Одного разу, будучи на природі, я спостерігав дивовижне видовище: прокинувшись рано-вранці, бачу, що в мій п’ятилітровий прозорий бачок з водою потрапило кілька десятків мурах.
Спочатку вони борсалися нарізно, але потім поступово почали збиратися в купку.
Побачивши, що мурахи підіймаються одна на одну і, як мені здалося, топлять своїх же, щоб вижити, – я відмовився від думки їм допомогти.
Яке ж було моє здивування, коли за дві години побачив мурах живими. Вони створили маленький плаваючий живий острівець, розташувавшись один на одному у вигляді піраміди. Мене зацікавила живучість цих комах, і я почав спостерігати за ними.
Ті, що були внизу, звичайно ж, були у воді, але до певного часу. Їх добровільно змінювали мурахи із верхнього ряду. Вони спускалися у воду і тільки після цього, втомлені тримати своїх родичів, комахи вилазили на цей живий острівець для відпочинку, щоб потім знову змінити своїх друзів.
Причому жоден з них не намагався якнайшвидше піднятися на верх, навпаки, поспішали спуститися у воду, туди, де було найважче.
Я був вражений їхньою героїчною самопожертвою та взаємовиручкою і тому вирішив швидше їм допомогти. Коли мурахи побачили порятунок, вони організовано по одному вилізли на сушу, але один, все-таки знесилений, не зміг зачепитися за край ложки і залишився борсатися у воді.
Помітивши це, останній мураха, що замикає колону, повернувся назад. Я ніби чув, що він кличе його і благає: “Тримайся, брате, я тебе не кину!”.
Розуміючи, що з “берега” не дотягнутися, мурашка стала спускатися у воду, але тут я не міг більше дивитися на цю щемливу картину серця і посунув ложку ближче. Тоді він легко дістався до свого побратима і витяг його. Таким чином, ця жива плаваюча піраміда вижила завдяки взаємодопомозі.
Весь процес спостереження викликав у мене безліч різноманітних почуттів.
Спочатку осуд, коли я подумав, що мурахи топлять один одного. Потім подив, що вони залишилися живими після довгого плавання у воді. Потім було просто цікаво спостерігати за ними, але, побачивши чітко налагоджену систему самопорятунку, я був у захваті.
Кожна комаха знала, що їй треба робити. І, звичайно, я шкодував, що з самого початку не допоміг їм. Вони своєю поведінкою змусили мене засоромитися. І останнє почуття, яке я пережив у цей час, — велика прикрість.
Безперервним потоком до мене йшли думки про людську — байдужість, розбіжність та недоброзичливість тощо.
Хотілося закричати на весь світ: — «Люди! Якщо ви не знаєте, як треба жити, навчіться хоча б у мурах».
Немає користі від людських молитов, якщо вони не підкріплюються справами. Давайте будемо як мурахи… пам’ятайте, в єдності сила!
© Сергій Хібар, «Навчися у мурахи»
