Сестра чоловіка, Марина, репетувала так, що в мене у вухах аж дзвеніло. А я стояла на ґанку, руки ще мокрі — щойно домила гору посуду після обіду.
— Ти що тут улаштувала?! Якийсь безлад! А ми повинні в цьому жити?
— Марино, я цілий день готувала, — спробувала виправдатися. — Не встигла ще прибрати всюди. Допомогла б, раз помітила.
— Ми сюди приїхали відпочивати! — вона вперла руки в боки, очі аж палали. — А не на тебе гарувати! Тож сама розбирайся зі своїм гармидером!
Олег вийшов із будинку, глянув на мене із докором.
— Віко, я ж просив заздалегідь усе підготувати. Могла б краще постаратись.
Постаратись. Я три дні готувалася до їхнього приїзду: мила, прибирала, закуповувала продукти. Напекла пиріжків, наварила борщу. Застелила свіжу постіль. Але цього, звісно, замало.
— Вибач, — сказала я тихо.
Олег пішов заспокоювати сестру. А я стояла і дивилася їм услід. Усередині все кипіло.
«Добре, — подумала, — відпочивайте. Але це востаннє».
Ми з Олегом разом п’ять років. Через рік після весілля купили власну оселю за містом. Велику, гарну. Одразу за городом річка, поруч лісок. До крамниці далеченько, але машиною не проблема.
Коли Олегові батьки вперше приїхали подивитися, свекруха Ніна Василівна аж сплеснула в долоні.
— Яка краса! Повітря! Природа! Дітям тут справжній рай буде!
Я тоді не зрозуміла натяку.
А вже наступного літа до нас наскочила вся родина Олега. Батьки — Ніна Василівна з Володимиром Ігоровичем. Сестра чоловіка Марина з чоловіком Глібом і двома синами — Максимом та Тимуром.
Шість чоловік. На місяць із гаком.
— Ви ж не проти? — запитав Олег, коли свекруха подзвонила й повідомила про плани. — Їм більше нікуди їхати. А в нас місця повно.
Що я могла сказати? Звісно, не проти.
Перший тиждень було навіть весело. Шашлики, посиденьки на веранді, купання в річці. Я намагалася догодити всім: готувала улюблені страви, накривала гарні столи.
— Віко, яка ти молодець! — хвалила свекруха. — Господинька!
Але вже на другий тиждень я зрозуміла: свято закінчилося. А почалися важкі будні.
Кожного Божого дня я вставала о шостій. Готувала сніданок на сімох. Потім мила гору посуду. Потім починала готувати обід. Потім знову посуд. Потім прання — хлопчаки Марини примудрялися вимазатися по три рази на день. Потім вечеря. Знову посуд. І так щодня.
А всі інші відпочивали. Олег із Глібом рибалили. Свекруха з Володимиром Ігоровичем читали в затінку на веранді. Марина засмагала біля річки.
— Віко, а коли обід? — питала сестра чоловіка, заходячи на кухню засмагла й задоволена.
— Скоро буде.
— А можна сьогодні домашніх січеників? Хлопчаки просять.
Січеники. Значить, треба фарш зробити, зліпити, посмажити. Ще дві години роботи.
— Звісно, — усміхалася я.
А ввечері безтямно падала на ліжко.
— Ти чого така млява? — дивувався Олег. — Ми цілий день на природі, а ти немов хвора.
Хвора. Я справді стала погано почуватися. Від утоми крутилася голова, руки тремтіли. Але скаржитися було не можна — це ж родичі чоловіка, вони гості.
Якось уранці я не встигла вимити підлогу в мансарді, де жила Марина з родиною. Максимко заліз під ліжко, виповз увесь у пилюці.
Марина влаштувала галас.
— Як можна так безвідповідально ставитися до прибирання?! У дитини ж алергія може початися!
— Пробач, я скраю протерла, а до стіни не дістала, — пояснювала я. — Можеш сама доробити, швабра в коморі.
— Я сама?! — скипіла сестра чоловіка. — Я гостя в цьому домі! А ти господиня! От і прибирай!
Довелося тягнутися нагору зі шваброю. Вимивати під усіма ліжками.
Але це були ще квіточки.
Марина раптом згадала, що я вчителька. І вирішила, що я зобов’язана займатися з її дітьми.
Навчання машини та штучний інтелект
— Тьомо, бери зошити, йди до тітки Віки, — командувала вона. — Нехай із тобою позаймається. Бо за літо все забудеш.
Кожен день. По дві години. Математика, українська мова, читання.
— Ти ж учитель, тобі не важко, — говорила Марина. — А мені на сонечку полежати треба, я за рік так стомилася.
Я мовчала. Терпіла. До кінця серпня.
