Маргарита ще не встигла зняти пальто, як помітила, що дверцята електрощитка в передпокої відчинені. Зазвичай ця маленька біла панель щільно притискалася до стіни, і щоб її відкрити, доводилося підчіплювати нігтем. А тепер вона стирчала сантиметри на три, ніби хтось зазирнув усередину та забув зачинити.
Жінка завмерла посеред коридору. У квартирі стояла напружена тиша, лише з кухні долинав звичний гул холодильника. За вікном уже сутеніло, ліхтарі з двору відбивалися в мокрому склі й кидали дивні тіні. Маргарита повісила сумку на банкетку, підійшла до щитка, навіть не роззувшись, і повністю відчинила дверцята.
Автомат посудомийної машини був увімкнений.
А вона ж сама вимикала його зранку, перед виходом.
Помилки тут бути не могло.
Останні два тижні посудомийка відверто вередувала: то зависала посеред циклу, то без кінця зливала воду. Олексій у неділю навіть витягнув її з ніші, перевірив шланги й вирішив, що ремонтувати стару вже немає сенсу. Вони замовили нову, а доставку обіцяли аж на п’ятницю.
Перед роботою Маргарита заглянула під мийку, перекрила воду, а потім вимкнула автомат. Вона ще й двічі все перевірила, бо не любила залишати несправну техніку під напругою в порожній квартирі.
А тепер важіль стояв угорі.
Маргарита повільно озирнулася, намагаючись помітити найменшу зміну.
На перший погляд, усе було як завжди. Куртка Олексія висіла там, де він залишив її перед відрядженням. Його кросівки стояли біля стіни. На тумбочці лежали рекламні листівки, які Маргарита зранку збиралася викинути, та забула.
Вона зайшла на кухню. Стільці були на своїх місцях. Чашка, яку зранку залишила в сушарці, теж. Коробка з новою витяжкою, яку ще не встигли встановити, притулилася до вікна. Маргарита зазирнула в спальню, потім у другу кімнату, яку вони поки використовували як кабінет і сховище для речей після ремонту.
Нічого підозрілого.
Вона знову повернулася в передпокій, відчуваючи, як тривога тільки росте.
Першою думкою було подзвонити Олексію.
Учора зранку він поїхав у відрядження до Полтавської області. На підприємстві, яке обслуговувала його фірма, запускали нове обладнання, тож Олексій мав пробути там два дні. Повернутися обіцяв завтра ввечері.
Маргарита набрала його номер. Він відповів не відразу.
— Рит, зачекай хвилинку, я зараз, тут не дуже зручно говорити, — пролунало у слухавці.
— Погоди, — швидко сказала Маргарита. — Ти часом нікого сьогодні додому не відправляв?
У трубці на мить стало тихо.
— Додому? Тобто куди?
— Ну, до нас, у нашу квартиру.
— Ні, звісно, нікого. А хто мав би туди йти?
Маргарита знову кинула погляд на електрощиток.
— Я зранку вимкнула автомат посудомийки, а зараз прийшла — він увімкнений.
— Може, ти просто забула?
— Ні, не забула, — твердо сказала вона.
Голос Олексія одразу став серйознішим.
— А двері були нормально замкнені?
— Так, як завжди.
— Перевір, чи все на місці.
— Уже дивилася. Здається, нічого не зникло.
— А гроші?
— Які гроші? Ми ж майже не тримаємо готівки вдома.
— Ну, мало що. Може, твої прикраси?
— Олексію, невже той, хто прийшов би за прикрасами, спершу взявся б за посудомийку? — голос Маргарити тремтів.
— Так, дивно, — погодився він.
Маргарита почула, як він комусь тихо сказав: «Секунду, я зараз».
— Може, це електрик приходив? — припустила вона.
— А який електрик зайде без нашого дозволу? — заперечив Олексій.
— От і я про те ж.
Він на мить замовк, обмірковуючи все це.
— Мами точно не було, — сказав нарешті. — У неї ж немає наших ключів.
Маргарита нічого не відповіла. Ця фраза чомусь неприємно вколола її. Не те щоб вона підозрювала Тамару Іванівну, але якщо ключі були лише у них двох, то інших варіантів лишалося небагато.
