Поліна сиділа за своїм столом у невеличкому офісі, вдихаючи аромат свіжозвареної кави. Її день не віщував нічого незвичайного: папери, дзвінки, звіти. Вона вже давно звикла до такого розміреного життя, де кожен день був схожий на попередній. Але цього разу все змінилося.
Раптом у двері хтось постукав. Поліна підняла голову, трохи здивована, адже зазвичай до неї ніхто не заходив без попередження.
— Заходьте, — сказала вона, відкладаючи чашку.
Двері відчинилися, і на порозі з’явився чоловік. Поліна впізнала його одразу, хоча минуло вже кілька років. Сергій. Той самий Сергій, якого вона колись любила, але з яким їхні шляхи розійшлися так несподівано і болісно.
Він стояв із букетом бордових троянд у руках і тримав якийсь пакет. Його погляд був здивованим і водночас трохи розгубленим.
— А Поліну Аркадіївну… — почав він, але раптом замовк. Його очі зустрілися з її, і він застиг на півслові.
— Ти?! — вигукнув Сергій після короткої паузи. — Цього не може бути…
Поліна не знала, що сказати. Її серце забилося швидше, а в голові вихором закрутилися спогади. Вона згадала їхні прогулянки вечірнім містом, його теплі обійми і ту останню розмову, яка залишила по собі лише біль.
— Привіт, Сергію, — нарешті вимовила вона тихо, намагаючись приховати хвилювання. — Що ти тут робиш?
Він якусь мить мовчав, ніби не міг зібратися з думками. Потім простягнув їй букет і сказав:
— Я зайшов сказати спасибі…
— Спасибі? За що? — Поліна здивовано подивилася на нього.
Сергій посміхнувся, але його посмішка була дивною — сумною і водночас теплою.
— За те, що колись ти була поруч. За те, що вірила в мене, коли я сам у себе не вірив. Я тоді цього не цінував… Але зараз розумію, як багато це значило.
Поліна відчула, як її очі наповнюються сльозами. Вона не очікувала почути такі слова від нього. Колись вона справді намагалася бути для нього опорою, але їхні стосунки зруйнувалися через його постійні сумніви і страхи перед майбутнім.
— Я думала, ти забув про мене… — тихо промовила вона.
— Як я міг? — Сергій зробив крок до неї. — Ти залишила слід у моєму житті, Поліно. І цей слід назавжди залишиться зі мною.
Вона відвела погляд, не знаючи, як реагувати. Її почуття були змішаними: з одного боку, вона відчувала радість від того, що він пам’ятає про неї, а з іншого — біль від спогадів про їхнє розлучення все ще жеврів у її серці.
— А що в пакеті? — нарешті запитала вона, намагаючись змінити тему.
Сергій трохи зніяковів і простягнув їй пакет.
— Це… це для тебе. Я знав, що ти любиш шоколадні цукерки з горіхами… Тому купив їх. Сподіваюся, твій смак не змінився?
Поліна посміхнулася крізь сльози. Він пам’ятав навіть такі дрібниці. Це було так схоже на того Сергія, якого вона колись знала.
— Дякую… — сказала вона тихо і взяла пакет із його рук.
На якусь мить між ними запанувала тиша. Вони просто дивилися одне на одного, ніби намагалися прочитати думки одне одного без слів.
— Поліно… Я знаю, що минулого не повернеш, — нарешті сказав Сергій. — Але я хочу спробувати виправити те, що зламав. Якщо ти дозволиш…
Вона здивовано подивилася на нього. Його слова звучали щиро, але чи могла вона знову довіритися йому після всього? Її серце хотіло сказати “так”, але розум застерігав її від поспішних рішень.
— Сергію… Я не знаю… Це занадто несподівано…
Він кивнув, ніби розуміючи її сумніви.
— Я не прошу тебе відповісти зараз. Просто подумай про це. Я буду чекати стільки, скільки потрібно.
Поліна відчула тепло в його словах і зрозуміла, що він справді змінився. Можливо, життя дало йому уроки, які він засвоїв лише тепер. Але чи готова вона дати їм другий шанс?
— Добре… Я подумаю, — нарешті відповіла вона.
Сергій посміхнувся і кивнув.
— Тоді я більше не буду тебе турбувати сьогодні. Але знай: я завжди буду поруч, якщо ти захочеш поговорити чи просто випити кави разом…
Він попрощався і пішов, залишивши Поліну саму зі своїми думками та букетом бордових троянд на столі. Вона дивилася на квіти і відчувала легке хвилювання в серці. Життя іноді підносить несподівані сюрпризи… І хто знає, можливо, цей сюрприз стане початком чогось нового?
