З давних-давен українці займались чумацтвом як одним із найвагоміших занять. Це заняття сягає своїми коренями часів Київської Русі. Ще стародавні літописи згадують прасолів, які транспортували сіль з Прикарпаття.
Пізніше, у XIV-XV ст. це зайняття переросло у промисел і стало одним з найважливіших джерел заробітку для великої частини українців. Саме тоді у письменних джерелах згадується засіб транспорту для такої діяльності – «мажа».
В подальшому промисел розвивався не менш активно, а найбільшого розвитку досяг наприкінці XVIII – на початку XIX ст. Це були часи, коли чумацтво розповсюдилось трохи не на всій землі українській.
Схід – по межі ріки Оскол, допоки вона не впадала в Сіверський Донець та йшла далі по ньому. Північ – по річці Сейм до Десни, далі по Десні аж до Дніпра. Захід – до Карпат і Дністра. Південь – до самих Чорного та Азовського морів.
Займалися чумацтвом в більшості селяни, козаки, іноді міщани, поміщики, часом духовенство. В середні віки предметом торгівлі були сіль та риба, які транспортували по всій Україні, крім того, відправляли на експорт до Литви, Польщі, Росії, деяких інших країни Європи. Сіль возили з Криму та Прикарпаття, а рибу – з того ж Криму або Дніпра та Дону.
З часом промисловість розвивалась, товарно-грошові відносини також, це призвело до розширення асортименту товару, а маршрути здебільшого були орієнтовані на південь. У чорноморсько-азовські порти у XVIII-XIX ст. завозились великими партіями зерно, будівельні матеріали тощо, по дорозі назад везли традиційні продукти – сіль та рибу.
Чумацтво було доволі небезпечним та трудомістким промислом, тому займались ним суто чоловіки. Але й не кожному селянину або козакові він був доступний з соціальної точки зору. Адже для цього ремесла потрібні були віз, або «паровиця» чи «мажа», та пара сильних волів.
В більшості чумаки володіли однією або двома парами волів, не більше, та паровицями до них. Були й більш заможні козаки, в яких було близько десятка волів та відповідна кількість транспорту до них. Ті козаки, що були біднішими, часто наймалися погоничами тварин. В подальшому це надавало їм можливості стати і самим прасолами.
В мандрівку чумаки готувались ще взимку, тому що дорога була непроста та небезпечна. Взимку налагоджувались вози, робились запасні частини до них, у стельмахів замовляли колеса, добре відгодовували тяглових волів.
Запасалися достатніми запасами харчів та дьогтю. І от приходила весна, з-під землі пробивалась перша травичка, і чумаки починали гуртуватись на добровільній основі у «валки».
Поодинці не так просто було здолати шлях, що лежав попереду, тож зусилля об’єднувались. Так було легше захищатись від нападів татар, диких звірів чи грабіжників. Чумаки допомагали один одному в дорозі. Очолював валку найдосвідченіший чумак, він обирався ватажком. Сама валка розтягувалась на сотні або й більше метрів.
Ватажок визначав, за яким шляхом йтиме валка, домовлявся на митницях або водних переправах за платню, обирав місця ночівлі чи просто відпочинку. У разі сутичок він був і суддею, і взагалі слідкував за дисципліною серед учасників походу.
Один з очевидців та дослідник подібного чумацького ремесла, український народознавець Григорій Данилевський докладно описав мандрівну прасолів Слобожанщини. За його словами, дуже рано вранці, поки ще сонце не зійшло, ватажок будив чумаків, вартові готували волів – поїли та запрягали, і валка вирушала до нового привалу по зорі.
Новий привал робиться тоді, коли сонце встає над землею в два дуби, це десь шоста або сьома година ранку. Воли пасуться, відпочивають, а чумаки в цей час снідають. Другий привал робиться десь опівдні, чумаки обідають.
Ввечері вечірня зоря та вечеря, а там і випас волів, уже великий повноцінний, та ночівля чумацька. За день валка мусила пройти приблизно з тридцять верст (31,8 км).
