Поганий початок веде до поганого кінця…

Поганий початок веде до поганого кінця…

Ліза готувала вечерю, коли у квартиру подзвонили. Відчинивши двері, жінка здивувалася: на порозі стояли дві сусідки та їхні доньки – дівчатка семи років – однокласниці Варі.

– Здрастуйте, Лізо, – сказала одна з жінок – Катерина.

– Доброго вечора, – відповіла господиня. Проходьте.

– Та який він добрий, якщо доводиться про таке неподобство говорити, – підібгавши губи, промовила друга гостя – Раїса.

– А що сталося? – Запитала Ліза.

– У дочки своєї спитай, – вказала Раїса на Варю, що стояла поряд з мамою.

– Раю, говоріть ясніше.

– Сьогодні до моєї доньки приходили грати дві дівчинки – ваша Варя та Христина. Після цього в мене зникли золоті сережки. От я й хочу, щоб Варя їх повернула та перепросила.

Ліза подивилася на дочку:

– Те, про що говорить тітка Рая, правда? Ти справді взяла сережки? – Запитала вона.

– Ні, – відповіла дівчинка. – Ми грали в кімнаті в Елі, і я ніяких сережок не бачила.

– Ще питання є? – Запитала Ліза у жінок. – Моя дочка нічого не брала.

– Цікаво, а хто ж їх тоді взяв? – Запитала Катерина.

– Не знаю. Але я своїй дитині вірю.

– Вірю – не вірю, – втрутилася у розмову Катерина. – А ви спробуйте міркувати логічно. Еля не братиме золота у своєї матері.

– У нас вдома теж повно прикрас – і у мене, і у Христини є сережки – ось вони у вухах, і ланцюжок з кулоном.

– А в тебе, дивлюся, крім дешевої обручки, немає нічого. Зрозуміло, тому Варя й зацікавилася. Вона взяла! Христина, до речі, бачила, що Варя щось у кишеню поклала.

– У кишеню? – перепитала Ліза. – Подивіться: Варя в Елі була в тому ж одязі, який на ній зараз. Це спідниця та футболка.

– Покажи, Христино, в яку кишеню Ліза щось поклала. Навіщо обманюєш? Ні на спідниці, ні на футболці кишень немає. І ще раз повторю: я своїй дочці вірю! Тому, будь ласка, залиште нашу квартиру!

Катерина та Раїса пішли разом зі своїми дітьми.

Коли з роботи повернувся чоловік, Ліза розповіла про візит сусідок.

– Наша Варка взяла сережки? Нізащо не повірив би! Вона своє віддасть, якщо в неї хтось попросить, та й навіщо вони їй: ні в неї, ні в тебе вуха не проколоті, – відповів Леонід.

– Варю, – звернувся він до дочки. – Роби висновки: з ким можна дружити, а з ким краще не зв’язуватися. А до Елі та Христини в гості більше не ходи й до нас їх не запрошуй.

На цьому, як вважала Ліза, розмова була закінчена.

Але наступного дня історія отримала продовження.

Як тільки Варя відчинила двері до свого класу, її оточили кілька дітей. Вони показували на дівчинку пальцями й скандували:

– Злодійка! Злодійка!

Варя на кілька секунд завмерла, а потім вискочила з класу та побігла додому. Вона зіткнулася з мамою, коли та вже виходила з квартири.

Побачивши заплакану дочку і з’ясувавши, у чому річ, Ліза зателефонувала на роботу і попередила, що сьогодні вийти не зможе за сімейними обставинами.

За пів години вони вже були в кабінеті директора.

Ліза поставила два запитання:

– Де був учитель, коли діти ображали Варю? Чому першокласницю у такому стані ніхто з дорослих не зупинив на виході зі школи?

В результаті ті однокласники, які обзивали Варю, змушені були перед нею перепрошувати, причому першими зробили це Христина та Еля, які, як з’ясувалося все це і затіяли.

– Дівчатка, навіщо ви все це влаштували? – Запитала вчителька.

– Я хотіла, щоб Варя зізналася, – відповіла Еля. – Це ж вона взяла мамині сережки.

– Чому ти так вирішила?

– Тому що вони бідні, – відповіла дівчинка. – У них немає машини, і тато на заводі працює, а мама в бібліотеці.

– А у Христини тато начальник, і машина у них велика. Якщо Христина попросить, їй і так батьки куплять. А Варі – ні.

– Ти не маєш рації, Елю. І ми про це поговоримо, сказала вчителька.

Пройшло сім років. Закінчувалась третя чверть – найдовша і найважча. Наприкінці березня сьомий «Б» мав поїхати на екскурсію до столиці. Збиралися їхати майже всі, навіть ті, хто вже бував у Києві.

Одна річ – мандрувати з батьками, а інша – у веселій компанії однокласників. Майже три години в автобусі, потім екскурсія на площу Незалежності, та до Національного музею історії України!

Але така очікувана семикласниками подія мало не зірвалася: гроші, які Ірина Вікторівна – їхній класний керівник – зібрала на оплату екскурсії, зникли зі столу.

Шум зчиняти не стали, але інспектора викликали – сума була пристойна. Спочатку з дітьми поговорили педагоги, а потім із деякими з них у присутності батьків розмовляв інспектор у справах неповнолітніх.

Серед останніх виявилися Варя та Христина.

Христина повідомила, що вона бачила, як Варя на перерві, коли всі були в їдальні, заходила до кабінету і відчиняла ящик учительського столу.

– Це неправда, – сказала Варя. – Я майже всю зміну була в медкабінеті – мені щеплення робили. І в їдальню я прийшла перед початком уроку. Поки поїла – мало не запізнилася на урок.

Слова Христини привернули увагу інспектора до неї. І невдовзі з’ясувалися інші обставини: хтось із хлопців розповів, що саме того дня Христина пригощала кілька дівчаток у піцерії, а потім всі вони попрямували до крамниці косметики.

Дівчатка, які були разом із Христиною, підтвердили, що платила за всіх саме вона.

Христині довелося зізнатися, що вона взяла гроші зі столу Ірини Вікторівни. Батьки дівчинки повернули всю суму, і клас таки поїхав на екскурсію.

А Христину, попри те, що до кінця навчального року залишилося зовсім небагато, перевели в іншу школу.

Більше Варя її не бачила і нічого про Христину не знала.

Минуло двадцять три роки. Сьогодні Варварі Леонідівні Пономарьовій виповнилося тридцять шість. Чоловік та діти привітали її ще вранці, приготували святковий сніданок. Батьки та молодший брат теж зателефонували.

У суботу сім’я збереться за столом. Прийдуть друзі.

А сьогодні – звичайний робочий день. На столі перед нею кілька справ, що тільки що надійшли до суду, за якими треба ухвалити рішення про призначення судового засідання.

Крім того, о десятій тридцять за планом має буди судове слухання у справі про хабарі. Обвинувачених двоє.

Вже в залі Варвара прочитала на теках прізвища підсудних, що лежали перед нею: Борисов Веніамін Олексійович і Новікова Христина Романівна.

Обличчя жінки привернуло увагу Варвари, воно здалося їй знайомою. Варя придивилася: так, це Христина. Тільки тоді в неї було інше прізвище – Миронова.

Дивно, але Христина Варю не впізнала.

Як там говориться: «Скільки мотузочці не тягнутися…». Хоча тут більше підійде англійське прислів’я: «Поганий початок веде до поганого кінця».

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.