Сусіди на дачному кооперативі вмикали музику на вихідних так гучно, що навіть сосни тремтіли від ударів басу: а п’ятого тижня я нарешті знайшов спосіб їх провчити.
Тарас Іванович Литвинченко вибрав дачу з єдиною мрією — тишею. Шість соток у Черкаській області, старий дерев’яний будиночок з піччю, криниця, три яблуні. Він віддав за це чималі гроші — усе, що залишилося на його накопичувальному рахунку після того, як вони з Світланою розділили київську двокімнатну квартиру. Але ту, яку придбали в іпотеку ще в 2014-му, залишили їй: у них донька Даринка, сім років, і Світлана наполягла, а Тарас не став сперечатися. Іпотеку далі платила вона, Тарас сплачував аліменти й винаймав кімнату.
Дача стала його порятунком. Щоп’ятниці він сідав у електричку й півтора години дивився, як за вікном бетон поступово змінюється зеленню. І щоразу, коли він відчиняв хвіртку й чув лише вітер у яблунях та далеке гавкання собаки — всередині щось розвіювалося. Нарешті.
Перші три тижні все було начебто ідеально. Тарас приїздив у п’ятницю ввечері, розпалював піч, ставив чайник на плиту і діставав книгу. Він працював інженером-енергетиком, увесь тиждень мотався по підстанціях з приладами, стояв на дахах або під дощем, сварився з електриками через заміри, і до п’ятниці в нього гуділо все — ноги, голова. Дача була не розкішшю, а необхідністю. Як гаряча ванна після дванадцятигодинної зміни. Як ковток води у спеку.
Сусідів праворуч він бачив мигцем — літня пара, тихі, ввічливі, махали рукою через огорожу й ішли до себе. Сусідів ліворуч він не бачив взагалі: ділянка пустувала, хвіртка на замку, трава по пояс.
А потім, на початку червня, ліворуч з’явилися сімейство Степанів.
Першого разу це сталося в суботу, о десятій ранку. Тарас лежав у гамаку між двома яблунями, читав і слухав, як джміль гуде над грядкою з кропом. І тут з-за огорожі гримнула музика. Не просто музика. Це була портативна колонка, і з неї на все селище гримів хіт, який Тарас чув у кожному торговельному центрі останні півроку.
Тарас полежав хвилин двадцять. Думав, може, це ненадовго. Може увімкнули фоном, поки м’ясо смажать, і скоро вимкнуть. Не вимкнули.
До полудня він не витримав. Підійшов до огорожі, заглянув крізь сітку, яка розділяла ділянки. На сусідньому дворі стояв чоловік років сорока — кремезний, засмаглий, у шортах і футболці. Поруч жінка приблизно того віку розкладала їжу на пластиковому столі. Двоє підлітків валялися на надувному матраці.
– Доброго дня! – гукнув Тарас, намагаючись перекричати музику.
Чоловік повернувся.
– О, сусіде! Привіт! Я Степан.
– Тарас. Слухайте, Степане, чи не могли б ви притишити трохи? Дуже гучно.
– Ми на своїй ділянці, – сказав він. – Маємо право. Дача — для відпочинку. А відпочинок — це музика, шашлик, настрій. Ти розумієш.
– Розумію. Але у мене теж є відпочинок. І для мене відпочинок — тиша.
– Ну, — Степан розвів руками, — тиша — це десь у лісі. А тут — життя!
Він засміявся з власного жарту й відвернувся. Музика продовжувала гриміти до пізньої ночі.
Других вихідних Тарас прийшов з ушними затичками. Не допомогло. Вушні затички приглушували звук, але бас проходив крізь них, крізь стіни будинку, крізь подушку, крізь усе. Ритмічний, тупий, незупинний.
Тарас спробував поговорити ще раз. Зачекав, коли Степан піде до дровітні по дрова для мангала.
– Степане, я серйозно прошу. Знайдімо компроміс. Музика до дев’ятої вечора, наприклад. І не на повну.
– Сусіде, розслабся. Ми приїздимо на два дні на тиждень. Два дні. Що, нам у тиші сидіти? Діти відпочивають, дружина радіє. Я що, поганий батько, якщо хочу родині влаштувати вихідні?
– Ви не поганий батько. Але я не можу спати. І читати не можу. І думати не можу.
– Купи навушники, — ляпнув Степан по плечу. — Зараз гарні є, із шумозаглушенням.
Він пішов. За хвилину зазвучала нова пісня. Гучніша за попередню.
Тарас стояв біля огорожі й відчував, як всередині підіймається щось гаряче, щільне. Не злість. Злість — це коли хочеться кричати. А це було інше. Це було відчуття, що тебе методично, день за днем, вичавлюють із твого власного дому. З єдиного місця, де ти міг бути собою.
