– Мама хоче звести будинок. Вона все життя про нього мріяла, – незграбно завів розмову Сергій.
– Їй начебто й у квартирі добре жилося, – спокійним тоном відповіла я, не підозрюючи, до чого хилить чоловік.
– Я це… випадково проговорився мамі з приводу того, що в тебе є внесок, – похмуро промовив чоловік.
Я підвела на Сергія здивований погляд. Я не зовсім розуміла, чому він нервує.
– Мама хоче позичати в тебе гроші на будівництво будинку, – нерішуче промовив чоловік. – Вибач, я проговорився, але ж в цьому немає нічого поганого?
– Позичити? – Гроші на вкладі! Я стільки років накопичувала пів мільйона…
Було видно, що я не надто бажаю з ним розлучатися. Накопичення далося мені дуже важко: доводилося багато в чому відмовляти собі.
Я почала відкладати гроші ще шість років тому, задовго до шлюбу із Сергієм. Наприклад, я виходила на годину раніше вранці, щоб своїм ходом дістатися роботи, заощадивши двадцять гривень.
У такий же спосіб я поверталася назад. Обідала я не в кафе, як усі мої колеги, а зачинялася в кабінеті, та їла потай від них, бо соромилася того, що приносила обід із собою.
– Ні, я не хочу нікому нічого позичати, – рішуче сказала я. – На жаль, але я відмовлю твоїй мамі, якщо вона сама спитає про це. До того ж пам’ятаю, Надія Макарівна була зовсім не рада нашому з тобою шлюбу.
– Як знаєш, – знизав плечима чоловік, і я не зрозуміла, як він поставився до моїх слів.
– До того ж я не хочу знімати гроші, та втрачати відсотки, – виправдовуючись, пояснила я.
Проте, вся моя впевненість і рішучість миттю зникла, тільки-но в гості прийшла свекруха.
Вона була мила, як ніколи, і вперше за два роки прийшла не з порожніми руками, а принесла тортик, на кришці якого красувалася ціна, двісті сорок гривень.
Усміхаючись білими керамічними зубами, які поставила три місяці тому, Надія Макарівна солодко промовила:
– Люба, у мене до тебе справа! Я прийшла по допомогу…
У мене в середині все похололо, коли я зрозуміла, про що саме зараз йтиметься.
– Я будинок вирішила будувати для всієї нашої родини: для себе, для тебе, та двох синів. Мені дуже потрібні гроші!
– Синок сказав, що в тебе є банківський депозит, – свекруха, як кинуте щеня, почала заглядати в мої очі. – Не можеш позичити мені? Я потім все обов’язково віддам.
– У мене внесок у банку лежить.
– Його ж можна зняти? – лукаво посміхнулася Надія Макарівна.
– Вклад лежить під відсотки. Якщо зніму, то втрачу гроші, – нерішуче промовила я.
– Та які там зараз відсотки? Я тебе благаю, – дзвінко засміялася свекруха. – Мізер, а так ти знімеш і мені допоможеш. Я ж не тільки для себе дбаю, а для всіх.
Я розгублено подивилася на свекруху, якій моїх втрачених відсотків було анітрохи не шкода.
– Чому ви не хочете взяти кредит? – сконфужено поцікавилася я.
– Та ти що? Побійся Бога, який кредит? – відчайдушно замахала руками Надія Макарівна. – Там нечувані відсотки!
– Не хочу я власним коштом банкірів годувати. Допоможеш? – Додала вона і з надією подивилася на мене.
– Я не можу так просто, з наскоку, дати вам відповідь, – занервувала я.
З одного боку, мені не хотілося віддавати все те, що я накопичувала довгі роки, а з іншого, було незручно перед матір’ю чоловіка, яка й раніше мене недолюблювала.
– Добре, подумай, я тебе не кваплю, – засмучено зітхнула Надія Макарівна. – Тортик смачний, чайку попийте, а мені час.
Жінка розвернулась і попрямувала до дверей. Через кілька хвилин стало очевидно, що вона пішла.
– Що ти думаєш, щодо слів мами? – з цікавістю спитав Сергій. – Чи допоможеш їй?
– Чесно кажучи, я не хочу віддавати таку суму. Мало того, що я втрачу відсотки, то ще невідомо, коли вона їх поверне!
– Думаєш, мама тебе обдурить? – засміявся чоловік.
