— Поклади сукню на місце.
Катерина озирнулася від відчиненої шафи.
— Аж злякалася. Ти чого так підкрадаєшся?
— Це моя спальня, Катю. Я тут не підкрадаюся.
— Та я на хвилинку. Мені ввечері вийти нема в чому.
Ганна подивилася на сукню в її руках. Нову. Ще з етикеткою.
— Я востаннє прошу: не бери моїх речей.
— А потім що? — Катерина приклала сукню до себе й повернулася до дзеркала. — Братові поскаржишся?
— Невже без нього не можна домовитися?
— То не починай.
Ганна повільно вдихнула.
— Зайти до моєї кімнати, відчинити шафу й узяти, що заманеться, — це, по-твоєму, нормально?
— Господи, та що ти над тим одягом трусишся! Антон однаково все купує. Що тобі, що мені.
— Цю сукню я купила сама.
Катерина нарешті повернулася.
— З яких це грошей?
— Із зарплати. Я вже працюю. Але навіть якби її купив Антон, вона все одно моя.
— Подумаєш, заробила… Я ж не назавжди забираю. Раз одягну, випереш — і носи.
— Як ту блузку? Чи светр, який ти повернула з розтягнутим коміром?
— Ой, почалося.
— Катю, я не хочу знову сваритися.
— То не сварися! — відрізала та. — Сама вчепилася, а потім будеш казати, що це я винна.
Ганна підійшла й простягнула руку.
— Віддай.
Катерина не поворухнулася.
— Не забувай: я його рідна сестра. Була до тебе й після тебе буду.
— А я його дружина. І що тепер? Наказати йому вибирати?
— Якщо знадобиться — накажу.
— Уже наказувала. Нагадати, що він відповів?
У Катерини сіпнулася щока.
— Він пожартував.
— Про те, що ти можеш їхати до батьків? Ні, Катю. Я чула ту розмову. Він не жартував.
Сукня полетіла на ліжко.
— Забирай своє барахло!
Ганна підняла її, обережно провела долонею по тканині.
— Мені не шкода тобі допомогти. Мені набридло, що зі мною не рахуються.
— Переживеш.
— Не буду більше терпіти.
Катерина вже виходила, але на порозі обернулася:
— Будеш. Куди ти дінешся?
Двері її кімнати грюкнули.
Ганна залишилася посеред спальні із сукнею в руках. Колись вона ходила до Катерини в гості лише заради можливості почути інший голос у коридорі:
«Дівчата, ви чай будете?»
Тоді їй здавалося, що заради Антона вона витримає будь-які Катеринині примхи.
Виявилося — не будь-які.
Антон був старшим на шість років. Поки Ганна зі шкільною приятелькою розв’язували задачі, він приїздив з університету, сідав на кухні з книжкою, жартував із матір’ю.
— Ти знову до нас? — усміхався, побачивши Ганну.
— Ми з Катею до контрольної готуємося.
— Серйозна справа. Не заважатиму.
Він ішов, а вона ще довго дивилася на двері.
— Ти слухаєш узагалі? — смикала її Катерина. — Я тобі вже вдруге читаю!
— Слухаю. Читай ще раз.
Потім Антон закінчив університет і повідомив, що йде на строкову службу. А після неї в село не повернеться — шукатиме роботу в місті.
На проводах Ганна дочекалася, поки він вийде на ґанок.
— Можна тебе на хвилинку?
— Щось сталося?
Вона так міцно стиснула долоні, що нігті вп’ялися в шкіру.
— Я тебе люблю.
Антон перестав усміхатися.
— Ганнусю…
— Тільки не кажи, що я мала.
— Тобі п’ятнадцять.
— А через три роки буде вісімнадцять.
Він присів на сходинку, щоб не дивитися на неї згори.
— Три роки — це багато. Ти ще можеш передумати.
— Не передумаю.
— А я житиму далеко.
— Приїду.
— Отак просто?
— Отак просто. Закінчу школу й приїду.
Він похитав головою, але вже без усмішки.
— Нічого мені зараз не обіцяй. Живи, вчися. Добре?
Ганна ковтнула клубок у горлі.
— А писати тобі можна?
— Можна.
— Не повідомлення. Листи. Справжні.
