– Мамо, ну що ти так метушишся? Не цариця ж до нас приїжджає! Зрештою, вона така сама дочка, як і я, – із роздратуванням сказала Іра.

Вся ця метушня, присвячена зустрічі Елі, її молодшої сестри, порядком набридла Ірині.

Віра Іванівна осудливо глянула на дочку і спробувала пояснити:

– Це зрозуміло, я вас не поділяю. Але ж ми роками не зустрічаємось. Зрозумій ти, вона гостя, живе далеко, – Віра навіть заплакала, змахнувши сльозу.

– Мамо, Еля теж тут жила, ти вже вибач, але ми з одного гнізда з нею, разом росли, просто вона молодша і доля їй дісталася солодша. Ось і тепер ти в нитку хочеш витягнутися, але догодити нашій розкішній Елі.

– Іра, ну припини! Еля до нас проїздом на один день, Дарину залишить, яке щастя, погостює і далі поїде. А вже дитину семирічну хочеться порадувати, я ж бабуся, а ти – тітка рідна.

Іра, старша сестра Елі, зітхнула: нічого не змінилося з того часу, як Еля поїхала вчитися до столиці. У дитинстві вона росла слабенькою, мама з нею лікарнями моталася, залишаючи на Іру весь будинок.

Найкращі речі та іграшки – Елі, санаторії на морі – теж Елі. А коли виросла, то грошей на навчання мати їй дала.

Іра вважала, що так і має бути: Еля хвороблива дівчинка, до того ж молодша – їй допомагати треба.

Батько, поки живий був, не поділяв дівчаток, попри хворобливість молодшої, Іра це відчувала і була вдячна йому. Але тата вже сьомий рік немає.

Треба сказати, що Еля материнські вкладення в неї розумно витрачала: вчилася добре, заміж вийшла вдало. Кар’єра у чоловіка склалася і в неї, часто за кордон їздять.

Для життя практично все є, донька росте. Але додому на батьківщину вона не приїжджає, відповідаючи, що просто ніколи. Якось мати їздила, повернулася захоплена:

– Еля живе, як цариця, а моя онука, як принцеса.

Іра тоді знову зітхнула, подивившись на їхню трикімнатну малогабаритну, в якій вона жила з матір’ю та з сином.

– Треба щось особливе приготувати, я б сказала, навіть екзотичне, – запропонувала Віра Іванівна, – а то наша їжа надто проста…

Іра з подивом подивилася на матір:

– Пельмені, салати, курка смажена, – хіба це погана їжа? Для дитини – каші супчики, фрукти… торт можна купити.

– Так, це все правильно, але Дарина з батьками за кордоном буває, різні страви знає, – треба її здивувати.

– Ну, знаєш, мамо, у нас тут і делікатесів таких немає, а якщо і є, то втридорога.

– Іро, ну хоча б щось морське.

– Он, рибу насмажила, – чим не морське?

– Звичайно якось, – з тугою дивлячись у вічі дочки, сказала Віра Іванівна. – Доведеться мені самій щось вигадати…

– Слухай, мамо, а давай я черевця лосося приготую за своїм фірмовим рецептом, – так смачно, що ніхто й не зрозуміє, що це. Ну, ти знаєш, як я їх готую – добавки проситимуть.

– Ну, давай хоч так, на інше вже немає часу.

Еля з Дариною приїхали рано-вранці. Іра очікувала побачити молодшу сестру красивою і модно одягненою, але вона не очікувала, що Еля так блискуче виглядатиме.

Чоботи, шубка, прикраси – перед Ірою стояла дівчина, ніби не після переїзду, а наче зійшла з обкладинки глянсового журналу.

Обійми, поцілунки, розповіді про прекрасне столичне життя, про кар’єру чоловіка – все це Еля виплеснула за якісь пів години.

Віра Іванівна милувалась дочкою і переживала, чи не замерзне вона, таки січень зараз, морози на повну силу.

На переживання матері дочка поблажливо глянула на неї:

– Ну що ти, мам, таксі ж існує, не автобусом же мені їхати …

Потім клювала, як пташка за столом, відпочила з дороги, викликала таксі й поїхала до шкільної подруги.

Повернулась за кілька годин, обійняла доньку Дарину, пообіцявши через тиждень забрати її на зворотному шляху.

Потім поцілувала матір і раптом згадала, що привезла Ірі подарунки. Дістала з сумки сукню, кардиган, кинувши їх на крісло, сказала:

– Слухай, я забула твій розмір, глянь, може, підійде тобі, я їх уже не ношу… До речі, ти не подумай, це дизайнерські речі.

Того ж дня Еля поїхала. Дарина, розпещена увагою, сиділа в кріслі, не випускаючи з рук планшет. – Дарино, ходімо їсти, – вже вкотре кликала внучку Віра Іванівна.

– Дарина неохоче сповзла з крісла, й пішла на кухню.

– Курочку будеш?

Дівчинка невдоволено розтягла губи.

