Чоловік одружився на красивій дівчині. Його любов до неї була безмірна. Одного разу у неї виявили шкірне захворювання і її краса стала її залишати. Її чоловік відправився в подорож і на зворотному шляху він втратив зір. Але незважаючи, ні на що вони жили, як і раніше.
Згодом вся її краса вичерпалася, але сліпий чоловік не помічав цього і продовжував любити свою дружину, так само сильно, як і вона любила його. Одного дня вона померла. Її смерть занурила його в печаль і страждання. Провівши всі необхідні ритуали, він вирішив покинути місто.
– Як ти зможеш ходити без сторонньої допомоги? Адже весь цей час ти справлявся завдяки своїй дружині, – пролунав голос перехожого.
– Я не сліпий, – відповів чоловік. Я лише прикидався. Якби вона знала, що я можу споглядати її потворність, це ранило б її куди більше ніж хвороба. Вона була хорошою дружиною. Я лише хотів зберегти її щастя.
Мораль: Іноді нам краще прикинутися сліпими і не помічати недоліки інших. Скільки б зуби не прикушували мову, вони все одно залишаються разом у роті. Це і є дух прощення.
Навіть якщо очам не судилося бачити один одного, вони дивляться на світ разом, плачуть разом, моргають одночасно. Це і є єднання.
Це і є краса людських взаємин! Ми ніщо один без одного! У кожного в цьому світі своя унікальна мета, яка робить його важливим! Ніколи не дивіться ні на кого зверхньо!
