подумала.

— Що ви задумали? — я насторожилася, знаючи цей блиск в її очах.

— Та нічого особливого, — вона поправила брошку, подарунок сина на минулий день народження. — Просто в твоїй квартирі труби старі. Сусідка в ОСББ казала.

Я скосила погляд на неї. За вісім років я вивчила всі її інтонації. Вона явно щось задумала.

— І що з трубами?

— Та нічого такого. Сусідка каже, можуть прорвати. А якщо затопить квартиру знизу — уяви, які проблеми! — вона багатозначно підняла брови. — Ремонт на три місяці, не менше.

— І куди нам із дітьми, якщо щось станеться? — я зрозуміла, до чого вона веде.

— Ось про це я й думаю, — свекруха понизила голос. — У сина ж квартира велика.

— Мамо! — я навіть підвелася. — Ви як це уявляєте? У нього дружина, вона при надії!

— Ну, теж мені, дружина, — пирхнула свекруха. — Сьомий місяць усього. А в нас онуки! Син, до речі, весь у батька — такий же впертий, цілеспрямований. А донька? Копія його в дитинстві!

Я мовчала, дивлячись у чашку. Спогади вихором пролетіли перед очима. Ось чоловік уперше привів мене знайомити з батьками — такий гордий, щасливий. Наше весілля — свекруха плаче від щастя. Перші роки шлюбу, поява дітей, ми жили щасливо. А потім з’явився партнер.

Високий, впевнений, із бездоганними манерами й дорогими запонками. Він увійшов у наше життя як партнер по бізнесу, а закінчилося все крахом — і бізнесу, і шлюбу.

Я досі не могла собі пробачити, що повелася на його гарні слова. А коли схаменулася, було пізно — чоловік усе дізнався. Від самого ж Юрія.

— Ні, це неправильно, — я похитала головою. — У нього нова сім’я, скоро дитина з’явиться.

— Отож! — свекруха нахилилася вперед. — Дитина! Уявляєш, що буде? Ця його пані подарує йому сина і все — пиши пропало. Вона ж повністю забере його собі. Вона ж моїх онуків не може навіть бачити, відчуває, що я їх люблю більше!

— Чому ви так вирішили?

— А ти не бачиш? — вона сплеснула руками. — На дні народження не приходить, подарунки через нього передає. А як я про онуків заговорю, вона одразу в телефон утикається.

Я згадала нову дружину — худеньку дівчину з акуратною стрижкою, яка завжди чекала в машині, не виходячи привітатися. Ми бачилися пару раз, коли чоловік забирав дітей на вихідні.

— І що ви пропонуєте? — я сама здивувалася своєму питанню.

Свекруха заговорила швидко, ніби боялася, що я передумаю:

— Значить, так. Труби в тебе точно прорве — Зінаїда з ОСББ вже акт склала. Тільки скажи, коли. А як прорве — одразу до сина. Він же людина, рідних дітей на вулиці не залишить. А там, — вона замовкла, багатозначно усміхаючись.

— Що там? — я не могла не запитати, хоч уже розуміла.

— А там видно буде. Поживете разом, він дітей щодня бачитиме. Згадає, як це — у сім’ї. А його оця пані, — свекруха скривилась, — може, й сама піде. Чого їй, молодій, із чужими дітьми возитися?

Я дивилася у вікно. На дитячому майданчику гралися малюки, молоді мами сиділи на лавках, позираючи в телефони. Десь там, в іншому районі міста, нова дружина, можливо, гладила свій округлий живіт і дивилася у вікно так само задумливо.

Питання гуділи в голові. Яке майбутнє у нас із чоловіком? І як усе це могло статися — я, його дружина хай і колишня, стояла на межі цих абсурдних рішень, від яких голова обертом.

Я ж зраджувала. І якби свекруха знала, як у моїй голові все змішалося, вона б, може, усміхнулася й сказала, що так буває.

Але що буде, якщо я справді переїду до нього? Чи вдасться повернути те, що втрачено, чи це лише погіршить усе? Чи маю я право втручатись у нову сім’ю?

Хоча, яка це сім’я, якщо ніхто ту дівчину не сприймає, крім мого колишнього чоловіка? Зрештою, може ми і справді поспішили із розлученням? Можливо, якщо поживемо якийсь час разом, ота його пані зрозуміє, що зайва і сама піде від нього?

Не заради себе, заради дітей. Зрештою, їм потрібен тато. Хіба мусять вони рости напів-сиротами тільки тому, що мама зробила помилку? Та й свекруха на моєму боці. Разом із нею ми точно повернемо мого Валерія у сім’ю. Правда ж?

Головна картинка ілюстративна.