— Рит, закрийся сьогодні на внутрішній засув, — промовив Олексій. — Завтра приїду, поміняємо замок.
— Ти ж сам пів року тому казав, що немає сенсу міняти, — нагадала вона.
— Зате зараз уже не кажу, — відповів він.
— Це вже радує, — зітхнула Маргарита.
— Якщо ще щось помітиш — одразу дзвони.
Після розмови Маргарита ще раз повільно обійшла квартиру, тепер уже уважніше, намагаючись згадати кожну дрібницю. На полиці в коморі коробки стояли рівно. У шафі, здавалося, нічого не бракувало.
Але чим довше вона вдивлялася, тим сильніше ставало відчуття, що вона вже не пам’ятає, як саме лежала кожна річ, кожен каталог меблів, чи стояв кухонний табурет ближче до стіни, чи далі.
Вона вже не була впевнена.
І це дратувало її набагато більше, ніж сам увімкнений автомат.
Ця квартира була їхньою всього пів року, але Маргарита вже встигла до неї прив’язатися. Купівля далася їм нелегко. До весілля в неї була своя однокімнатна квартира на півдні міста — невелика, зате повністю виплачена.
Вона дісталася Маргариті не просто так: спершу була частка в батьківському житлі, потім обмін, доплата, кілька років економії. Коли вони з Олексієм вирішили брати щось більше, саме продаж її «однушки» дав левову частку першого внеску.
Олексій також мав заощадження. Кілька років він відкладав із зарплати, особливо в ті місяці, коли їздив по об’єктах і отримував відрядні. Але навіть разом цих грошей не вистачало на пристойне житло. Решту довелося закривати іпотекою.
Цю трикімнатну квартиру знайшов саме Олексій. Одного вечора він прийшов із роботи й просто з порога сказав: «Здається, у нас є дуже хороший варіант».
І він мав рацію. Варіант був справді цікавим, а власник — знайомим свекрухи. Віктор Степанович, колишній колега Тамари Іванівни, шукав швидкого покупця, бо збирався переїжджати до сина в інший регіон. Саме тому ціна була такою вигідною.
Щоправда, сама квартира не закохала в себе Маргариту з першого погляду. Усередині панував дух минулого: старі двері, потертий ламінат кольору шоколаду, кухня з «нульових», балкон, захаращений непотрібними речами.
Та будинок був міцний, район — зручний, кімнати — просторі й правильної форми. І найголовніше — ціна просто чудова, значно нижча за ринкову. Віктор Степанович ще й пообіцяв знизити її, якщо Маргарита з Олексієм не будуть тягнути з угодою.
Маргарита не звикла вірити на слово. Вона тричі перевірила всі документи, замовляла додаткові виписки, радилася з юристом. Олексій жартував, дивлячись на її пильність.
«Ти скоро змусиш його принести довідку, що його прапрадід не обіцяв цю квартиру комусь іншому ще в позаминулому столітті!» — сміявся він.
«Ось коли принесе — тоді й заспокоюся», — відповідала Маргарита.
Документи виявилися бездоганними. Угода пройшла швидко й без жодних перешкод.
Після того як усі формальності було владнано, Віктор Степанович приніс їм чималу в’язку ключів.
«Ось, тут два від квартири, два від спільного тамбура і один від комірчини в підвалі з окремим входом із двору, — пояснив він. — Не загубіть, такий замок тепер ще пошукати треба».
Маргарита відразу запропонувала змінити всі замки. Олексій, однак, був проти.
«Навіщо? — здивувався він. — Віктор віддав усі ключі. Замок якісний, дорогий. А нам зараз кожна копійка на рахунку». І справді, витрат було більш ніж достатньо.
Іпотека, переїзд, косметичний ремонт, щоб освіжити стіни, новий холодильник замість старого, який гудів так, ніби збирався злітати. А ще з’ясувалося, що у ванній протікає змішувач, на балконі треба міняти ущільнювачі, а проводка на кухні зроблена «з великим творчим підходом», як жартував Олексій.
Питання заміни замків відклали. І забули. Аж до цього вечора.
