– Олено, навіть не віриться! – Павло обходив їхню новеньку квартиру. – У нас своє житло і де?! У столиці!

Подружжя довго збирало на початковий внесок, продало трикімнатну квартиру в провінційному містечку, де жило до цього, і дивом купило в іпотеку затишну двокімнатку в столиці. Звісно, не в центрі, але й не зовсім на околиці.

Павло знайшов роботу за своїм профілем, а Олена влаштувалася викладачем іноземної мови. Їхній синочок, трирічний Іллюша, отримав місце в дитячому садку недалеко від будинку.

За кілька місяців вони зробили косметичний ремонт, і життя потекло розмірено і буденно.

Щоправда, план життя порушив один телефонний дзвінок. Телефонувала тітка Павла, Ангеліна Миколаївна.

– Павлушо, привіт! Це тітка Ліна. Упізнав? – пролунав незабутній бас Ангеліни Миколаївни.

– Ну так, вас важко з кимось сплутати, – хмикнув Павло. – Доброго дня.

– Павлуша, тут така справа, Валерій мій їде до Києва на кілька днів у справах. Прихисти, будь ласка! Він тільки ночувати і буде приходити.

– Тітонько Ліно, я б із задоволенням, але в нас усього дві кімнати. В одній ми з Оленою, в іншій син, – похолодів Павло, згадавши свого двоюрідного братика: двометрова гора ста двадцяти кілограмів, із голосищем, як у матері, але потужніший удвічі, він наводив жах своїм виглядом на всю округу.

– Павло, сонечко моє, ну два дні дитина може і у вас із дружиною пожити в кімнаті, – тоном, що не терпить заперечень, заявила тітка. – Валерій не буде вас сильно обмежувати. Тож, чекайте. Через два дні приїде. Адресу мати твоя дала.

Тітонька, не прощаючись, поклала слухавку.

– Олено, я не винен! Вона як танк, як ураган! Її не зупинити, – злякано подивився на дружину Павло. – Сподіваюся, Валерка і справді, лише на два дні приїде. Так-то він тихий… і мухи не образить.

– Цього я і боялася, – зітхнула Олена. Вона знала, що це почнеться рано чи пізно. Усі розглядатимуть їхню квартиру як готель. Але почалося це раніше, ніж вона припускала.

Через два дні, з самого ранку, заявився Валерій. Незважаючи на свої розміри і голос, двадцятип’ятирічний велетень був акуратний і обережний. Він дуже сподобався Іллі.

Хлопчисько не злазив у нього з рук. Валерій і справді, йшов рано вранці, а повертався ближче до вечора і не з порожніми руками. То фруктів принесе, то тістечок до чаю.

– Я ж не нахлібник якийсь, – пробасив він, ставлячи пакет із продуктами на кухонний стіл. – І так вас обмежив.

Він, як і обіцяла тітка, прожив два дні. Павло з Оленою, а особливо Ілля, навіть засумували, коли він попрощався з ними і поїхав.

– Чесно, не очікувала, що з Валерою не буде проблем. Напевно, це тільки в казках усі родичі нахабні, – поділилася з чоловіком своїми марними побоюваннями Олена. Тому, коли їм через місяць зателефонували родичі Олени і попросилися переночувати, вона погодилася.

Родичі були далекі. Вона навіть не змогла сформулювати чоловікові, ким вони їй доводяться. Сім’я заявилася ближче до ночі. Дружина, чоловік і двоє дітей.

– Ви не казали, що ви з дітьми, – Олена злякано дивилася на височенних близнюків, які приїхали з батьками.

– Та які ж це діти? – відмахнулася тітка. – Диви які здорові.

– Так у тому то й річ, – обурилася Олена, – у нас усього дві кімнати. Вам доведеться спати в одній і комусь на підлозі.

– Що ж ви так гостей зустрічаєте? – хмикнув чоловік тітки.

– Мамо, ми їсти хочемо! – в голос заявили близнюки. На вигляд їм було років п’ятнадцять, але на зріст вони вимахали вище за батька.

– Оленочко, у вас є чим погодувати хлопчиків? – мати близнюків пильно подивилася на господиню квартири.

– Взагалі-то, ми вас сьогодні не чекали. Але в нас є суп.

При цих словах близнюки скривилися:

– Ми не хочемо супу! Може, піцу замовимо? Або роли?

– Уже пізно для замовлень. Кур’єр приїде не раніше опівночі. Ми в цей час уже спимо, – заперечив Павло, крадькома поглядаючи на дружину.

– Так, ми рано встаємо, тому рано лягаємо, – підтвердила Олена.

– Ну що тепер, хлопчики голодними спати ляжуть? – здивовано запитала тітонька.

– Я можу посмажити картоплі, якщо суп вони не хочуть, – сказала Олена і пішла на кухню, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що більше вони нічого не дочекаються.

– Ну й гостинність! – хмикнула мати близнюків.

Нагодувавши ненажерливих братів та їхніх батьків, Олена і Павло видали їм постільну білизну і матрац на підлогу.

