Я не сімейний психолог і навіть не сімейний коуч.
Я вже 33 роки дружина і цей статус продовжує вчити мене, що таке шлюб.
Я вчасно зрозуміла, що бути найкращою «другою половинкою» — це моя праця, а не його.
Наш шлюб ґрунтується на тому, що кожен із нас віддає себе на 100%, а не 50 на 50.
Коли ми були молоді, ми одружилися і вірили, що знайшли свою долю. Я бачила достатньо розлучень, щоб знати, що й другий шанс може призвести до «жили довго та щасливо». Я не впевнена, що у нас у житті є лише одна друга половинка, але я впевнена, що треба любити того, кого ти вибрала.
Ми думали, що зустріли Його, коли він повністю розумів нас. Коли йому все подобалося. Ми обіцяли любити, доки смерть не розлучить нас.
Я порівнюю це з вагітністю. Якби хтось заздалегідь сказав жінці, що на неї чекає нудота вранці, безсоння та зайва вага, то вона могла б і передумати.
Є щось хвилююче у невідомості, коли ми закохані. Але знімемо рожеві окуляри. Шлюб — це, як мінімум, словесний контракт двох людей. Ми думаємо, що обираємо одне одного, щоб разом стати кращими. Але у процесі буває всяке. І шлюб — це коли двоє людей це розуміють і готові разом переживати такі періоди. Готові пристосовуватися.
Коли ми одружилися, мій чоловік працював медиком, а це ненормований графік та його нескінченна втома, тож удома він постійно спав. Було важко будувати стосунки, але ми вважали себе непереможними, ми були молоді та закохані.
А потім втрутилося життя. Ми обидва змушували один одного виходити із зони комфорту. Іноді я засмучувалася, коли він не відповідав моїм очікуванням, але тоді я розуміла, що сама повинна відповідати своїм. Я навчилася бути незалежнішою. Та й упевнена, що не завжди виправдовувала його очікування.
Насправді він не моя друга половинка. Він чоловік, якому я вирішила віддати своє серце, з яким я вирішила виховувати дітей. Я вибрала його, бо повірила, що він досить добрий для мене. І він відчув, що зі мною все може скластися. Наші цінності з головних моментів збіглися. Нам краще разом, ніж окремо. Наша синергія досі відчувається.
Моя мама завжди говорила, що коли ти обираєш собі чоловіка, ти обираєш бізнес-партнера, співмешканця та найкращого друга.
Я знайшла його, щоб навчитися бути собою. Він став моїм корінням, а я — його крилами.
Кохання та шлюб потребують різних умінь. Немає жодної інструкції. Кожна пара пише свою. Через кілька років я зрозуміла, що не повинна завжди мати рацію. Я зрозуміла, що це мені не потрібно. Це просто гра, і мені подобалося грати. Але коли ти у відносинах ведеш рахунок, хто має рацію, це не приносить щастя.
Приблизно одночасно він перестав виходити з кімнати, щоб заспокоїтися після сварки. І те, й інше змінило нас і зблизило.
Ми вибираємо собі партнера у житті залежно від цього, на якому етапі власного розвитку знаходимося. Тож кого ми обираємо в юності? З ким весело та легко. Але ми вирішили боротись до кінця. Навіть коли зрозуміли, що ми обидва вперті й дуже різні у вирішенні конфліктів. Але ми вирішили знайти спільну мову, і ми її знайшли.
Мені потрібно було почуватися спокійно та безпечно у стосунках. А йому треба було відчувати схвалення. Нам знадобилося 33 роки, щоби це зрозуміти. І в процесі ми зрозуміли, що для цього потрібно: не прагнути бути правою, не реагувати різко в сварці, частіше закривати рота, щоб краще чути одне одного.
Шлюб — це стосунки, що виробляють характер. Найскладніше знайти спосіб разом розвиватися, коли життя веде вас за різними напрямками.
Наприклад, коли ти молода мама і можеш говорити за вечерею лише на дитячо-мамські теми, а він — батько-добувач, який може розповісти лише про те, як йому важко працювати.
Тому я вважаю, що чари шлюбу в тому, щоб робити те, що важливо для партнера, важливим для себе. Просто та непросто одночасно.
Просто це постійна робота. Це усвідомлення, що не все буде просто, але що якщо ви обоє намагатиметеся один для одного, то на вас чекає «разом і назавжди» і щасливо.