Після того дзвінка Маргарита майже не спала вночі. Вона кілька разів прокидалася від найменшого шереху в під’їзді, хоча й розуміла: двері зачинені зсередини, ніхто їх не відчинить.
Зранку вона нічого нікому не розповідала, навіть мамі, якій зазвичай телефонувала дорогою на роботу. Їй було важливо спершу самій розібратися, що сталося.
Маргарита працювала адміністраторкою в компанії, яка постачала обладнання для ресторанів. День видався напрочуд спокійним, і близько четвертої години вона домовилася з колегою піти додому раніше. Тож замість звичного часу приїхала майже на дві години раніше.
У ліфті стояв чиїйсь парфум і теплий запах свіжого хліба. Маргарита піднялася на дев’ятий поверх. Вона вже дістала ключі з сумочки, коли раптом почула знайомий звук — клацання замка.
Їхнього замка.
Серце на мить стислося. Маргарита завмерла. Двері її квартири повільно відчинилися. І на сходовий майданчик вийшла Тамара Іванівна.
Кілька довгих секунд вони просто дивилися одна на одну — дві жінки, які несподівано зустрілися у власному домі Маргарити. У правій руці свекруха тримала ключі, у лівій — синю пластикову теку.
На ній було світле пальто, яке Маргарита добре знала, і звичайні міські черевики. Перед нею стояла не розгублена бабуся, яка випадково переплутала двері. Тамара Іванівна чудово розуміла, звідки виходить. І так само чудово не чекала побачити невістку.
— Рито? А ти чого так рано? — першою порушила мовчанку свекруха, хоча в голосі було не зовсім упевнено.
Маргарита не відповіла на запитання. Її погляд упав на ключі в руці Тамари Іванівни.
— А ви чому всередині? — замість цього спитала вона.
Свекруха ледь помітно стиснула губи.
— Та я так, ненадовго заходила, — невизначено промовила вона.
— Бачу, — сухо кинула Маргарита.
— Хотіла дещо глянути, — додала Тамара Іванівна, намагаючись зберігати спокій.
— Тамаро Іванівно, звідки у вас ключі від нашої квартири? — голос Маргарити став жорсткішим.
Пауза затягнулася. Свекруха нервово глянула на сходи.
— Давай не будемо тут, на сходах, розмовляти, — запропонувала вона.
— Давайте в квартирі, — відповіла Маргарита, широко відчинивши двері й жестом запросивши свекруху пройти всередину.
На кухні Тамара Іванівна зняла пальто, акуратно повісила його на спинку стільця, а синю теку поклала перед собою. Вона поводилася так, ніби сталося якесь дрібне непорозуміння. Маргарита ж лишилася стояти.
— То звідки ключі? — повторила вона.
— Віктор дав, — тихо сказала свекруха.
Маргариті здалося, що вона недочула.
— Який Віктор?
— Віктор Степанович. Той, у кого ви купували квартиру.
— Він вам залишив ключі?
— Так.
— Коли?
— Перед тим, як поїхати.
Маргарита повільно сіла навпроти.
— Тобто пів року у вас були ключі від нашої квартири?
— Не пів року. Трохи менше.
— О, це кардинально все змінює, — процідила Маргарита з прихованою гіркотою.
Тамара Іванівна насупилась.
— Не треба зі мною таким тоном. Я сюди не красти ходжу.
— А навіщо ви сюди ходите?
— Часом перевірити. Мало що. Ви ж цілими днями на роботі. Олексій постійно у відрядженнях.
— А я вас просила щось перевіряти?
— Рито, ну що ти починаєш? У мене ключ був про всяк випадок.
— Про існування цього «про всяк випадок» я дізналася хвилину тому.
Тамара Іванівна зітхнула.
— Віктор від’їжджав, я попросила лишити комплект. Що тут такого? Якщо трубу прорве чи ще щось.
— А якщо трубу прорве, звідки ви дізнаєтеся про це раніше за мене?
— Сусіди подзвонять.
— Які сусіди знають ваш номер?
Тамара Іванівна відвела погляд до вікна. Відповіді не було.
Маргарита простягнула руку до синьої теки.
Свекруха миттєво накрила її долонею.
— Це моє.
