– Мамо, ти що, зовсім на старості років розумом рушила?!

Потягнувши матір із кухні до кімнати, Лєра шипіла на неї з витріщеними очима.

– Ти кого привела в будинок?

– Микола Петрович – мій друг, ми з ним уже два місяці зустрічаємося, – спокійно пояснила Ольга Максимівна. – А чого ти так переполошилася?

– Переполошилася? Це ж чужий для нас чоловік із вулиці! – Свердлила матір поглядом Лєра. – І він, як я подивлюся, почувається, як удома! Навіть капці свої сюди притяг!

– Заспокойся, дочко, Микола Петрович – хороша людина, мені з ним цікаво… – спробувала пояснити свою позицію Ольга Максимівна. – І взагалі, це моє особисте життя, яке тебе не стосується!

– Це воно мене зараз не стосується, а коли тебе не стане, я з твоїм “другом” квартиру ділитиму? По судах бігатиму, і доводитиму, що твій «друг» віджимає у мене спадщину?! – обурено вигукнула Лєра.

– Та я начебто ще на той світ не збираюся… – знизала плечима, приголомшена такою заявою жінка.

– Він тебе обдере, як липку, обдурить, пограбує, квартиру забере, а тебе виставить на вулицю! – Перелічувала варіанти кримінальних фіналів Лєра. – Я негайно виставлю цього пройдисвіта за двері!

Лєра рішуче попрямувала на кухню, де Микола Петрович у домашньому одязі та капцях, готував вечерю.

– Вечерятимеш з нами? – усміхнувся він, побачивши розлючену дочку Ольги Максимівни. – У нас сьогодні салат зі свіжих овочів, та пюре з котлетами.

Від такого доброзичливого тону і пропозиції скласти компанію, Лєра здивувалася, мовчки окинула злим поглядом чоловіка, і кинувши: «Іншого разу!», пішла, грюкнувши вхідними дверима.

Ольга Максимівна сіла за стіл, задумалася. Коли ж вона проґавила свою дочку? Що зробила не так? Чому вона виросла такою егоїсткою?

П’ять років тому не стало чоловіка Ольги Максимівни, батька Лєри. Слідом за ним, не зумівши пережити втрату сина, пішла в інший світ і свекруха, яка довго хворіла. Лєра тоді тільки збиралася заміж за Ігоря, молодята готувалися до весілля.

Після похорону донька відразу ж заявила, що їм з нареченим пощастило, не доведеться терміново накопичувати на іпотеку, можна поки що спокійно жити в бабусиній однокімнатній! Ольга Максимівна не заперечувала.

Не стала вона наполягати й на перенесенні весілля, хоч Лєра могла б якось витримати жалобу. Змирилася.

Все-таки донька так чекала цього дня! До того ж і ресторан було замовлено, і запрошення гостям розіслано.

Ольга Максимівна працювала, збиралася виходити на пенсію, до молодої родини не лізла, проханнями про допомогу не дошкуляла.

З дітьми Лєра та Ігор не поспішали, казали, що хочуть пожити для себе, розважалися з друзями, їздили відпочивати, привозили матері магнітики на холодильник із різних місць.

Два місяці тому Ольга Максимівна познайомилася із Миколою Петровичем. Приятелька запросила її на ювілей, і представила їй свого двоюрідного брата.

– Миколо, прошу тебе, приглядай за Ольгою! Вона у нас велика скромниця, – сказала ювілярка родичу.

Микола Петрович виявився чоловіком цікавим, товариським, галантним. Після ювілею провів Ольгу Максимівну додому, і вони обмінялися телефонами.

А за кілька днів зателефонував і запросив її в театр. Ольга Максимівна зраділа, сто років не бувала у театрі!

Так і почали зустрічатись, спілкуватися, проводити вільний час разом. Жінка так звикла до того, що Микола весь час поруч, що вже не уявляла свого життя без нього.

А він зустрічав її з роботи, купував продукти, вставав біля плити у квартирі Ольги Максимівни, щоб приготувати вечерю. Дбайливий, рукатий, розумний…

А одного разу сказав:

– Олю, ми з тобою вже далеко не діти! Живімо разом!

Микола Петрович був давно розлучений, мав доньку від першого шлюбу, спілкувався з нею, допомагав. Того вечора він розповів Ользі про свої плани.

– Дочка вийшла заміж. Я вирішив залишити їй свою квартиру, а сам переберуся жити в село. Поїхали зі мною?

– Я не можу, – розгубилася Ольга Максимівна. – У мене донька та робота…

– Олю, дочка твоя одружена, а тобі до пенсії пів року! Грошей нам вистачить, господарство заведемо, житимемо на свіжому повітрі, радітимемо кожному дню разом! – сказав Микола Петрович. – Якщо тобі це важливо, то можемо навіть розписатися!

– Та яка з мене наречена? – махнула рукою Ольга Максимівна.

Пропозиція Миколи змусила її замислитись. Вперше за багато років вона почувала себе з чоловіком спокійно, впевнено, як за кам’яною стіною. Ольга Максимівна іноді навіть жалкувала, чому ж вона не зустріла його раніше, молоденьким дівчиськом?