– Я думаю, що якщо віддача затягнеться на пару років, ці пів мільйона на той час уже нічого не коштуватимуть, – похмуро відповіла я, бо мені було зовсім не до сміху. – Напевно, я таки їй відмовлю.
– Може, ти подумаєш ще раз гарненько? – наполегливо перепитав Сергій.
– Ось навіщо ти на мене зараз намагаєшся тиснути? – розлютилася я. – Добре розпоряджатися грошима, які ти сам не накопичував!
– Я просто сказав, – ображено пробурчав чоловік. – Мама на тебе сподівалася…
– Я просила це робити? – насупилась я. – До того ж це ти проговорився з приводу мого внеску. Навіщо? Хто тебе просив?
– Знайшла крайнього, – Сергій ображено надув губи, й добру половину дня не розмовляв зі мною.
Через два дні до нас в гості знову навідалася Надія Макарівна. Цього разу вона принесла з собою подарунок дешевше, обмежившись шоколадним печивом.
Було очевидно, що свекрусі не терпілося заволодіти моїм внеском, на який я мала свої плани.
Коли розмова знову зайшла про гроші, я зібралася з духом і повідомила Надію Макарівну про те, що не зможу їй нічим допомогти.
– У тебе гроші все одно без діла лежать, а я б вклала їх у нерухомість,- обурено промовила свекруха. – Ні собі, ні людям, як то кажуть!
– Надія Макарівна, якщо я вам віддам свій внесок, коли ви його мені повернете? Років через п’ять, чи десять? – свердливши її пильним поглядом, поцікавилася я.
– Чому за десять? Думаю, що набагато раніше впораюся, – невпевнено відповіла Надія Макарівна.
– Де ви візьмете гроші, щоб віддати? Пенсії вашої точно не вистачить, – недовірливо запитала я.
– Яка різниця? – Скривилася вона, якій моє питання не сподобалося.
– Знаєте, я можу увійти у ваше становище і зняти гроші, але тільки після того, як ми сходимо до нотаріуса…
– Навіщо? – Надія Макарівна змінилася в обличчі. – До чого тут нотаріус?
– Напишіть відповідний папір, де буде вказана сума та термін віддачі. Якщо більше пів року повертатимете, то буде краще, якщо я вам займу їх під відсотки. Можу запропонувати під десять відсотків, за найскромнішою ставкою.
– Що? Ще й розписку з мене вирішила взяти й відсотки, щоб збагатитися? Нічого собі ти скнара! Рідній свекрусі таке сказати!
– Та навіщо мені тоді потрібні твої гроші?! – стрепенулась свекруха. – Ти тільки подивися на себе – багачка! Пів мільйона накопичила, і губи дме, ніби казна-яка мільйонерка стала!
– Сергію, ти нічого сказати не хочеш? – Я подивилася на чоловіка.
– Що сказати? – знизав плечима чоловік.
– Заступитися за мене хоча б…
– За тебе? – презирливо засміялася свекруха. – Це за мене треба заступатись. В інших, невістки, як невістки, останню сорочку матері чоловіка віддадуть, а моя, гривню затисне і не вдавиться!
– Порівняли пів мільйона з гривнею, – закотила я очі. – Ні, йдіть у банк. Не хочу псувати з вами й так погані стосунки.
– Ось саме зараз ти їх і зіпсувала! – з урочистістю промовила Надія Макарівна і зазбиралася додому. – Сину, а ти в цьому будинку взагалі ніхто? Чому тільки вона вирішує, що робити з внеском?
– Бо ці гроші вона ще до шлюбу накопичила.
– Ну зараз ви чоловік і дружина, тому фінанси спільні, – відбила у відповідь мати. – Ти маєш право вирішувати, що з ними робити!
– Ні, не має! – рикнула я. – Ви додому збиралися, от і йдіть!
Надія Макарівна з ненавистю зиркнула на мене і вимовила:
– Гроші за торт непогано було б і повернути. Я не повинна тебе годувати!
– Добре, – я взяла в руки телефон і переказала свекрусі двісті сорок гривень.
Отримавши гроші, вона сіпнулася і поспішила на вихід. На прощення вона крикнула, що ніколи не пробачить мені мою жадібність. А мені, чесно кажучи, і байдуже!
Не для того я собі у всьому відмовляла, щоб чесно зароблені кошти кому попадя віддавати! А ви що скажете з приводу мого рішення? Я слушно вчинила, чи потрібно було уважити “родичці”?