— Чому саме листи?
— Бо їх можна зберігати.
Антон помовчав.
— Тоді напишу, щойно дістануся.
— Тільки не забудь.
— Не забуду.
Першого листа вона перечитала стільки разів, що знала напам’ять. Відповідь писала весь вечір, двічі починала заново.
Спочатку вони розповідали одне одному про звичайні речі: службу, школу, погоду, домашні новини. Потім у листах з’явилося те, чого не скажеш за кухонним столом між двома чашками чаю.
«Ти сьогодні чомусь дуже потрібна», — написав якось Антон.
Ганна довго сиділа над цим рядком, боячись навіть поворухнутися.
На її вісімнадцятиріччя він подзвонив раніше за всіх.
— Ну що, доросла?
— Тепер уже не скажеш, що мала.
— Не скажу.
Вона притихла.
— Антоне… Ти мене ще чекаєш?
— У твоїй кімнаті вже стоїть письмовий стіл.
— У моїй?
— Ти ж учитися збираєшся. Чи передумала?
Ганна засміялася й одразу заплакала.
— Не передумала.
У місті він зустрів її біля вагона. Забрав валізу, потім обійняв так міцно, що вона нарешті перестала боятися: усе це справді відбувалося.
— Ну привіт, — тихо сказав він.
— Я ж обіцяла приїхати.
— А я — дочекатися.
Антон уже працював, виплачував іпотеку, збирав гроші на машину. На столі в квартирі лежав список університетів.
Ганна взяла аркуш.
— Ти все це для мене зібрав?
— А для кого ж?
— Тоді завтра їдемо подавати документи?
— Їдемо. Тільки я спочатку хотів би подати з тобою інші.
— Які?
Антон дістав маленьку коробочку.
— До РАЦСу.
Вона закрила обличчя долонями.
— Ти зараз серйозно?
— Я три роки серйозно.
До університету Ганна подавалася вже заміжньою.
Її батьки приїхали майже відразу, налякані й сердиті.
— Ти хоч розумієш, що зробила? — мати ще в коридорі схопила її за руки. — Поїхала вступати, а сама…
— Мамо, я не випадково заміж вийшла.
— А нам сказати?
— Боялася, що не пустите.
Батько мовчки дивився на Антона.
Той запросив усіх на кухню, але до чаю ніхто не торкнувся.
— Я розумію, чому ви сердитеся, — почав він. — Треба було поговорити з вами раніше. Тут ми неправі. Але Ганну я люблю. Вона вчитиметься, як і планувала. Я працюю, житло є.
— Вона в нас уперта, — нарешті озвався батько.
— Знаю.
Ганна пирхнула крізь сльози.
Мати глянула на них обох і витерла очі.
— Тільки не ображай її.
— Не ображатиму.
Його рідні поставилися до шлюбу інакше.
— Ти ж у місті закріпився, — говорила мати телефоном. — Міг би знайти дівчину з доброї сім’ї, зі зв’язками…
— Ганна теж із доброї сім’ї.
— Ти розумієш, про що я.
— Розумію. Але я дружину вибирав, мамо. Не знайомства.
Три роки вони прожили спокійно й щасливо. Антон працював, Ганна вчилася, згодом знайшла підробіток.
Про дітей говорили часто.
— Я не проти, — казала вона. — Дуже хочу. Тільки дай диплом отримати без нічних чергувань біля ліжечка.
— Я теж можу чергувати.
— Знаю. Але засинатимеш потім на роботі.
— А ти на парах.
— От бачиш. Домовилися?
— Домовилися.
А потім на порозі з’явилася Катерина. З двома валізами й таким обличчям, ніби її щойно врятували від великого лиха.
— Усе. Я більше не можу з ними жити.
Антон перехопив важку сумку.
— Що сталося?
— Що сталося? Щодня одне й те саме! Іди працюй, іди вчися, коли заміж… Ніби мені п’ятдесят і я все життя прогуляла!
— А ти що вирішила?
— У місті шукатиму себе. Тут хоч є з чого вибирати.
Антон глянув на дружину.
— Ганю?
Вона відступила, пропускаючи Катерину.
— Заходь. Чаю хочеш?
— Хочу. Я зранку нічого не їла.
