Часто жінкам доводиться обирати між кар’єрою і особистим щастям. Я думала, що мені в цьому плані пощастило, адже я і кар’єру зробила, і заміж вийшла за чоловіка, який, як я думала, приймає мене такою, як я є. Я практично пропадала на роботі, часто їздила у відрядження, бувало, що й на кілька тижнів. До цього мене зобов’язувала робота у великій компанії, яка в повній мірі забезпечувала мене і чоловіка, який на той час не працював. Оскільки гроші у нас були спільні і він мав доступ до всіх моїх банківських рахунків, то й не мав нічого проти такого мого стилю життя.
До грошей чоловікові я доступ не обмежувала. Він ніколи не скаржився на те, що його щось не влаштовує, дзвонив іноді по три рази на день, розповідав про те, як сумує і чекає. До мого приїзду завжди готував що-небудь смачненьке і наводив чистоту. Подруги піджартовували, що ми з чоловіком помінялися місцями – він став домогосподаркою, а я основним здобувачем для сім’ї. Можливо, вже тоді мені варто було задуматися, але я занадто була зайнята роботою.
Та поїздка нічим не відрізнялася від інших. Чоловік із сльозами на очах і обіцянкою чекати, відправив мене у чергове відрядження. Там мені вдалося зробити заплановані справи на кілька днів раніше, я залишила допрацьовувати помічницю, а сама поїхала додому. Дуже хотілося побачити коханого чоловіка, швидше опинитися з ним поруч. Більше тижня вже не бачилися. По дорозі думала про те, що потрібно міняти роботу, бути ближче до чоловіка, заводити дітей.
Про свій приїзд я вирішила його не попереджувати, зробити, так би мовити, сюрприз. І ось, повертаюся я з відрядження, відкриваю двері і перше, що я бачу – повний безпорядок в квартирі, а в коридорі стоять красиві лаковані червоні туфельки і такий же, в тон, червоний плащик висить на гачку. Я остовпіла, бо впізнала цей одяг, власницею цих чарівних туфельок була моя найкраща подруга Оксана.
Вони теж не чекали мене побачити так швидко, тому до зустрічі зі мною були не готові. Сказати їм теж було нічого. Я повернулася і пішла. Поїхала на вокзал, купила квиток і допрацювала відрядження. Поки працювала, вирішила, що сама винна, не можна чоловіка так довго одного залишати. Вирішила, що коли я повернуся, поговорю з чоловіком, а подругу викреслю назавжди з нашого життя.
Але моїм планам не судилося здійснитися, тому що повернулася я в порожню квартиру. Ні чоловіка, ні речей, ні меблів, ні техніки, тільки записка, що він так жити не може. Пізніше поштою прийшов позов про розлучення і розподіл майна.
Квартира належала мені, а все, що було в ній, ми придбали разом, здебільшого за мої гроші. Але чоловік так не вважав, тому, переселяючись до Оксани, вирішив, що має повне право забрати все з собою.
Навіть не знаю, що мене найбільше засмучує в цій ситуації – його меркантильність чи його зрада. У мене були кошти, щоб придбати собі в квартиру всі нові речі. Старі я йому, вважай, подарувала. Як і подарувала подрузі свого чоловіка. Ну що ж, я сама винна, це обрала роботу і постійні відрядження, замість того, щоб будувати своє особисте щастя. Не знаю, що мені робити далі, але я точно знаю, що мені треба щось змінювати в своєму житті. І завжди треба пам’ятати, коли робиш вибір, чи погоджуєшся ти з ціною, яку треба заплатити за нього.