Треті вихідні. Четверті. П’яті.
Тарас перестав брати книжки. Навіщо? Читати неможливо. Він приїздив, ходив по двору, доглядав грядки, намагався лагодити ґанок — і все це під акомпанемент нескінченого попса. Динамік стояв на веранді у Степанів, розвернутий, як навмисне, у бік саду Тараса. Можливо, випадково. Можливо, ні.
Одного разу, четвертих вихідних, він зателефонував Світлані. Не тому, що сумував — вони давно навчилися спілкуватися тільки у справах, — а тому, що йому потрібно було сказати комусь уголос те, що думав.
– Вони кожного дня — з десятої ранку до півночі. Я розмовляв двічі. Йому байдуже.
– Напиши до дільничного, — сказала Світлана.
– Писав. Дільничний сказав, що шум у денний час — це не порушення.
– Ну продай дачу.
Тарас замовк. Продати дачу. Продати єдине місце, де йому добре. Бо сусід з шортами вважає, що «має право».
– Ні, — сказав він. — Не продам.
– Тоді терпи.
– Ні, — повторив Тарас. — Терпіти теж не буду.
Він думав про це весь наступний тиждень. Написати скаргу в сільраду? Писав. Голова — жінка шістдесяти років, на ім’я Лада Іванівна Сірко — співчутливо кивала й казала, що «порядок потрібен, звісно», але нічого не робила.
Викликати поліцію? Формально Степани нічого не порушують у денний час. Побудувати глуху огорожу? Звук іде поверх.
Рішення прийшло в середу, під час обіду.
Тарас сидів на об’єкті й жував бутерброд. Молодий стажист Кирило, двадцяти двох років, сидів навпроти й дивився на телефоні лекцію з квантової фізики. Без навушників. Лектор говорив монотонним голосом про суперпозицію, принцип невизначеності та квантові стани.
– Кириле, — сказав Тарас. – Вимкни або надягни навушники.
– А? Так, зараз… — Кирило потягнувся до телефона. — Цікава штука, до речі. Для іспиту вчу.
– Це неможливо слухати, — сказав Тарас.
І завмер. Неможливо слухати. Ось воно.
У п’ятницю Тарас приїхав на дачу не електричкою, а попуткою з колегою, бо з собою у нього була коробка. Велика, важка. Усередині — професійна колонка для вуличних заходів. Він узяв її напрокат у знайомого звукорежисера за дві тисячі на вихідні.
Телефон він заздалегідь завантажив. Шістнадцять годин лекцій з квантової фізики. Відкритий доступ. Професор спокійний, докладний, з звичкою повторювати кожне визначення тричі.
Суботній ранок почався, як завжди. О десятій нуль три з-за огорожі роздалася знайома музика. Попса. Динамік на веранді. Степани у шортах смажать м’ясо. Дружина розкладає тарілки. Діти в телефонах.
Тарас зачекав десять хвилин. Потім виніс свою колонку на ділянку й поставив біля огорожі. Під’єднав телефон. Відкрив першу лекцію. Натиснув «відтворення». І викрутив гучність на максимум.
«Отже, розглянемо принцип суперпозиції. Якщо маємо два допустимі стани квантової системи…»
Голос професора був рівний, академічний, абсолютно позбавлений емоцій — перекривав попсу як вантажівка перекриває велосипед.
Тарас зійшов у гамак. Дістав книгу. Відкрив на закладеній сторінці. Читати, звичайно, було неможливо й так, але справа була не в читанні.
Перші двадцять хвилин Степани мовчали. Мабуть, намагалися зрозуміти, що відбувається. Потім Степан додав гучність на своєму динаміку. Тарас почув це — попса стала виразнішою крізь лекторський монолог — і спокійно додав у себе. Чотириста ватів легко задавили півтори сотні.
«Це принципова відмінність квантового підходу від класичного…»
Через сорок хвилин Тарас помітив обличчя Степана над сіткою. Червоное, невдоволене. Степан щось кричав, але слів розібрати було неможливо — лектор саме пояснював принцип невизначеності Гейзенберга. Тарас помахав рукою й показав на вухо: мовляв, не чую.
Степан зник. За п’ять хвилин з’явився знову, цього разу підійшов до хвіртки й затарабанив у неї. Тарас встав, підійшов, відчинив.
– ВИМКНИ свою лекцію! — проревів Степан.
Тарас подивився на нього. Спокійно. Без виклику. Просто подивився — як на показник приладу, який потрібно зафіксувати.
– Я на своїй ділянці, — сказав він. – Маю право. Дача — для відпочинку. А мій відпочинок — це квантова фізика.