— Ви винесли це з моєї квартири.
— Я нічого не виносила. Я принесла.
— Тоді тим більше цікаво, — Маргарита не стала виривати теку. Вона просто прибрала руку й уважно подивилася на Тамару Іванівну. — Покажіть самі.
Та ще деякий час сиділа нерухомо, а потім повільно відсунула долоню. Усередині лежали копії документів на квартиру.
Маргарита впізнала їх одразу. Це були всі папери на їхню квартиру: план житла, витяг із реєстру, кілька сторінок договору купівлі-продажу. І навіть квитанції за комунальні послуги. Але справжнє здивування викликав інший аркуш унизу.
Звичайний листок у клітинку. На ньому від руки ручкою були виведені якісь цифри.
«3,18 × 4,42». Це виглядало як розміри. Нижче — «до вікна 1,27». А ще нижче — «шафа 180?». Маргарита підняла погляд на свекруху, у якому читалося повне нерозуміння.
— Що це означає? — тихо спитала вона.
Тамара Іванівна відповіла спокійно, ніби пояснювала щось очевидне:
— Розміри кімнати.
— Якої кімнати? — запитання Маргарити прозвучало вже різкіше.
— Маленької.
Маргарита відчула, як у неї перехопило подих.
— Навіщо вам розміри нашої маленької кімнати?
Тамара Іванівна раптом швидко почала збирати папери.
— Рито, я взагалі планувала спочатку поговорити про це з Олексієм.
— Чудово, — Маргарита знову відчула, як у ній піднімається роздратування. — Він завтра повертається. Але якщо ви вже кілька тижнів тут із рулеткою все міряєте, то, мабуть, чекати не варто.
Свекруха застебнула теку.
— Я хотіла озвучити вам гідну пропозицію.
— Яку саме?
— Я свою квартиру продаю.
Маргарита мовчала, намагаючись осмислити почуте. Свекрушина двокімнатна квартира, хоч і не нова, була в доброму стані, у старій дев’ятиповерхівці. Тамара Іванівна жила там сама вже багато років. І раптом вирішила продавати?
— І що далі? — нарешті видавила Маргарита.
— Я вивчила ринок, — продовжила Тамара Іванівна. — Якщо продати мою «двушку» й натомість купити квартиру-студію, то залишиться чимала сума.
— А навіщо вам студія?
— Мені вона не потрібна, — пролунала відповідь.
Маргарита відчувала, як у голові починає складатися пазл, і це зовсім не тішило. Вона відчайдушно сподівалася, що помиляється у своїх здогадах.
— То навіщо її купувати?
Свекруха подивилася на неї так, ніби пояснювала щось зовсім очевидне навіть дитині.
— Як інвестицію. Можна буде здавати. А гроші, що залишаться, я віддам Олексію, щоб ви могли частково погасити іпотеку.
На мить Маргарита справді розгубилася. Пропозиція звучала надто щедро. Борг за іпотекою був чималий, і якби внести достроково майже мільйон гривень, щомісячні платежі стали б значно легшими. Але одне питання зависло в повітрі.
— А жити ви де будете?
— Тут, — Тамара Іванівна сказала це абсолютно спокійно.
Маргарита перевела погляд на той самий аркуш із замірами.
— У маленькій кімнаті?
— Вона зовсім не маленька, — відмахнулася свекруха. — Майже чотирнадцять метрів. Мені одній цілком вистачить.
— То ви тому її й заміряли?
— Хотіла перевірити, чи стане туди мої меблі.
— У нашу кімнату.
— Рито, ну навіщо ти кожне слово перекручуєш? — у голосі свекрухи з’явилося роздратування. — Я ж не на кухні спати збираюся. У вас аж три кімнати.
Маргарита тільки гірко посміхнулася. Ні, це не було смішно.
— Одна кімната — це спальня. Друга — кабінет Олексія і мій робочий куточок. А третю ми взагалі планували під дитячу, коли прийде час.
— Коли ще той час настане, — зневажливо відмахнулася свекруха.
— Це не має значення, — заперечила Маргарита.
— А іпотека у вас уже зараз, — нагадала Тамара Іванівна. — І платити її ще скільки?