У дорозі чумаки їли пшоняну кашу, приправлену салом, хліб та сіль, галушки. Коли їхали назад з Дону, харчувались солоною та в’яленою рибою. Зазвичай чумаки стримували себе в їжі в дорозі. Воли мусили харчуватись добре, їм вибирали кращі луки та толоки, найкращі водопої. Якщо криниця була ближча, але вода в ній гірша – йшли далі, аби вода була краща.
Дороги обирались ретельно, уникаючи солончаків, а ними був обсипаний весь лівий берег Дніпра, до самого Сиваша. Намагались берегти волів від укусів ґедзів, комарів та різних мошок, які не тільки кусали їх, але й набивались у вуха, ніздрі, заважали вільно дихати.
Таке життя та відносини, що виникали в дорозі, створювали своєрідний кодекс норм та правил взаємодії, вони регулювали стосунки між учасниками походів, сприяли тому, що кожен відчував себе частиною спільноти, розраховував на підтримку та сам надавав її при потребі.
У свідомості формувались певні риси – відповідальність, чесність, повага до старших та більш досвідчених чумаків та ін. Мандрівки могли бути і дуже довгими, внаслідок чого у чумаків загострювалась туга за домівкою, сім’єю, батьківщиною.
Вона знаходила відображення в усній творчості чумаків, в піснях, які ті складали, оповіданнях та переказах, приказках тощо. Внаслідок того, що чумаки дуже були залежні від волів, у них розвивалась любов до цих дужих та міцних тварин. Втрата бодай одного вола вважалась великим лихом в дорозі.
Взагалі чумацтво було дуже престижним та поважним заняттям. Воно приносило немало грошей, а сам заробіток був стабільний, наскільки то було можливо в тих умовах. І сам образ прасола, який складався внаслідок довгих мандрівок, дуже притягував молодь. Це була працелюбна, добра, сумлінна, лагідна та щира людина.
Такий стан справ сприяв тому, що майже всі юнаки в середньовіччі мріяли стати лицарем-козаком або ж чумаком. Але не всім щастило в дорослому житті досягти своєї мрії, і не тільки соціально-економічні причини були тому на заваді, але і фізично-психологічні: не кожна людина була здатна витримати ті випробування, які спіткали її на чумацькому шляху.
В 60-90-ті роки XIX століття почав розвиватись більш рентабельний вид транспорту – залізничний, що сприяло занепаду, причому доволі швидкому, промислу чумаків. І вже напередодні Першої світової війни лише окремі селяни, що мешкали в центральних районах та на Півдні України, ще займались цією справою.
Але незважаючи на занепад, чумацтво стало однією з найколоритніших галузей у виробничо-господарській діяльності українців. Також воно зробило свій внесок до розвитку деяких галузей традиційної культури, наприклад, народної медицини, ветеринарії, відобразилось на звичаях та обрядах, усній народній творчості, мистецтві та інших видах культури та науки.
Під кінець XVIII-XIX століть виник і поширився новий вид зайняття – візникування. Воно відрізнялось від чумацтва тим, що здебільшого було додатковим заробітком у вільний час, коли основна робота вже закінчувалась. Також воно носило більше місцевий характер і діяло на невеликі відстані, не більше ніж кілька десятків кілометрів.
Як і для чумацтва, для цього виду промислу потрібні були додаткові сухопутні транспортні засоби та тяглові тварини. Це могли бути сани або віз; воли чи коні. У цей період не дуже багато селян мали у господарстві таку розкіш, як коні чи воли. Тож і відсоток зайнятого в такому промислі сільського населення був зовсім незначний.
Не тільки селяни могли пристати до візникування, ним займались і міщани. Вантажами в таких трелюваннях були зазвичай деревина на ділянках, що валили ліс, – її доставляли до пристаней на річці; або будівельні матеріали на залізничні станції та у торгові центри.
Це могли бути дошки, бруси, вапно, драниці тощо. Возили і деревообробну або сільськогосподарську продукцію, фрукти, іноді дрова для населення та ін.
