– Я не пробачу, – сказала Вона. – Я пам’ятатиму.
– Пробач, – попросив її Ангел. – Пробач, тобі ж легше буде.
– Ні за що, – уперто стиснула губи Вона. – Цього не можна пробачати. Ніколи.
– Ти мститимеш? – стурбовано запитав він.
– Ні, мстити я не буду. Я буду вищe за це.
– Ти жадаєш суворого покарання?
– Я не знаю, яке покарання було б достатнім.
– Усім доводиться платити за свої рішення. Рано чи пізно, але всім – тихо сказав Ангел. Це неминуче.
– Так, я знаю.
– Тоді пробач! Зніми з себе вантаж. Ти тепер далеко від своїх кривдників.
– Ні. Не можу. І не хочу. Немає їм пробачення.
– Добре, справа твоя, – зітхнув Ангел. – Де ти маєш намір зберігати свою образу?
– Тут і тут, – доторкнулася до голови і серця Вона.
– Будь ласка, будь обережна, – попросив Ангел. – Отрута образ дуже небезпечна. Вона може осідати каменем і тягнути до дна, а може породити полум’я люті, яке спалює усе живе.
– Це Камінь Пам’яті та Благородна Лють, – перервала його Вона. – Вони на моїй стороні.
І образа оселилася там, де вона і сказала – в голові і в серці.
Вона була молода і здорова, вона будувала своє життя, в її жилах текла гаряча кров, а легені жадібно вдихали повітря свободи. Вона вийшла заміж, народила дітей, завела друзів. Іноді, звичайно, вона на них ображалася, але в основному пробачала. Іноді гнівалася і сварилася, тоді пробачали її. У житті було всяке і про свою образу вона намагалася не згадувати.
Пройшло багато років, перш ніж вона знову почула це ненависне слово – “пробачити”.
– Мене зрадив чоловік. З дітьми постійно сварки. Гроші мене не люблять. Що робити? – запитала вона літнього психолога.
Він уважно вислухав, багато уточнював, чомусь увесь час просив її розповідати про дитинство. Вона гнівалася і переводила розмову, але він знову повертав її в дитячі роки. Їй здавалося, що він блукає по закутках її пам’яті, намагаючись розглянути, витягнути на світло ту давню образу.
Вона цього не хотіла, а тому чинила опір. Але він все одно побачив, цей прискіпливий дядько.
– Чиститися вам треба, – підвів підсумок він. – Ваші образи розрослися. На них налипли пізніші образи, як поліпи на кораловий риф. Цей риф став перешкодою на шляху потоків життєвої енергії. Від цього у вас і в особистому житті проблеми, і з фінансами не ладнається.
У цього рифа гострі краї, вони ранять вашу ніжну душу. Усередині рифа оселилися і заплуталися різні емоції, вони отруюють вашу кров своїми відходами життєдіяльності, і цим притягають усе нових і нових поселенців.
– Так, я теж щось таке відчуваю, – кивнула жінка. – Час від часу нервова стаю, іноді така депресія, а іноді усіх просто вбити хочеться. Гаразд, потрібно чиститися. А як?
– Пробачте ту першу, найголовнішу образу, – порадив психолог. – Не буде фундаменту – і риф розсиплеться.
– Ні за що! – відрізала жінка. – Це справедлива образа, адже так воно усе і було! Я маю право ображатися!
– Ви хочете бути правими чи щасливими? – запитав психолог. Але жінка не відповіла, вона просто встала і пішла, несучи з собою свій кораловий риф.
Пройшло ще декілька років. Жінка знову сиділа на прийомі, тепер уже у лікаря. Лікар розглядав знімки, перегортав аналізи, жував губи.
– Доктор, що ж ви мовчите? – не витримала вона.
– У вас є родичі? – запитав лікар.
– Батьки померли, з чоловіком в розлученні, а діти є, і онуки теж. А навіщо вам мої родичі?
– Бачте, у вас пухлина. Ось тут, – і доктор показав на знімку черепа, де у неї пухлина. – Судячи з аналізів, пухлина нехороша. Це пояснює і ваші постійні головні болі, і безсоння, і швидку стомлюваність. Найгірше, що в новоутворення є тенденція до швидкого росту. Воно збільшується, ось що погано.
– І що, мене тепер на операцію? – запитала вона, захолонувши від жахливих передчуттів.
– Та ні, – і доктор спохмурнів ще більше. – Ось ваші кардіограми за останній рік. У вас дуже слабке серце. Таке враження, що воно затиснуте з усіх боків і не здатне працювати на повну потужність. Воно може не перенести операції. Тому спочатку треба підлікувати серце, а вже потім.
Він не договорив, а жінка зрозуміла, що “потім” може не настати ніколи. Чи серце не витримає, чи пухлина задавить.
– До речі, аналіз крові у вас теж не дуже. Гемоглобін низький, лейкоцити високі. Я пропишу вам ліки, – сказав доктор. – Але і ви повинні собі допомогти. Вам треба привести організм у відносний порядок і заразом морально підготуватися до операції.
– А як?
– Позитивні емоції, теплі стосунки, спілкування з рідними. Закохайтеся, врешті-решт. Погортайте альбом з фотографіями, згадайте щасливе дитинство.
Жінка тільки криво усміхнулася.
– Спробуйте усіх пробачити, особливо батьків, – несподівано порадив доктор. – Це дуже полегшує душу. У моїй практиці були випадки, коли пробачення творило дива.
– Та невже? – іронічно запитала жінка.