— Двадцять років за договором. Але це наша іпотека.
— А я пропоную вам допомогу.
Маргарита дивилася на жінку навпроти й намагалася збагнути, у який момент допомога перетворилася на вже ухвалене рішення про переїзд.
— Олексій знає про це?
— Ми розмовляли, — ухильно відповіла свекруха.
— Коли?
— Ми ж говорили про це!
— Тамаро Іванівно, я питаю конкретно: Олексій знає, що ви збираєтеся продати свою квартиру, купити студію під оренду, частину грошей віддати нам і переїхати сюди?
Свекруха дратівливо поправила теку.
— Він сам казав, що без даху над головою мене не залишить.
— Це не відповідь.
— Що тобі ще треба почути?
— «Так, Олексій погодився» або «ні, Олексій не погодився».
Тамара Іванівна промовчала.
Цього було достатньо.
Маргарита взяла телефон.
— Зараз йому подзвонимо.
— Не треба смикати його на роботі, — поспішно сказала свекруха.
— Чому? Ви ж збиралися спершу з ним поговорити.
— Він у відрядженні.
— Тим більше, розмова займе дві хвилини.
— Рито!
Маргарита зупинилася.
— Добре. Не буду. Він завтра приїжджає. Поговоримо втрьох.
Тамара Іванівна підвелася.
— Я не розумію, чому ти влаштовуєш таку виставу. Я ж вам гроші пропоную, а не забираю.
— Гроші в обмін на кімнату і ваше довічне проживання тут.
— Яке ще «довічне»? Ти мене вже ховаєш? — обурилася свекруха.
— Я якраз думаю, що ви ще дуже довго житимете. Тому й не хочу ухвалювати рішення на тридцять років за десять хвилин.
Свекруха почервоніла.
— Ось як, значить.
— А як має бути? Я мала зрадіти, що ви вже заміряли кімнату, перш ніж повідомили нам про переїзд?
Тамара Іванівна взяла пальто.
— З Олексієм поговорю.
— Обов’язково.
— І не треба робити з мене чужу людину.
Маргарита подивилася на зв’язку ключів, яку свекруха вже збиралася покласти в сумку.
— Ключі залиште.
Тамара Іванівна застигла.
— Навіщо?
— Тому що це ключі від нашої квартири.
— Вони в мене для екстреного випадку.
— Ні. Ви сьогодні прийшли сюди міряти кімнату. Учора, судячи з усього, вмикали автомат посудомийки. Це не екстрені випадки.
— Я вчора подивилася, чому вона не працює.
Маргарита на секунду заплющила очі.
От і відповідь.
— Ви ще й техніку перевіряли?
— Я побачила, що автомат вимкнений. Думала, ви випадково зачепили.
— Посудомийка несправна. Тому автомат був вимкнений.
— Звідки мені знати?
— Ось саме. Звідки вам знати, що відбувається в квартирі, в якій ви не живете?
Тамара Іванівна роздратовано жбурнула ключі на стіл.
— На.
Ключі дзенькнули об стільницю.
— Тільки потім не дзвоніть мені серед ночі, якщо щось станеться.
— Не будемо, — твердо відповіла Маргарита.
Свекруха пішла.
Маргарита замкнула двері й довго стояла в передпокої, намагаючись осмислити все, що сталося. Учорашня тривога через нібито несанкціоноване проникнення тепер здавалася майже смішною. Ніхто не зламував квартиру. Ніякого невідомого зловмисника не було. Усе виявилося значно простіше й значно гірше.
У голові Маргарити не вкладалося: ключ від їхнього затишного гнізда місяцями лежав у чужій кишені. У кишені людини, якій вони його ніколи не довіряли. І найгірше — це була Тамара Іванівна, свекруха.
Лише через добру годину, коли перша хвиля обурення трохи спала, Маргарита набрала Олексія. Він саме встиг дістатися готелю у відрядженні.
— Олексію, я знайшла нашого непроханого гостя, — видихнула Маргарита.
— Кого? Що ти маєш на увазі? — здивовано спитав він.
— Це була твоя мама, — відповіла вона, відчуваючи, як у горлі знову піднімається гіркий клубок.