Того вечора Антон сказав:
— Нехай трохи освоїться. Ви ж колись дружили.
Ганна складала рушники у шафу.
— Колись ми разом робили уроки. Це трохи інше.
— Думаєш, не вживетеся?
— Якщо поважатимемо одна одну — вживемося.
Спочатку так і було. Катерина спала допізна, ходила містом, переглядала вакансії, які щоразу чимось не підходили.
— Тут платять смішно.
— А тут графік жахливий.
— А тут досвід потрібен. Де я їм його візьму?
Антон давав гроші на витрати, не квапив. Ганна не втручалася.
Аж поки одного вечора Катерина не вийшла з кімнати в її блузці.
— Зачекай. Ти де її взяла?
— У шафі.
— У моїй?
Катерина розсміялася.
— Ні, у сусідській. Гарна, правда?
— Треба було спитати.
— Та тебе вдома не було.
— Можна було зателефонувати.
— Ганю, я вже запізнююся. Поверну ввечері.
Блузку вона повернула наступного дня — із затяжкою на рукаві.
— Ти зачепила?
— Може. Не помітила.
— Я її двічі вдягала.
— Ну вибач. Не плакати ж тепер.
Потім був светр. Потім спідниця, на якій розійшовся шов.
Ганна поклала її на кухонний стіл перед зовицею.
— Подивися.
— Що?
— Ось сюди.
— Зашиєш.
— Катю!
На кухню зайшов Антон.
— Що у вас?
— Вона знову мою річ узяла. Подивися, що зі швом.
— Та він сам розійшовся! — обурилася Катерина. — Я що, навмисно?
Антон потер перенісся.
— Купимо нову. Катю, тобі теж купимо, що треба. Тільки не беріть нічого одна в одної без дозволу.
— Я її речей не беру, — сказала Ганна.
— Та я загалом…
— А я один раз попросити забула, і вже трагедія! — перебила Катерина.
— Не один. І ти не забула. Ти знаєш, що я не дозволяю.
Антон узяв дружину за руку.
— Ганю, я розумію. Не хвилюйся так через спідницю.
Вона обережно вивільнила пальці.
— Я хвилююся не через спідницю.
Того вечора вони вперше лягли спати мовчки.
А наступного дня Ганна почула з кухні:
— Ти бачиш, яка вона? Через ганчірки всіх заїла! — обурювалася Катерина. — Вона мене тут ненавидить!
— Вона просить не брати її речей.
— Ти завжди на її боці!
— Бо в цьому вона права.
— То, може, тобі така дружина взагалі не потрібна?
Запала тиша.
Потім Антон сказав — неголосно, але так, що Ганна завмерла в коридорі:
— Ще раз почую подібне — поїдеш додому.
— Я ж про тебе дбаю!
— Тоді не змушуй мене повторювати.
Катерина притихла на кілька днів. Потім усе почалося знову.
Ганна вже перевіряла шафу, щойно поверталася з навчання. Соромилася цього, сердилася на себе, але все одно перевіряла.
— Ти сьогодні брала мою чорну кофту?
— Ні.
— Вона на твоєму стільці.
— То навіщо питаєш, якщо знаєш?
Після останньої розмови біля шафи Ганна більше нічого доводити не стала.
За кілька днів вона поїхала в центр по джинси, які давно хотіла купити з першої зарплати. Антонові ще вранці показала їх на телефоні.
— Оці?
— Угу. Тільки сама куплю.
— Я ж не заперечую.
— Знаю. Просто мені приємно.
Увечері Катерина збиралася до клубу.
Ганна почула, як грюкнули вхідні двері, зайшла до спальні й відразу подивилася на стілець.
Нових джинсів не було.
Вона постояла кілька секунд, потім узяла телефон.
Повідомлення Катерина прочитала, але не відповіла.
А за кілька годин задзвонив телефон. На екрані висвітилося її ім’я.
— Що ти з ними зробила?!
Ганна відсунула слухавку від вуха.
— З чим?
— Не прикидайся! Із джинсами!
На задньому плані хтось швидко говорив, гриміла музика.
— Катю, де ти?
— Біля клубу! Мені погано! Пече все, розумієш?!
— Швидку викликали?
— Викликали! Ти задоволена?!
Зв’язок урвався.