Микола Петрович звозив її в село, показав будинок, ділянку, розповів про свої плани.

– Будинок підремонтуємо, буде, як новенький! Наприкінці ділянки сад розбити можна, посадити яблуні, груші, кущі смородини, – пройшовши ділянкою, говорив чоловік. – Тут тепличку поставлю, а в тому кутку – альтанку. Буде де нам з тобою вечорами пити чай!

– Ох, як же ти заманливо все це розповідаєш! – усміхалася Ольга Максимівна. – Я навіть уявила тебе з лопатою та розсадою.

– Та й ти в капелюсі з широкими полями, у квітчастій сукні, та з лійкою, матимеш чудовий вигляд! Так і бачу, як ти квіткові клумби поливаєш! – засміявся Микола Петрович.

Життя чоловіка та жінки заграло новими фарбами, наповнилося спільними планами та мріями. Микола Петрович передав ключі від своєї квартири доньці, а сам на якийсь час перебрався до Ольги Максимівни. У вихідні вони їздили в село, наводили лад, готувалися з приходом весни перебиратися до будинку.

Ділитись своїми планами з дочкою Ольга Максимівна не поспішала. Лєра була зайнята своєю сім’єю, до матері не навідувалася, лише зрідка дзвонила, байдуже запитуючи, як справи?

Вони з Миколою Петровичем вирішили, що розкажуть про все Лєрі та її чоловікові, коли вже зберуться зовсім переїхати в село. Запросять до себе, накриють стіл, покажуть відремонтований будинок.

Але все пішло не за планом. Лєра несподівано заявилася до матері, й побачила на її кухні незнайомого чоловіка у домашніх штанах та капцях.

Реакція дочки на Миколу Петровича була огидною! Вона навіть не відповіла на його ввічливе привітання, потягла матір у кімнату і, не вибираючи виразів, висловила все, що думала з приводу особистого життя Ольги Максимівни.

– Тобі на той світ час, а ти мужика у квартиру з вулиці притягла! – обурювалася Лєра. – Однією ногою на цвинтарі, а все туди ж!

– Знаєш що, доню, я також маю право на жіноче щастя! – Спробувала поставити на місце дочку, що розбушувалася, Ольга Максимівна.

– Ти вже своє віджила! Збожеволіла на старості років?

– Вибирай вирази, й тримай свою думку при собі, – відчувши, що більше не має сили вислуховувати образи Лєри, сказала мати. – У тебе своє життя, а моє тебе не торкається!

– Ох, як ти заговорила, мамо! Проміняла рідну дочку на цього пса!

Слова доньки боляче поранили Ольгу Максимівну. Вона навіть не стрималася, розплакалася, сидячи на кухні поруч із Миколою Петровичем, коли Лєра вибігла з помешкання.

Цілий вечір вони проговорили про дітей, про те, що вони сліпі у своєму егоїзмі. Микола заспокоював її, як міг.

– Дай їй охолонути, – говорив чоловік, погладжуючи Ольгу по плечу. – Дочка твоя прийде до тями, все зрозуміє, перепросить, скаже, що не мала рації.

Тільки Лєра зовсім не вважала, що образила матір, і перепрошувати не збиралася.

Лягаючи спати, Ольга Максимівна почула вібраційний звук телефону. Це було повідомлення від дочки у месенджері.

– Живи з ким хочеш, але спершу відпиши на мене квартиру. А якщо не зробиш так, як я сказала, ноги моєї на твоєму порозі більше не буде!

– Мені така мати не потрібна! – прочитала Ольга Максимівна, і серце жінки зайшлося від болю.

Всю ніч вона пролежала в ліжку, не зімкнувши очей, а до ранку прийняла рішення.

– Колю, я хочу здати свою квартиру орендарям, – сказала Ольга Максимівна Миколі Петровичу за сніданком.

– І згодна жити з тобою у селі. А гроші від оренди ми зможемо витрачати на облаштування будинку, харчування, життя зрештою!

Микола Петрович уважно поглянув на рішуче налаштовану жінку.

– Я дуже радий, Олю! – Сказав він. – Але, як же твоя дочка?

– Лєра мене вже на цвинтар спровадила, хрест на моєму житті поставила, – зітхнула Ольга Максимівна. – Нехай живе, як знає, а нам з тобою ще багато встигнути треба!

За місяць Ольга Максимівна здала квартиру, і вони з Миколою Петровичем перебралися жити у село. Про зміни в житті матері Лєра дізналася від спільних знайомих і заявила, що в неї більше немає матері.

А Ольга Максимівна вирішила жити своїм життям. Таких заяв від єдиної дитини вона не чекала, і пробачити не могла.

Винною вона себе не відчувала – невже хотіти жіночого щастя, це провина? Час лікує, і він все розставить по своїх місцях!

Ви з нею згодні? Можливо, хтось і осудить її за такий вчинок, а хтось і підтримає її прагнення бути щасливою?

Пишіть свої міркування в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.