– Яка ще квантова фізика?! Це ж маячня! Це неможливо слухати!
– А попсу з десятої ранку до півночі — можливо?
Степан замовк на секунду. Потім випалив:
– Це інше!
– Чим?
– Музика — це нормально! А це… це… занудство якесь! У мене від цього голова розколюється!
Тарас кивнув.
– У мене від твоєї музики теж.
Степан стояв, напружений, червоний. І Тарас бачив, як він намагається знайти аргумент — і не знаходить. Бо аргументу не було. Ти вмикаєш своє — я вмикаю своє. Ти гучно — я гучніше. Ти на своїй ділянці — і я на своїй.
Дзеркало. Чисте, бездоганне дзеркало.
Степан пішов. Тарас повернувся в гамак. Минула година. Дві. Три. Лекції йшли одна за одною. Професор розібрав суперпозицію, заплутаність, тунельний ефект, перейшов до квантової електродинаміки. Чотириста ватів не пропустили жодного слова.
На сусідній ділянці розгорнулася сварка. Тарас не бачив, але чув — у перервах між лекціями, коли професор робив паузу на три-четири секунди.
Дружина Степана щось говорила йому, різко й швидко. Діти нили. Степан обурився. Попса продовжувала грати, але вже тихіше — вони притихли, мабуть, щоб чути одне одного. Але лектор не зупинявся.
Чотири години. П’ять. Шість.
Тарас сам не міг цього слухати. Він сидів у будинку, закривши вікна, і читав. Іноді виглядав — колонка стояла біля огорожі, професор віщав. Це була його власна облога, і він теж від неї потерпав. Але різниця була в тому, що він вибрав слухати нецікаву лекцію, а Степани — ні.
На сьомій годині — до п’ятої вечора — попса замовкла. Тарас зачекав десять хвилин. Тиша. Тільки джміль над яблунями. Він вийшов, підійшов до колонки й натиснув паузу. Тиша. Справжня. Вітер у яблунях. Далеке гавкання собаки. Джміль над кропом.
Через п’ять хвилин з-за сітки показалося обличчя Степана. Інше обличчя. Радше — розгублене. Як у людини, яка щойно побачила себе збоку і їй не дуже сподобалося побачене.
– Слухай, — сказав він. – Ну гаразд. Давай по-нормальному.
Ілля підійшов до огорожі.
– Давай.
– Ми будемо не на повну гучність вмикати. Нормально? А ти свою… фізику… прибереш?
– Приберу.
Степан хмикнув. Потім — несподівано — усміхнувся.
– Дружина сказала, якщо я ще раз увімкну музику так, що сусід свою нісенітницю вмикає — вона забере дітей і поїде до матері.
Степан фиркнув. Похитав головою.
– Ну ти придумав…
– Ти не залишив вибору.
Степан помовчав. Потім кивнув — коротко, але чесно.
– Гаразд. До дев’ятої. І тихіше. Згоден?
– Згоден.
Він пішов. Ілля постояв біля огорожі ще хвилину. Подивився на свою колонку — чорну, безглузду, завелику для цього тихого двору. Як екскаватор на клумбі. Завтра він поверне її знайомому й більше ніколи не увімкне.
Але сьогодні вона зробила те, чого не змогли ні розмови, ні дільничник, ні голова сільради, ні беруші, ні терпіння.
Вона показала Степану його самого. Не словами — досвідом. Він не розумів, як це — чужий звук заповнює твій простір, і тобі нікуди подітися. Тепер зрозумів.
Ілля увійшов до будинку, поставив чайник, сів за стіл. Тихо. По-справжньому тихо. За вікном темніло, у саду шелестіли яблуні, десь далеко тарахкотів мотоцикл і затих.
Він дістав телефон. Набрав повідомлення Світлані: «Проблема з сусідами розв’язалася. Розповім потім». Подумав і додав: «Як Даринка?» — бо навіть коли ти втомлений, і тобі хочеться сидіти й нічого не робити, — дитина все одно залишалася найважливішим питанням.
Світлана відповіла за п’ять хвилин: «Нормально. Намалювала нам коня. Шестиногого. Каже, так швидше скаче. Забереш у середу».
Тарас увіймля. Він усміхнувся. Перший раз за весь день. Можливо, за всі вихідні. Можливо, за два місяці. Він прибрав телефон. Узяв книгу. Відкрив на закладеній сторінці. Читав.
Наступних вихідних Степани увімкнули музику о першій дня. Негучно. Якоїсь джазової хвилі — дружина наполягла на зміні репертуару. До восьмої вечора вимкнув. І Тарас лежав у гамаку, читав і не помітив, коли саме стало тихо. Просто в якийсь момент зрозумів, що чує тільки цвіркунів.
Це було добре.