— Мама? Що з нею?
— У неї є ключі від нашої квартири.
На тому кінці дроту зависла довга мовчанка. Олексій, мабуть, аж сів.
— Які ключі? — нарешті пролунало в трубці.
— Від нашої квартири.
— Цього не може бути!
— Я зустріла її сьогодні біля дверей. Вона якраз виходила від нас.
— Зачекай, Рито. Звідки в неї…
— Віктор Степанович залишив.
Маргарита відчула, як її починає трусити від прожитого дня.
— Навіщо? — ледь чутно спитав Олексій.
— Це вже ти завтра краще сам у неї запитай. І у Віктора Степановича заодно.
Маргарита розповіла йому все: про теку з документами, про дивні заміри кімнат і, звісно, про шалений задум свекрухи продати свою квартиру й переїхати до них. Олексій перебив її лише раз — коли почув останнє.
— Який ще переїзд до нас? — його голос звучав розгублено й щиро здивовано.
— От і мені теж цікаво, — відповіла Маргарита, відчуваючи, як роздратування знову піднімається.
— Я нічого такого з нею не обговорював, Рито, клянусь!
— Але вона, схоже, думає інакше.
— Рито, я серйозно.
— Я теж.
Олексій тихо вилаявся.
— Що саме вона тобі сказала?
Маргарита майже дослівно повторила слова Тамари Іванівни.
— Я колись їй казав, що без даху над головою не залишу. Але це ж було зовсім про інше!
— Про що саме? — Маргарита відчувала, як терпіння вичерпується.
— Це було років три тому, ще до нашого весілля. У неї тоді платіжки за комуналку сильно виросли, вона скаржилася, що на пенсії буде важко. Я тоді сказав: «Мам, ну якщо зовсім стане скрутно — розберемося, без даху над головою не залишишся». От і все!
Маргарита гірко всміхнулася.
— І з цього вийшло, що вона переїжджає в нашу третю кімнату.
— Мабуть, — голос Олексія звучав виснажено.
— Вона вже туди меблі міряла.
— Завтра ж приїду, — твердо сказав Олексій.
— Тільки, будь ласка, без твого звичного: «мама просто хотіла як краще», добре?
— Не буде, — пообіцяв він твердо.
Маргарита почула в його голосі страшну втому, але й непохитність.
— І ще, Олексію.
— Що?
— Якщо ти справді вважаєш її варіант гарним, скажи мені це одразу. Не завтра при ній.
— Не вважаю.
— Навіть заради грошей?
— Особливо заради грошей.
Маргарита здивувалася.
— Чому саме особливо?
— Бо потім усе наше життя буде сповнене нагадувань про те, скільки їй коштував той куточок у нашій квартирі, — зітхнув Олексій.
Він влучив просто в ціль. Маргарита вперше за весь вечір щиро усміхнулася.
— Гаразд, — сказала вона. — Приїжджай.
Олексій повернувся наступного дня, близько сьомої вечора. Валізу поставив просто в передпокої, навіть куртку не зняв — так поспішав.
— Ключі де? — спитав він.
Маргарита показала на тумбочку.
Він узяв в’язку, покрутив у руках, наче розглядав рідкісний експонат.
— Точно наші, — констатував Олексій.
— А я сподівалася, що це ключі від сусідньої квартири, і твоя мама просто випадково живе подвійним життям, — відповіла Маргарита, намагаючись додати легкості, хоча їй було зовсім не до сміху.
Олексій пильно подивився на неї.
— Злишся?
— Уже менше, — зізналася вона. — Учора хотілося просто зняти двері з петель і забрати їх із собою на роботу.
Він хмикнув, уявивши таку картину.
— Я зараз Віктору Степановичу подзвоню.
— Дзвони.
Віктор Степанович відповів майже одразу. Олексій увімкнув гучний зв’язок.
— Вікторе Степановичу, добрий вечір. У мене до вас дивне запитання. Ви моїй мамі ключі від квартири залишали?
На тому кінці виникла незручна пауза.
— Так вона ж попросила, — нарешті відповів Віктор Степанович.
— Це я вже зрозумів. Чому?
— Олексію, я думав, ви в курсі.
— Не в курсі.