– Вам давно час придбати розкладачки. Живете в такому місті – у вас завжди будуть гості, – заявив батько хлопчаків. – Що, всі на підлозі мають спати?

Олена з Павлом переглянулися. Вони не поділяли впевненості чоловіка. Принаймні, їм такого щастя, точно, не треба було.

Розмістивши всіх, господарі вляглися у своїй кімнаті. Але виспатися їм не вдалося – усю ніч гості ходили квартирою, то в туалет, то на кухню. Хлопчаки примудрилися вночі посваритися в кімнаті так, що розбудили Іллюшу.

– Не могли б ви вгамувати ваших дітей? – заглянув, постукавши в кімнату до сімейства, Павло. – Нам усім, справді, рано вставати. І, до речі, ви коли їдете?

– Хлопчики, тихо! – гаркнула на синів мати. – Ми тут подумали, що подивимося столицю і через день-другий, поїдемо.

– Ви ж сказали – переночувати! – сторопів Павло

– Вам що, шкода? Діти місто не бачили ніколи! Гаразд би, ви нам надали спальні місця пристойні, а то ж на підлозі спати доводиться близнюкам. А ви ще незадоволені! – виговорювала непрохана гостя Павлу. – Ось подивимося місто і поїдемо!

Вона демонстративно вляглася на ліжко, де вже хропів батько сімейства, кажучи тим самим, що розмову закінчено. Хлопчаки на підлозі тихенько хихикали.

Павло зачинив двері й обурений повернувся до себе.

– Оленко, ти кого впустила до нас? Краще б три Валерки б приїхали, ніж ці твої… – у нього навіть слів не було, щоб обізвати таких гостей.

– Я ж не знала, – вибачливим голосом прошепотіла дружина, боячись, що її почують. – Добре, що вони завтра поїдуть.

– Зраділа! Вони зібралися місто дивитися дня два чи три, – фиркнув Павло. Олена застогнала, уткнувшись у подушку.

Уранці господарі квартири тихо встали, тихо зібралися, поснідали і вирушили на роботу, залишивши гостям записку і ключі від квартири.

– Сподіваюся, вони не винесуть квартиру, – зітхнула Олена. – Я ж їх зовсім не знаю. Знаю тільки, що вони бабусі моїй по батькові якісь далекі родичі. І бачила їх тільки один раз, коли в бабусі ювілей справляли. Але вони тоді без близнюків були.

– Я теж сподіваюся, що вони за день усе подивляться і їм набридне спати на твердій підлозі, – хмикнув Павло.

Повернувшись увечері з роботи, Павло і Олена були шоковані: холодильник спорожнів, навіть суп зник; у відрі для сміття лежали упаковки від чіпсів, коробки з-під піци і ролів. Сімейства вдома не було. Господарі зраділи, що ті поїхали, але, зазирнувши в кімнату і побачивши їхні речі на місці, приречено зітхнули.

У цей момент повернулися гості.

– А що ви робили в нашій кімнаті? – обурено запитала тітка.

– Зазирнули перевірити, тут ви ще чи поїхали, – прямо відповів Павло, анітрохи не зніяковівши. – І, взагалі-то, це наша кімната.

– Ми ж учора доступно пояснили, що залишимося на кілька днів, – роздратовано сказала мати близнюків, і ті знову захихотіли. Складалося таке враження, що ці велетні окрім, як хихикати і сваритися більше нічого не вміють.

Родина прийшла з повними пакетами. Батько заніс їх на кухню. Олена в цей час міркувала, чого б приготувати на вечерю. Вона не думала, що холодильник виявиться випотрошеним.

Тітонька зайшла в кухню і заявила:

– Олено, звільни мені кухню, я маю нагодувати чоловіка і дітей. Ми всі багато гуляли сьогодні, втомилися і зголодніли.

Вона відтіснила господиню будинку від плити і зайнялася пакетами з продуктами. Олена пішла до себе в кімнату, де переодягалися чоловік і син.

– Мамо, ми коли їсти будемо? – посмикав її за поділ спідниці Іллюша.

– Скоро, синку! Тітка зараз приготує всім вечерю, і ти підеш їсти, – заспокоїла його Олена. Вона навіть зраділа, що гостя проявила ініціативу. Вона швидко зібрала сина на прогулянку перед сном і пішла. Павло залишився вдома дивитися якийсь серіал.

– Подзвониш, коли вечеря буде готова, – наказала чоловікові Олена.

Прочекавши годину, коли їх покличуть до вечері, але так і не дочекавшись, Олена повернулася додому. Гостей уже не було. У раковині стояла брудна сковорода, на якій смажили котлети. Поруч засихала порожня каструля з-під макаронів. Брудні тарілки горою височіли над раковиною поруч зі сковорідкою. Зім’ята коробка з-під торта валялася поруч зі сміттєвим відром, бо воно було повне.

Господарі зазирнули в холодильник, сподіваючись побачити там вечерю для них, але, окрім великого шматка сиру, ковбаси і хліба, нічого не виявили, та й на цьому наборі для бутербродів лежала записка: “Не чіпати! Це нам на сніданок!”