Коли вони нарешті поїхали, я ридала. Від полегшення і від безсилля. Цілий місяць відпустки — коту під хвіст. Замість відпочинку — пекельна гарячка з ранку до ночі.
— Ну чого ти так побиваєшся? — не розумів Олег. — Родичі приїхали, ми гарно час провели. Наступного року знову приїдуть.
Наступного року. У мене похололо всередині.
І справді, у травні свекруха подзвонила.
— Олежику, ми в липні до вас! Якраз коли Віка у відпустку піде. Я знаю, вона скучила за нами!
Скучила. Ага.
Я спробувала поговорити з чоловіком.
— Олеже, може, цього року не треба? Я справді втомилася минулого разу.
— Від чого втомилася? — здивувався він. — Ти ж удома була, відпочивала.
Відпочивала. Біля плити. З відром і шваброю.
— Мені потрібна нормальна відпустка, — спробувала пояснити. — Хочу на море. Або хоча б просто полежати на дивані, книжку почитати.
— На море? У нас же свій будинок, річка! Навіщо кудись їхати? — він не втямлював. — А книжку можеш на веранді почитати.
На веранді, де свекруха кожні п’ять хвилин кликатиме допомогти то одне, то інше. Звісно.
— Це моя родина, — Олег став серйозним. — Вони завжди можуть на мене розраховувати. І ти мусиш їх приймати.
Мушу. Без варіантів.
Вони приїхали на початку липня. Минулого року Марина перевершила саму себе.
— Віко, ми тут на два тижні, — повідомила вона в перший же день. — Потім їдемо на море, звідти до подруги в Київ, потім ще дещо. А хлопчаків залишимо в тебе.
Я не зрозуміла одразу.
— Тобто як залишите?
— Ну от так. Вони в тебе побудуть. Ти ж із дітьми добре ладнаєш, педагог. А ми з Глібом давно мріяли романтичну подорож улаштувати.
— Але… на все літо?!
— Ну так. Місяця півтора. Ти ж упораєшся? — Марина посміхнулася. — Заодно й позаймаєшся з ними, а то в школі двійки приносять.
Я подивилася на Олега. Він відвів очі.
— Ти про це знав? — запитала я тихо.
— Марина нещодавно сказала, — пробурмотів він. — Ну а що такого? Діти ж. Мої племінники.
Що такого. Двоє хлопчаків восьми та десяти років. На півтора місяця. Плюс свекруха зі свекром, які теж залишаються.
— Я не погоджувалася на це, — сказала я.
— Віко, не влаштовуй сцен, — скривився Олег. — Це родина.
Родина. Його родина. А я хто? Прислуга?
Два тижні я терпіла. Готувала, прибирала, займалася з хлопцями. Тимурко, менший, виявився ще й алергіком. Йому не можна було половини продуктів. Я готувала окремо для нього.
— Вікуля, за дітьми пильнуй, — журила мене свекруха. — Вони ж на сонці згорять.
— Ніно Василівно, я пиріжки печу, ніколи, — відповідала я. — Попросіть Олега.
— Олег на роботі втомлюється, — хитала головою свекруха. — А тобі що варто?
Що мені варто. Нічого. Я ж не працюю, не втомлююся.
А потім сталося те, що переповнило чашу.
Тимурко погладив сусідського кота. У нього почалася сильна алергічна реакція — увесь покрився червоними плямами, обличчя спухло.
Марина дзвонила з Одеси й репетувала в слухавку.
— Де ти була?! Як ти могла допустити?! У нього ж алергія!
— У будинку було четверо дорослих людей, — відповіла я спокійно. — І всі бачили, як він до кота пішов. Ніхто не зупинив.
— Але ти ж за ними маєш пильнувати! Ти ж тут головна!
Головна. А на море поїхати не можна. Відпочити не можна. Тільки доглядати чужих дітей і слухати претензії.
— Знаєш що, Марино, — сказала я. — Доглядай сама за своїми дітьми. Приїзди і забирай їх.
— Ти що?! У нас готель оплачений!
— Мені байдуже. Я не наймалася бути нянькою.
Я відключилася. Заблокувала її номер.
Навчання машини та штучний інтелект
Олег був у люті.
— Ти розумієш, що наробила?!
— Чудово розумію, — я була спокійна. — Я втомилася.
— Від чого?! Діти тихі, батьки допомагають!
Батьки допомагають. Свекруха, яка цілий день у гамаку лежить і лише на обід спускається.
— Олеже, ти хоч раз за ці два роки їхніх приїздів звернув увагу на те, чим я займаюся? — запитала я. — Ти бачив, як я встаю о шостій ранку й лягаю опівночі? Як я готую, прибираю, перу, прасую? Як я з дітьми займаюся по дві години щодня? Ти хоч раз подумав, що я теж утомлююся? Що мені теж потрібен відпочинок?