Віктор Степанович явно розгубився.
— Слухай, ну тоді вибач. Я взагалі без задньої думки. Вона ж твоя мати, ми тридцять років знайомі. Я якось вирішив, що…
— Розумію.
— Треба було тобі подзвонити.
— Треба було, — коротко відповів Олексій.
— Оце мій промах. Я не подумав.
Маргарита втрутилася в розмову.
— Вікторе Степановичу, скажіть, будь ласка, інших комплектів ніде не лишилося?
— Ні. Точно ні. Був ваш основний, другий комплект і ось цей. Більше не робив.
— Від комори? — уточнила Маргарита.
— Один вам віддав. Другий… Зачекайте.
Маргарита й Олексій одночасно переглянулися.
— Який другий? — спитав Олексій.
— Здається, у сина лежав. Коли він ще тут жив. Але це років п’ять тому було. Я уточню.
Після дзвінка в передпокої на кілька секунд запала тиша. Потім Маргарита порушила її першою.
— Замок у коморі теж міняємо.
— Навіть не обговорюється, — погодився Олексій.
Він дістав телефон.
— Будівельний магазин працює до дев’ятої. Я встигну.
— Сьогодні? — здивувалася Маргарита.
— Рит, якщо відкладу до вихідних, ти вночі сама побіжиш купувати, — усміхнувся Олексій.
— Правильно мене знаєш.
Він поїхав за новою серцевиною для замка. Тамарі Іванівні подзвонив уже з машини. Розмова була недовгою. Спочатку вона намагалася пояснити, що хотіла «як краще», потім обурилася дзвінком Віктору Степановичу, а тоді спитала, чому син розмовляє з нею «як із чужою». Олексій голосу не підвищував.
— Мамо, тому що ти взяла ключ від нашої квартири без нашого дозволу.
— Я не брала! Мені дали!
— Ти попросила.
— А яка різниця?
— Велика.
— Я ж твоя мати!
— Саме тому я й кажу тобі спокійно. Чужій людині я зараз сказав би зовсім інше.
Маргарита чула лише частину розмови, але розуміла, що Олексій був непохитний.
Потім він сказав:
— І квартиру свою не продавай.
У трубці Тамара Іванівна щось швидко заговорила.
— Ні, не через Риту. Я сам тобі кажу. Не продавай квартиру заради того, щоб закривати нашу іпотеку.
Знову пауза.
— Бо ми тебе до себе жити не кликали.
На цьому розмова фактично завершилася. Через сорок хвилин Олексій повернувся. У руках у нього була нова серцевина, викрутка, яку він навіщось купив, хоча вдома їх було дві, і невеликий пакет кріплень.
— Викрутка навіщо? — запитала Маргарита, не приховуючи подиву.
— Хороша, — коротко відповів він.
— У тебе дві хороші, — зауважила вона.
— Ця з храповим механізмом, — пояснив Олексій так, ніби це був вирішальний аргумент.
— Дуже вагома причина, — усміхнулася Маргарита.
— Після сьогоднішнього дня маю повне право на емоційні покупки.
Серцевину Олексій поміняв десь за двадцять хвилин — швидко й упевнено.
Стара серцевина з глухим скреготом вийшла зі свого місця в замку. Олексій трохи повозився, кілька разів тихо пробурмотів щось собі під ніс, а потім нарешті витяг металевий циліндр і поклав на підлогу.
Маргарита дивилася на цей шматок металу з дивним полегшенням. Ніби ось вона, та межа, яка відділяла їхній особистий простір від сторонніх поглядів.
— І ця дрібничка майже пів року тримала нашу квартиру від усіх, хто міг мати ключі?
— Не починай, будь ласка.
— Я просто підраховую вартість нашої економії, — відповіла Маргарита, дивлячись на нього.
— Згоден, — зітхнув Олексій. — Я був не правий.
— Записати дату цього визнання? — усміхнулася вона.
— Можеш навіть вирізьбити її на стіні, якщо хочеш.
Новий механізм став на місце ідеально, без жодного зусилля. Олексій ретельно перевірив кожен ключ, кілька разів зачинив і відчинив двері — і ззовні, і зсередини.