– Подивіться на нього! – майже кричала директорка школи. – Батьків викликали, а йому навіть не соромно!
Степан Іваненко зустрів погляд розлюченої директорки прямим, не відступаючим поглядом. На обличчі десятирічного хлопця не було й натяку на каяття за скоєне. Він мовчки слухав мимріння Ірини Петрівни Левченко.
– Це ж треба – спалити класний журнал! – голос директора зірвався у незгасний вереск.
– Почекай за дверима! – суворим голосом наказав батько.
Хлопець вийшов із директорського кабінету, двері зоглушливо грюкнули у спальні хаті. Йому байдуже, чи покарають його знову. Він не міг інакше — слово дав…
А щодо батьків, вони незабаром знову забудуть про нього, та поїдуть в чергову експедицію.
Того вечора на сімейній раді було прийнято рішення відправити Степана в село до діда на все літо. Можливо, там він зможе знайти управу на свій бунтарський характер.
***
– Це твій розпорядок дня, – Єгор Іванович Коваленко, колишній вояк, вказав онукові на аркуш паперу, списаний дрібним почерком. – У селі ніколи не варто дуркувати — наперстки їжі та пити хочуть усе одно.
– Я що, раб? – вигукнув Степан, розгорнувши довгий список обов’язків.
Дід із посмішкою оцінював войовничий погляд онука, який ще вчора лаявся з ним на кожному кроці. Вчорашній син привіз Степана, не перестаючи розповідати батькові, як йому важко.
Постійні чубанини в школі, невдоволення вчителів та директорки — усе це забирало час від наукових досліджень. Батьки Степана поїхали в експедицію, залишивши бешкетника на дідові.
Повільно потекли дні, повні незвичних занять. Степан вставати починав із першими півнями, допомагав дідові годувати плямисту корову на ім’я Буря, чотирьох поросят та гнідого кудлатого псa. Принести води, скласти наколоті дрова, прополоти грядки.
Справи не закінчувалися, але він дав слово, що не скаржитиметься.
– Він стежить за мною? – запитав Степан якось, насторожено поглядаючи на улюбленця діда, великого пса Гектор, який тінню слідував за ним, коли він залишав межі садиби.
– Чує, що ти не місцевий, боїться згубитися, – відповів дід з легкою іронією.
Дуже сподобалося Степану ходити на рибалку. Хлопець спритно навчився вправлятися з вудкою, і за кілька тижнів Єгор Іванович почав відпускати його одного на річку.
Клювання було рано вранці, коли ще прохолодно. Степан любив сидіти з вудкою на березі і спостерігати, як сходить сонце, освітлюючи все навколо. Такого в місті точно не побачиш!
Якось одного ранку, розташувавшись на березі мальовничої річки, Степан помітив рух у високій траві. Трави посміхнулася ранковим світом, як завжди, та тепер було щось інше — тиша злегка порушилася.
Десь поруч голосно квакала жаба, тут же гавкнув собака. Нічого дивного, але… Трава знову заворушилася, хлопець вирішив уважніше придивитися.
Обережно крокуючи серед високої трави, Степан вдивлявся у ранкові сутінки, але не бачив нічого особливого. Він зітхнув – мабуть, привиділося, — та раптом почув слабкий схлип.
Нахилившись, він розсунув траву руками, й на нього грізно зашипіла кішка, насторожено притиснувши вуха. Очі тварини попереджали дотримуватися дистанції, а в шипінні виражалася явна загроза.
– Ой… – пробурчав Степан від несподіванки. – Ти чого шипиш?
Він простягнув руку, намагаючись погладити грізну тварину, але кішка дрижала й відскочила вбік, аж дивно поповзла подалі від нього.
Світанок переходив у світло, і Степан побачив на світлій вовні червоні плями. Перед очима промайнула картина з недавнього минулого — четверо старшокласників знущалися з смугастого кота з відмороженим правим вухом…
Степан вздрогнув, витираючи налиплу злість зі свого обличчя. Кішка була поранена, їй потрібна була допомога — руки не зможуть усе зробити самі. Зерниста обновка на ній була тонкою, але він повернувся до неї, вирішивши не здаватися.
Скинувши з плечей вітрівку, хлопець підійшов до кішки, що шипіла.
– Киць-киць-киць! Я можу допомогти тобі… Киць-Киць-Киць!
З останніх сил кішка кинулася вбік, але Степан виявився спритнішим. Накривши кішку вітрівкою, він акуратно замотав її та притиснув до грудей. А потім пустився в усі ніг додому, забувши про вудки.
***
– Дідусю, з кішкою все добре буде? – запитав Степан, з тривогою дивлячись на двері літньої кухні.
– Не хвилюйся, Левковичу, ветеринарка Мар’яна Федорівна тут, і в цьому розуміється, – Єгор Іванович погладив онука по голові. – Сходи поки що за вудками, а коли повернешся — будуть новини…
Степан кивнув і швидко побіг до річки за інструментами. Він так поспішав, що ледве міг дихати, коли повернувся.
