«Щаслива, – думала власниця мережі модних кав’ярень, розглядаючи відому актрису, яка присіла за столик.
– Красуня, виглядає на мільйон. Тільки й турбот – що полювати за новою колекцією прикрас, вибрати – на якому курорті відпочивати, відбитися від натовпу багатих шанувальників та встигнути сховатися від папараці за високим парканом шикарного особняка.
А тут … голова обертом йде від цих поставок, податків, конкурентів, кредитів за квартиру і нову машину. Дитина з нянею росте, у чоловіка своє життя. І на Мальдівах починається високий сезон…
«Щаслива, – думала її сусідка по будинку, прямуючи в перукарню, і випадково зустрівши «кавову бізнес-леді».
Живе поверхом вище у величезній квартирі, машини міняє, як рукавички. А тут… пишеш ці програми, як проклята, пишеш. Ледве-ледве вдалося накопичити на однокімнатну квартиру. Працюєш з ранку до ночі, сидиш одна вдома, як ув’язнена. Ні сім’ї, ні друга. Ні розваг, ні відпустки. Тільки і читаєш в соцмережах: що краще – Ібіца або Тенеріфе. А життя повз проходить»…
«Щаслива, – думала про неї перукарка, спритно підстригаючи вологі пасма. – Сама собі пані. Працює прямо у власному будинку, попиваючи каву. Потикала в кнопки на ноутбуці – дзинь – гроші на карту капнули, причому, пристойні. Хочеш в Єгипет, хочеш до Туреччини. А тут… скільки голів потрібно перестригти, тонну волосся з підлоги вимести, щоб хоч якусь копійку заробити. І кожній ще догоди, кожна норовить нерви помотати. До вечора ноги не тримають, а вдома свекруха зуби точить, щоб з порога впитися в саму душу»…
«Щаслива», – думала про перукарку продавщиця, що продає рибу на вуличному лотку, пританцьовуючи від листопадового холоду і хухаючи на розпухлі від мерзлої води руки. Стоїть собі в теплі, в шльопанцях і халатику, красу дівчатам наводить, «чайові» в кишеньку збирає.
А тут… щоденне море в тазу… І в дощ, і в сніг, і в мороз… Ноги заклякли, пальці на руках не гнуться. Єдиний заробіток, якщо яка-небудь «пані» не захоче в лусці ручки білі бруднити, і скаже рибку їй почистити. До вечора доплетешся до орендованої квартири, гахнеш горілки зі співмешканцем, тільки тоді і зігрієшся»…
«Щаслива», – думала про неї тоненька худенька натурщиця, заворожено спостерігаючи, як продавщиця з апетитом наминала корзинку з білковим кремом, яку їй приніс в блістері вантажник з ринку. – Завжди сита, їсть солодощі в задоволення, кожен норовить її люблячи вщипнути. А тут … Вічно голодна для стрункості, перебиваєшся випадковими заробітками, ніколи не знаєш – коли наступного разу поїж, де і з ким переночуєш. Роздягаєшся перед тим, хто заплатить, і звикаєш бути неживою річчю»…
«Щаслива», – думала про натурщицю, яка позує з букетом листя молодому фотографу, елегантно вбрана дама бальзаківського віку. Молоденька, з витонченою фігуркою, з загадковим поглядом. Все життя у неї попереду. І не знає вона, як це – коли в’яне краса. Як це – коли вмирають рідні. Як це – коли з чоловіком не склалося, а у дорослих дітей своє життя. І не знає гіркуватий смак вечорів в обнімку з самотністю»…
«Щаслива», – думала про елегантну жінку, що гортала на лавочці рекламний буклет, старенька, везучи по доріжці скверу інвалідний візок, в якому дрімав дідусь. – Ще така молода і красива. Ще здорова і сповнена сил. Ще може собі дозволити витрачати гроші на гарний одяг, смачну їжу і приємні речі. Ще не знає, як це – коли всі жалюгідні крихти пенсії цілком йдуть на ліки. Ще не знає, як це – прислухатися ночами до затихаючого дихання, і відчувати, що кінець близько»…
«Щаслива, – думала про бабусю з візком самотня старенька, перекладаючи з каструльки з відбитою емаллю кашу в кілька котячих мисок під кущем. – Скільки їх бачу – завжди удвох. Вона йому ковдру на ногах поправляє, він для неї норовить ухопити гілочку горобини. Є про кого піклуватися, є той, хто пошкодує. А тут… помреш, і не згадає ніхто. І не знає вона, як це – варити собі кашу на воді, замість молока, щоб погодувати їх – бездомних і голодних. Аби хоч комусь бути потрібною»…
«Щаслива, – думала про бабусю, до якої щодуху мчали з десяток котів, молода бродяжка, яка намагалася заспокоїти дворічну дочку, що розкричалась – Може заради розваги котів годувати, а мені дитину не завжди є чим нагодувати. Десь живе вона, десь ночує, кашу он варить. І не знає, як це – не мати нічого свого, просити милостиню, втікати від поліцейських або спущених собак»…
Вона розгорнула пом’ятий пакет, відламала шматок булки, яку сьогодні їй простягнула жаліслива тітонька, коли вони просили милостиню на сходах переходу, і сунула в руки голодній дівчинці.
Вона не бачила, що за ними спостерігає актриса, яка допила свою каву і сіла за кермо шикарного авто. Сидить мовчки, не повертаючи ключ запалювання, і, не кліпаючи, дивиться на дівчинку, старанно жує солодкий хліб. І у неї перед очима за мить – все її життя: красива казка, упереміш з цинізмом, зрадою, порожніми обіцянками і раннім абортом. Фальшиві ролі, дорогі подарунки, від яких на серці лід, прекрасний будинок… порожній і тихий ночами. Вона зустрілася з дитиною очима, і від розкритого дитячого погляду перехопило дух. Стежачи, як дівчинка обвиває ручками мамину шию, вона мимоволі доторкнулася до своєї, представляючи бажане дитяче тепло і безумовну любов, яку юна мама, здавалося, зовсім не помічає. А в голові крутилася лише одна думка: «Щаслива… Господи, яка ж щаслива»…
© Тетяна Лонська