– Уявіть собі. У медицині є багато допоміжних інструментів. Турбота. Пробачення теж може стати ліками, причому безкоштовно і без рецепту.
Пробачити. Чи померти. Пробачити або померти? Померти, але не пробачити? Коли вибір ставав питанням життя і смерті, треба тільки вирішити, в який бік ти дивишся.
Боліла голова. Нило серце. “Де ти зберігатимеш свою образу”?. “Тут і тут”. Тепер там боліло. Мабуть, образа занадто розрослася і їй захотілося більшого. Їй надумалося витіснити свою господарку, оволодіти усім тілом. Безглузда образа не розуміла, що тіло не витримає, помре.
Вона згадала своїх головних кривдників – тих, з дитинства. Батька і матір, які увесь час або працювали, або сварилися. Вони не любили її так, як вона цього хотіла. Не допомагало нічого: ні п’ятірки і похвальні грамоти, ні виконання їх вимог, ні протест і бунт.
А потім вони розійшлися і кожен завів нову сім’ю, де їй місця не виявилося. У шістнадцять років її відправили до технікуму, в інше місто, давши їй квиток, валізу з речами і трохи грошей на перший час, і все – з цієї миті вона стала самостійною і вирішила: “Не пробачу”!.
Вона носила цю образу в собі усе життя, вона присягнулася, що образа разом з нею і помре, і схоже, що так воно і буде.
Але у неї були діти, були онуки і вдівець Сергій Степанович з роботи, який намагався невміло до неї залицятись, і помирати не хотілося. Ну правда – рано їй було помирати! “Потрібно пробачити, – вирішила вона. – Хоч би спробувати”.
– Батьки, я вас за все прощаю, – невпевнено сказала вона. Слова прозвучали жалюгідно і непереконливо. Тоді вона узяла папір і олівець і написала: Шановані батьки! Дорогі батьки! Я більше не гніваюся. Я вас за все пробачаю.
У роті стало гірко, серце стиснулося, а голова заболіла ще більше. Але вона, міцніше стиснула ручку, уперто, раз по раз, писала: “Я вас пробачаю. Я вас пробачаю”. Жодного полегшення, тільки роздратування піднялося.
– Не так, – прошепотів Ангел. – Ріка завжди тече в один бік. Вони старші, ти молодша. Вони були раніше, ти потім. Не ти їх породила, а вони тебе. Вони подарували тобі можливість з’явитися у цьому світі. Будь же вдячною!
– Я вдячна, – вимовила жінка. – І я дуже хочу їх пробачити.
– Діти не мають права судити своїх батьків. Батьків не пробачають. У них просять вибачення.
– За що? – запитала вона. – Хіба я їм зробила щось погане?
– Ти собі зробила щось погане. Навіщо ти залишила в собі ту образу? Про що у тебе болить голова? Який камінь ти носиш в грудях? Що отруює твою кров? Чому твоє життя не тече повноводною річкою, а струменить кволими струмочками? Ти хочеш бути правою чи здоровою?
– Невже це усе через образу на батьків? Це вона, чи що, так мене зруйнувала?
– Я попереджав, – нагадав Ангел. – Ангели завжди попереджають: не накопичуйте, не носіть, не труїть себе образами. Вони гниють, смердять і отруюють усе живе навкруги. Ми попереджаємо! Якщо людина робить вибір на користь образи, ми не маємо права заважати. А якщо на користь пробачення – ми повинні допомогти.
– А я ще зможу зламати цей кораловий риф? Чи вже пізно?
– Ніколи не пізно спробувати, – м’яко сказав Ангел.
– Але вони давно померли! В кого тепер просити вибачення і як же бути?
– Ти проси. Вони почують. А може, не почують. Врешті-решт, ти робиш це не для них, а для себе.
– Дорогі батьки, – почала вона. – Пробачте мене, будь ласка, якщо щось не так. І взагалі за все пробачте.
Вона деякий час говорила, потім замовкла і прислухалася до себе. Жодних чудес – серце ниє, голова болить, і почуттів особливих немає, все як завжди.
– Я сама собі не вірю, – призналася вона. – Стільки років пройшло.
– Спробуй по-іншому, – порадив Ангел. – Стань знову дитиною.
– Як?
– Опустися на коліна і звернися до них, як в дитинстві: мама, тато.
Жінка трохи зачекала і опустилася на коліна. Вона склала руки човником, подивилася вгору і вимовила: “Мама. Тато”. А потім ще раз: “Мама, Тато”.
Очі її широко розкрилися і стали наповнюватися сльозами. “Мама, Тато. Це я, ваша донька. Пробачте мені. Пробачте мені”!. Груди її струснули ридання, а потім сльози полилися бурхливим потоком. А вона все повторювала і повторювала: “Пробачте мені. Будь ласка, пробачте мені. Я не мала права вас судити. Мама, Тато”.
Знадобилося немало часу, перш ніж потоки сліз вичерпалися.
Знесилена, вона сиділа прямо на підлозі, притуляючись до дивану.
– Як ти? – запитав Ангел.
– Не знаю. Не розумію. Здається, я порожня, – відповіла вона.
– Повторюй це щоденно сорок днів, – сказав Ангел. – Як курс лікування. Як хіміотерапію. Чи, якщо хочеш, замість хіміотерапії.
– Так. Так. Сорок днів. Я буду.
У грудях щось пульсувало, кололо і перекочувалося гарячими хвилями. Можливо, це були уламки рифа. І уперше за довгий час абсолютно не боліла голова.