У цей момент на порозі літньої кухні з’явилася тендітна фігура — Мар’яна Федорівна, ветеринар. Вона щось сказала Ігору Івановичу, і той радісно посміхнувся, налітаючи на онука.
– Як вона? – виплеснулося з Степана.
– Все буде добре, – відповіла Мар’яна Федорівна. – Схоже, її покусала собака… Рани обробила, тепер доглядай її.
– Я все зроблю! – вигукнув Степан, і в його очах з’явилися сльози радості та полегшення.
Того вечора хлопчик не відходив від сплячої кішки, влаштувавши їй із коробки та старого пледа імпровізоване ложе. Зрозумівши, що кішка потребує тепла, він розставив поруч миски з їжею та водою і просто сидів, дивлячись, як вона спить.
– Ночуватимеш тут? – попросив дідусь.
– Так, можна? – з надією запитав Степан.
– Краще ми її в хатину перенесемо, – запропонував дід.
Кішку перенесли в кімнату, де спав Степан, і поставили коробку поруч із його ліжком.
При першому розгляді забарвлення кішечки виявилося світло-бежевого кольору з ледь помітними смужками.
Степан сідав на край ліжка, продовжуючи спостерігати за своїм новим підопічним.
– Ось дивлюся на тебе, онуче, і дивуюся, – задумливо промовив Єгор Іванович, сівши на стілець у кутку кімнати. – І не лінивий, тямущий, відповідальний, і доброта тобі не чужа. То чого ти бунт на кораблі влаштовуєш?
Степан глянув на діда, знизавши плечима.
– Твій останній подвиг із класним журналом… – допитувався дід. – Ти ж не просто так його спалив?
– Слово дав — раз дав, то треба тримати, – буркнув Степан.
Простягнувши руку, він обережно погладив кішку по голові.
– Кому слово дав? – підозри діда виправдалися: він не вірив у винність онука.
– У підвалі будинку, поряд зі школою, жив бездомний кіт, якого я підгодовував і розмовляв з ним так само, як ти розмовляєш із Бароном, – розповів Степан, шморгнув носом.
– Я мріяв забрати його додому, але батьки навіть слухати про це не бажали… Слово дав Матросику, що завжди його захищатиму.
– І що сталося з цим котом? – тихо запитав дід, затамувавши подих.
– Хлопці зі старших класів знущалися з нього, – голос Степана зрадив тривогу. – Я просив припинити, вони погодилися, з умовою, що я маю спалити класний журнал…
– Мерзотники! – прозвучало згоди старого. – Де зараз цей кіт?
– Його забрала якась жінка, — відповів Степан, знову погладивши кішку. – Мені б так хотілося дізнатися, як там Матроскін…
– Ти молодець! – дід погладив онука по голові. – Слова дотримався — це добре, але чому батькам нічого не розповів?
– Вони не питали, – просто відповів Степан.
Минав час… Рани на тілі кішки загоювалися. Кішечка стала більше довіряти людині, що врятував їй життя. Незабаром вона переїхала на ліжко Степана, а сама вона почала довіряти хлопцеві.
Сни приходили — Степан бачив уві сні смугастого кота з відмороженим вухом, як той лагідно торкався до нього носом і муркотів. Хоча й розумів, що це лише сон, відчував тепло від нього.
Липень і серпень промайнули: він чекав повернення батьків з експедиції, але дід повідомив, що йому потрібно з’їздити в місто з певних справах.
Повернувшись з електрички ввечері, дідува свій надійний голос сказав онукові — прийшов гість з міста.
– Іди сюди, онуче, – Єгор Іванович вказав на диван. – Дивись, хто приїхав із міста.
Степан зайшов до кімнати і побачив смугастого кота на руках у дідових друзів. Хлопець моргнув кілька разів — не міг повірити своїм очам.
– Матросик! – вигукнув Степан, обережно беручи кота на руки. – Дідусю, ти найкращий!
Кіт виглядав здоровим та ситим. Пізніше Єгор Іванович розповів онукові, як його вразив вчинок Степана — і вирішив розшукати смугастого кота за допомогою школи.
Виявилося, що саме двірник звернувся до притулку із проханням забрати бездомного кота, побоюючись за його життя.
На початку вересня батьки Степана знову повернулися з новиною: їм потрібно відправитися у тривалу експедицію, тож хлопчику доведеться прожити деякий час у діда.
Батьки впізнали в усміхненому та життєрадісному синові колишнього бунтаря.
– Тату, ти зробив диво! – вигукнув він, обійнявши батьків.
– Навчиться чути свою дитину, – повчально сказав дід.
Ну, а Степан був радий, що залишиться з дідом, і не доведеться розлучатися з Матросиком і з кішкою на ім’я Карамелька.
Хлопець став найдбайливішим і відповідальнішим господарем для своїх вихованців — котиків Карамельки та Гаврика, а також вірного друга Гектора.
Ось така зворушлива життєва історія до вашого прочитання! Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!