Дідусь Петро підставив згорблену хвору спину під літнє тепле сонечко. Грівся. А поглядом вишукував хоч якогось випадкового перехожого на вулиці. Не на порожню балачку сподівався, хотів попросити допомоги: по ліки в аптеку до райцентру з’їздити, пише Вісник
Обернувся. Закректав. Глянув на свою хатиську. Так називали його дім люди. «Здорова, як Варшава», – прицмокували друзі. «Та кому вони потрібні, ті хороми. От здоров’я – то найбільша розкіш», – на старості прозрів чоловік. А замолоду як він гонився за статками…
Петро був амбітним парубком. «Знає собі ціну», – гордилися батьки. Самі виросли в селі, то ж дуже хотіли, щоб їх єдиний синочок не пропадав серед свиней та корів, а став великим начальником. Рвали жили, тримали господарку. А гроші від проданого бичка чи телички ховали під матрац. Завдяки батьківським заощадженням вступив Петро на економічний відділ. Хоч і хлопець він був не дурний, але добряче підсобили у навчанні й хабарі із села. В середині 90-х років колгоспи вже дихали на ладан. Але, давши на лапу, хлопець разом з дипломом отримав направлення на місце головного бухгалтера у господарство, яке ще трималося. Ще вчора був Пєтя, а сьогодні – Петро Іванович.
Мати нахвалитися не могла сином. І розумний, і гарний, і при роботі. Чого-чого, а розуму та хитрості Петру й справді позичати не доводилося. Пік його кар’єри припав на той період, коли творилася незалежна Україна. Карбованці змінювала гривня. Люди плуталися у тих грошах. А от Петро одразу вникнув у суть справи: що і як можна провернути в колгоспі собі на користь під той шумок. Звичайно, без згоди голови та його підпису нічого схімічити не міг. Але йому пощастило. Голова виявився теж ласим до чужих грошей. Тож їхній дует швидко збагачувався. Зарплати людям не виплачували місяцями. Розраховувалися натурпродуктами, які проводили по завищеній ціні. При цьому примудрялися дояркам, фуражирам нараховувати премії, а грошики клали собі в кишеню. Люди не дурні були, здогадувалися про махінації, але мовчали. Якось з тіткою Марією, яка 20 років доїла корів, сталася біда. Донька-школярка отримала 80 відсотків опіків тіла. На термінову операцію потрібні були шалені кошти. Пішла до голови просити гроші на лікування. Бо ж за півроку заборгованості назбиралося майже 700 гривень. На той час гроші немалі. Голова вислухав, поспівчував.
– Ви ж знаєте, яка у нас скрута, – почав жалітися. – Нема грошей. Але щось нашкребемо. Приходьте завтра.
Рада, що добилася результату, тішилася. А вранці Петро Іванович простягнув їй 10 гривень. І відомість, щоб розписалася.
– Побійтеся Бога, це ж мізер. Мені дитину тре лікувати, – заломила руки матір.
Молодий бухгалтер лише розвів руками:
– Каса господарства порожня.
– Зате ваші кишені повні, – не втрималася жінка. – Люди потом умиваються, а ви багатієте. Ще вернеться вам те…
Поки шукала Марія гроші, бідна дитина не витримала болю. Пoмeрла. На пoхoрон зійшлося все село. Лише начальство з колгоспу не приїхало. Вирішувало справи з перевіркою, бо люди, обурені тим, що жінці не помогли у бiді, написали заяви у міліцію, як бухгалтер з головою керують. Коли опускали трyнy в яму, Петро Іванович саме піднімав тост за здоров’я ревізорів, які не побачили ніяких порушень. Очі їм закрили копченою свининою та кількома банкнотами. Вже потім голові переказали, що Марія світу не бачила за слізьми, припадаючи до тiла доньки, винила його і бухгалтера, що не порятували дитини.
Та що було їм до тих сліз. Хіба один раз їх пpoклuнали? Через день приходили в контору люди і сварилися за зарплату. Звикли відмовчуватися, відбріхуватися, а коли вже сильно хто починав виступати, то погрожували вигнати з роботи. Колгоспники раділи якимось одноразовим подачкам, а голова квартиру купив у місті. Петро Іванович простору, двоповерхову хатищу в селі зводив. «Як школа наша», – задирали голови догори люди. «Ото нажився на наших мозолях», – не втримувалися. Знайшов і дружину собі до пари Петро – економістом робила. Зойка гроші любила не менше за чоловіка. Отак в парі все гребли додому. Килими, дивани, кольорові телевізори. Обставили хату, як картинку з модного журналу. От тільки щебету дитячого чути в просторих залах не було.
– То ти винна, – сердився Петро і відправляв жінку щороку на курорти. Сам не вилазив з кабінету – дожимав останнє із колгоспного майна.
А Зойка була не промах. І таки «наїздила» на одному курорті дитину. Правда, татом став не Петро Іванович, а якийсь грузин Гарік. Приїхала вантажною машиною в село, поки чоловік був на нараді, поскладала чимало добра на причеп – і тільки курява здійнялася за Зойкою.
Ото люди тішилися! Нарешті хоч якась кaра прийшла на бухгалтера. І справді, після цього випадку Петро Іванович змінився. Не мила стала йому хата. Колгосп обрид. Йшов на роботу – здавалося, що з вікон пальцями люди тикають, сміються. Зіщулився, згорбився. Серце стало турбувати. Мусив діставати гроші із заначки на лікування. Не один тиждень провів під наглядом медиків. А повернувся додому – страшно самому стало у великих хоромах. Нікому не потрібний. Лише у кухні та кімнаті, де телевізор, час проводив. У решті семи кімнатах оселилися павуки та пил. Спочатку думав удруге оженитися, але ніяк пари не міг дібрати. Вчену дружину хотів, не просту колгоспницю. Але всі вчені в місто повтікали. Ніхто не збирався з манікюром у землі порпатися. Минув рік, другий, і двадцять літ збігли, як один день.
Уже й на пенсію вийшов Петро Іванович. Від колгоспного майна залишилися лише розбиті цеглини біля корівників. Трактори і комбайни люди на майнові паї розібрали. Землю поділили. Всі давно забули про голову колгоспу і його поплічника бухгалтера. А Петро Іванович, поки був молодий, сам давав усьому раду. Та старість наступала. Найперше відбирала здоров’я. Крутили руки-ноги. Тиск дошкуляв. Болячки чіплялися, як мухи у спеку. Пенсії ледве вистачало на цілий пакет пігулок. Жив лише завдяки медикаментам. Ось і сімдесятиліття на порозі, а чим потішитися може. Ні дружини, ні дітей. Сам-один як палець на цілу велику хатиську…
Руслана ТАТАРИН