Він мовчав.
— На наступний їх візит – я також у відпустку їду, — сказала я твердо. — Без варіантів. Хочеш приймати родичів — приймай сам.
— Ти не можеш так учинити!
— Можу. І вчиню.
І ось на початку липня цього року, коли свекруха знову подзвонила з повідомленням про їх приїзд, я купила путівку до Туреччини. На три тижні.
Якраз на час їхнього візиту.
— Ти жартуєш? — не повірив Олег, побачивши валізу.
— Ні. Їду післязавтра.
— Але ж до нас гості їдуть!
— До тебе. Не до мене. Це твоя родина, ти й займайся.
— Це не по-людськи!
— Не по-людськи використовувати мене як безкоштовну хатню робітницю, — я зачинила валізу. — Я теж маю право на відпочинок.
— Але ж я не впораюся сам!
— Навчишся. Білизна у шафі на другому поверсі. Рушники в комоді у ванній. Продукти в морозилці. Телефон піцерії на холодильнику висить.
Він стояв розгублений. Я цмокнула його в щоку.
— Побачимося через три тижні. Удачі.
Таксі гуло біля хвіртки. Я викотила валізу й не озирнулася. Я була перший раз за кордоном.
В готелі було райськи добре. Море, сонце, шведський стіл. Жодних обов’язків. Жодного готування та прибирання. Я лежала біля басейну з книжкою і почувалася людиною вперше за останні роки.
Телефон я ввімкнула лише на четвертий день. Повідомлення посипалися градом.
«Де постільна білизна?» «Як увімкнути пральну машину?» «У нас скінчилася їжа» «Де ти взагалі?!»
Олег. Бідолашний, розгублений.
Потім прийшло гнівне голосове від свекрухи. П’ятихвилинне. Мовляв, як так можна, гості приїхали, а господині немає, неподобство, вона не рада, що син таку дружину обрав, за її часів дружини ставили родину на перше місце. В їх сімʼї заведено – приймати гостей з усією пошаною. А я – не вдячна …
Марина теж не мовчала.
Аудіо істеричне — мовляв, втекла відпочивати, будинок не прибрала, вони приїхали, а тут безлад, у холодильнику порожньо, взагалі нахабство яке.
Я усміхалася, читаючи. І відправила всім одну коротку відповідь:
Навчання машини та штучний інтелект
«Відпочиваю. Повернуся через три тижні. Не сумуйте».
Дзвонив Олег. Голос утомлений, розгублений.
— Віко, ну як ти могла?
— А ти як міг два роки поспіль перетворювати мою відпустку на пекло? — запитала я спокійно.
— Я не розумів… — він замовк. — Вибач. Справді не розумів, як це важко. Готування, прибирання, діти… Я втомився за два дні. А мати ще командує постійно, Марина претензії висуває… Як ти витримувала?
— Ніяк. Тому й поїхала.
— Вони хочуть назад додому, — зізнався він. — Кажуть, без тебе не відпочинок виходить. І будинок незручний, і взагалі.
— Нічого, потерплять, — сказала я. — Три тижні всього.
— Я теж хочу додому, — жалібно протягнув Олег. — Я до Женьки ночувати пішов. Залишив їм ключі, сказав, що у відрядження поїхав.
Я розсміялася на весь голос.
— Два дні протримався! Молодець!
— Віко, пробач мені. Я ідіот. Не розумів, що ти все це терпіла.
— Гаразд, — пом’якшилася я. — Простила. Але запам’ятай — більше так не буде. Або вони приїжджають, і ти сам їх нянчиш. Або не приїжджають узагалі. Я втомилася бути прислугою.
— Домовились, — видихнув він із полегшенням.
Коли я повернулася засмагла й щаслива, вдома на мене чекала чиста підлога і вечеря на плиті.
— Скучив, — Олег обійняв мене міцно. — Більше жодних гостей на місяць. Обіцяю.
Свекруха з Мариною бундючились на мене ще пів року. Але одного разу Ніна Василівна подзвонила і сказала:
— Вікуля, пробач нас, дуреп. Ми й справді перегнули палицю. Не цінували тебе. Наступного разу приїдемо на тиждень максимум. І самі за собою прибирати будемо.
Я усміхнулася.
— Приїжджайте. Буду рада вас бачити. На тиждень.
Ось така непроста, але повчальна історія трапилася з нашою читачкою Вікторією. Вона, як і більшість жінок, довго терпіла, аж доки не зрозуміла стару мудрість: коли тобі на шию сідають, треба встати й добряче струситися.
Варто було лише раз поставити себе на перше місце, як чоловік одразу зрозумів, у чому річ, а родичі знайшли спосіб цінувати господиню.
Залишити відповідь