– А може супчик?

Дарина, підперши руками підборіддя, без апетиту дивилася на супчик.

– Я знаю, що вона буде, – сказала Іра і подала приготовлені черевця.

– Це що? – Колупнула виделкою Дарина.

– А ти спробуй дуже смачно, це морський делікатес.

– Як суші? – пожвавішала дівчинка.

– Навряд, але теж смачно, спробуй.

Дарина ще раз колупнула виделкою, взяла маленький шматочок, почала жувати.

– Це яка кухня? – Запитала вона зі знанням справи.

– Моя це кухня, – засміялася Іра.

Дарина взяла ще шматочок, потім ще.

– А як називається твоя страва?

Іра, зрадівши, що племінниця їсть з апетитом, відкрила правду:

– Це черевця лосося.

– Черевця?

– Так, це в червоній рибі такі…

– Фу-у-у, я таке не їм, – Дарина гидливо відсунула тарілку і вийшла з-за столу.

Іра подивилася на заставлений блюдами стіл і заплакала. Те, що вони з матір’ю наготували для Елі та Дарини, самі вони далеко не щодня їдять.

І ті гроші, що були витрачені на продукти за один раз, розтягують їх на весь місяць. Син Іри – Микита – ці черевця уплітає з апетитом, і ніколи ще не відсунув тарілку і не сказав: “фу-у-у, я таке не їм”.

Ірі було шкода, що син зараз на спортивних зборах, можливо, він би порозумівся з молодшою двоюрідною сестрою. Сама ж Іра вже не знала, як підійти до дівчинки і якою мовою з нею говорити.

Дитина виросла зовсім в іншому середовищі. А Іра два роки, як розлучилася з чоловіком, і працює вона в бібліотеці все життя, не маючи великих доходів. І в подорожі вона не завжди може вирушити.

Можливо, тому й Еля байдуже глянула на їхнє частування, бо харчуватися в ресторані для їхньої родини – звичайна справа.

Іра прибрала зі столу, помила посуд, з кімнати долинали голоси матері та Дарини. Мати воркувала над онукою, намагалася надивитись на кровиночку.

Іра все це розуміла: її син Микита поряд живе, а ця дівчинка далеко, бачаться рідко. А чия у цьому вина? Еля до них роками не їздить, у гості не кличе.

Вона глянула на шафу, де залишилися дитячі книжки сина, вона читала йому, коли була маленькою. Дарина, побачивши книги, потяглася, почала роздивлятися.

– А навіщо тобі книжки? – Запитала вона Іру.

– Це не мої, це Микити, я йому раніше читала на ніч.

– Навіщо вночі читати книжку? – насупившись, спитала дівчинка.

– Щоб краще спати й щоб гарні сни снилися.

Дарина поставила книжки на місце, бабуся покликала її лягати спати.

Коли Іра вгамувалася, відчула втому, яка накопичилася за ці дні, поки вони готувалися до зустрічі гостей. – Хоч би щось світле за цей день, – подумала вона з гіркотою.

Раптом двері рипнули, на порозі спальні з’явилася Дарина з книжкою.

– Тітко Іро, а покажіть, як ви книжку читаєте.

В Іри від несподіванки весь сон зник.

– А хіба тобі вдома не читають книжки?

– Ні, у мене планшет є.

Іра підсунулася, і дівчинка обережно сіла на ліжко.

– Ти лягай поруч, так цікавіше слухати, – запропонувала Іра. – Жили, були… – почала вона, заглушивши втому і вклавши у свій голос ласкаві, співучі нотки.

За вікном міської квартири здійнявся вітер, звук його намагався прорватися, але залишався приглушеним.

Потім рій сніжинок підвівся, закружляв, нагадуючи, що зима ще повноправна господиня у цьому місті.

А у спальні було тепло. Світильник вихоплював обличчя Іри та дівчинки, що притиснулася до неї, та уважно слухала казку.

Того вечора Дарина так і заснула в ліжку Іри. Відклавши книгу, жінка подивилася на сплячу племінницю:

– Ну от… тепер точно щось світле за ці дні… Може не все втрачено, раз вона з таким захопленням слухає, як я читаю.

Коли вранці сіли снідати й Віра Іванівна метушилася перед онукою, пропонуючи на вибір кілька страв, Дарина заявила:

– А тітка Іра що готувала?

– Так все й готувала, – розвела руками Віра Іванівна, – вона справжня майстриня, – і сирники її.

– Ура, я буду сирники!

Іра посміхнулася:

– Ну от, тепер знатиму, що наша принцеса любить сирники.

– А ще мені подобається, як ти читаєш книжки вголос. Ще читатимемо?

– Будемо! Обов’язково будемо, – Іра нахилилася і поцілувала племінницю.

І тепер уже Ірі не має значення, як там у неї з сестрою було, головне – ця дівчинка тепер у її серці. І здається, Дарина теж буде з радістю пам’ятати, як гостювала у бабусі та у тітки Іри.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.