– Ти не чув, що вони вечеряли без нас? Не хотів їх присоромити? – обурилася Олена.

– Ні! Мене ніхто не кликав… І взагалі, з цим треба закінчувати! – Павло, якого дружина відволікла від серіалу, був розлючений.

– Таких паразитів я ще не бачив за все своє життя! Ну й родичі в тебе! – похитав він головою, дивлячись на дружину, і тут же заспокоїв її, – Добре, що ти не з їхньої породи.

– І що нам робити? – мало не плачучи запитала Олена.

– Я зараз доставку замовлю, а завтра що-небудь придумаю, – Павло обійняв дружину і відвів до кімнати, де на них чекав голодний Іллюша.

Поруч було непогане кафе, де також готували їжу на винос. Через годину сім’я, нарешті, сіла за стіл. Але поїсти не вийшло: родичі повернулися. Де вони були, ніхто не знав.

Але тільки-но запахло їжею, на кухню заглянув один із близнюків. Побачивши, що господарі їдять, він присвиснув і зник. Через хвилину в кухні з’явилася мати.

– Ви що, ховали від нас їжу? – обурено втупилася вона на напівпорожні тарілки у Олени та Павла. Ті кивнули, стримуючи сміх.

– Це якесь нахабство! – розвернулася в гніві тітка і вийшла з кухні з ображеним виглядом.

– Оленко, мені здається, ми їх не виженемо ніколи! Вони як п’явки присмокчуться і все! – шепнув дружині Павло

– Завтра я подумаю, сьогодні в мене від обурення голова не працює, – Олена кивнула на повну раковину брудного посуду. Мити його вона не стала.

Наступного дня була субота. Усіх розбудив дзвінок у квартиру. На порозі стояв Валерій. Виявилося, що він був у столиці проїздом і вирішив зазирнути в гості.

Ілюша перший кинувся до нього і заліз на руки. Із гостьової кімнати висунулася голова одного з близнюків і, побачивши Валерія, з переляканими очима зникла.

Павло швидко завів гостя у свою кімнату.

– Це у вас хто? – здивувався Валерій напівшепотом. Олена розповіла йому про нахабних родичів.

– І ми не знаємо, що робити, – зітхнула вона.

– Взагалі, я до вас на хвилинку зайшов, подякувати за те, що ви мене пустили минулого разу до себе. Мене навіть у готелі не в усі пускають, бояться, що я їм меблі зламаю або дебоширити буду. Ось! – Валерій простягнув їм великий пакет.

У ньому були делікатеси. Для Іллюші в іншому пакеті лежала крута машина на дистанційному управлінні.

– Я на заробітки їздив по роботі. Поки у вас жив – документи оформляв. У мене скоро поїзд, але я можу вам допомогти, – він кивнув у бік кімнати з родичами.

Олена благально склала мовчки руки перед собою. Валерій піднявся, вийшов з їхньої кімнати і без стуку увійшов до гостей.

– Пожили? Тепер я тут буду жити! Я ближчий родич. Так що, вимітайтеся! – Валерій увімкнув голос на повну гучність і потужність ,і кинув на ліжко свою спортивну сумку, яка більше була схожа на мішок картоплі. Сімейство здригнулося.

– Тату, – матуся подивилася на главу сімейства в надії, що той дасть відсіч. Але татусь і не думав перечити.

– Хвилинку, ми тільки речі зберемо і поснідаємо на доріжку, якщо ви не заперечуєте, – тихим голосом вимовив батько близнюків, а ті взагалі сиділи, притулившись один до одного, і з острахом дивилися на велетня.

Валерій кивнув і вийшов. У кухні він відчинив холодильник, зробив собі бутерброд із наявних продуктів, і, увімкнувши чайник, сів в очікуванні. На кухні з’явилася спершу матуся, потім батько, а слідом, протиснулися сини.

– Хто посуд буде мити – самі вирішуйте, – ткнув пальцем у гору тарілок та іншого начиння Валерій, – і швидше. Не люблю снідати у свинарнику.

– Ви їсте наші продукти, – спробувала звернутися до совісті нахабного велетня матуся, але він так глянув на неї, що вона злякано відступила. – Приємного апетиту!Спеціально для сайту Stories

Вона сама кинулася до раковини і за кілька хвилин перемила весь посуд, розставивши його на свої місця.

– Перевіряти треба? – насупився Валерій.

– Ні, ні, ні! Я на совість помила! Ми тоді підемо? – замотала головою матуся, підштовхуючи сімейство на вихід.

– Сміття захопіть! – Валерій повів бровою у бік відра для сміття.

За півгодини в будинку нікого не залишилося, крім господарів і Валерія.

– Ну, я теж піду! – Валерій глянув на годинник і поквапився. – Не бійтеся казати “ні” людям. Інакше у вас тут прохідний двір буде. Мені пощастило, що я у вас першим був, – засміявся він, і всі розсміялися, полегшено зітхнувши.

Більше вони гостей не приймали. Ну звісно, за винятком свого чудового Валерія.