Коли зателефонував Антон, Ганна вже сиділа на кухні.
— Усе добре? — запитав він. — Голос у тебе якийсь…
— Катя в лікарні.
— Що?!
— Її швидка забрала з клубу.
— Що з нею сталося?
Ганна провела пальцем по краю чашки.
— Вона взяла мої нові джинси.
— Ганю, до чого тут джинси?
— Пам’ятаєш, я сьогодні їздила їх купувати? Ще зайшла по спеції. Той гострий перець, який ти любиш.
— І?
— У маршрутці було тісно. Пакетик розірвався в сумці, усе висипалося. Вдома я джинси витягла, поклала окремо, щоб випрати. Не встигла.
Антон мовчав.
— Катя встигла раніше, — додала вона.
— Ти їй сказала?
— Я написала, щоб негайно повернулася й зняла їх. Вона прочитала. Не відповіла.
Знову тиша.
— В якій лікарні?
— В обласній. Каже, сильна реакція на шкірі.
— Я їду.
— Антоне…
— Що?
— Я до неї зараз не поїду.
Він важко видихнув.
— Зрозумів.
Катерина лежала поверх ковдри й сердито витирала очі серветкою. Побачивши брата, одразу підвелася на лікті.
— Нарешті! Ти знаєш, що твоя дружина зробила?
— Як ти?
— Як я, по-твоєму?!
— Лікар що сказав?
— Сказав, минеться. Ліки призначив. Але я їй цього не забуду!
Антон поставив воду на тумбочку.
— Навіщо ти взяла джинси?
— Не починай.
— Я запитав.
— Бо мені треба було! Нормальні нові джинси висіли… лежали там. Звідки я могла знати?!
— Ти могла не брати чужого.
Катерина відкинула серветку.
— Вона навмисно! Ти хоч розумієш? Спеціально все підлаштувала!
— Я не був удома й не бачив, що там сталося.
— То повір мені!
— А в чому саме? Що ти знову зайшла до нашої спальні й узяла її річ? У це я вірю.
— Я твоя сестра!
— Так. Саме тому я тут. І лікування оплачу. Але жити з нами ти більше не будеш.
Вона розгублено подивилася на нього.
— Ти зараз серйозно?
— Так.
— Через якісь джинси?
Антон сів на стілець біля ліжка.
— Ні, Катю. Через те, що тебе просять зупинитися, а ти смієшся в обличчя. Через те, що я маю повертатися з роботи й слухати, хто сьогодні що взяв. Через те, що ти вирішила: мені можна говорити, з ким жити, а Ганна мусить мовчати, бо ти моя сестра.
— І куди я піду?
— Можеш до батьків. Можеш знайти роботу й кімнату. На перший час допоможу.
— А речі мої?
— Зберу й привезу.
Катерина відвернулася до вікна.
— Вона цього й добивалася.
Антон підвівся.
— Я давно просив тебе не доводити до цього. Ти мене не почула.
Додому він повернувся пізно. Ганна сиділа у вітальні, не вмикаючи телевізора.
— Як вона?
— Лікар сказав, усе минеться.
— Добре.
Він зняв куртку, поклав телефон.
— Я сказав їй, що назад вона не повернеться.
Ганна підняла голову.
— Ти впевнений?
— Треба було раніше.
Вона посунулася, звільняючи місце поряд.
Антон сів і довго мовчав.
— Я все думав: куплю тобі нову річ — і сварка закінчиться.
— А вона не закінчувалася.
— Так.
Ганна притулилася до його плеча.
— Мені ж не нових речей від тебе хотілося.
— Тепер розумію.
До батьків Катерина не поїхала. Пояснювати, чому брат виставив її за двері, не хотілося. Вона зняла кімнату й таки влаштувалася на роботу: за житло, харчі та ліки треба було платити.
Виявилося, вакансія з неідеальним графіком уже не така й погана, коли іншого вибору немає.
А Ганні вона згодом написала:
«Можеш не вдавати. Я знаю, що ти це спеціально зробила».
Ганна прочитала повідомлення й поклала телефон.
Відповідати не стала.
Катерина й досі певна, що жодного пакета, який випадково розірвався в маршрутці, не було.
Та чужих речей відтоді без дозволу не бере.