Діана стояла біля вікна, дивлячись на похмуре вересневе небо. Сірі хмари повільно пливли над містом, готові будь-якої миті піти дощем. Жінка зітхнула.
– Я їду до бабусі, Андрію, – тихо, але твердо сказала вона, не обертаючись.
Пролунав звук вилки, що опинилася на підлозі. Діана повільно обернулася, зустрівшись поглядом із чоловіком. Його обличчя, зазвичай добродушне, зараз нагадувало грозову хмару.
– Що? – перепитав він, ніби не вірячи своїм вухам. – Ти нікуди не поїдеш!
Андрій підвівся.
– Бабуся слаба, Андрію. Вона… – почала Діана, але чоловік зупинив її.
– Та мені все одно, ясно? – яказав він. – Ти моя дружина, і твоє місце тут, поряд зі мною. І нема чого вештатися по селах!
Діана відчула, як у ній щось змінилося. Усі роки їхнього шлюбу промайнули перед очима – нескінченні поступки, мовчазна згода…
– Та як у тебе взагалі совісті вистачає так говорити? Як ти можеш? – прошепотіла вона. – Бабуся виростила мене. Вона замінила мені і матір, і батька!
Андрій роздратовано махнув рукою:
– Ой, ось тільки зараз давай без цього! Ти вже не маленька дівчинка, Діано. У тебе є обов’язки переді мною, своїм чоловіком. Забудь вже про своє дитинство і ці вічні «вона мене виростила, я їй винна»! Виростила та й виростила, це її обов’язок був.
– Тільки коли рік тому ти мені заявив, мовляв твоїй мамі ніде жити, бо вона будинок продала і жити буде в нас, то я чомусь ні слова не сказала тобі? Га?
– Бо це мама, моя мама! – відповів чоловік.
Слова Андрія ніби розбудили в Діані щось, що дрімало довгі роки. Яскраві спогади нахлинули на неї…
…Їй три роки. Мама, гарна і трохи сумна, цілує її в чоло.
– Я скоро повернуся за тобою, сонечко, – пообіцяла вона.
Діана не розуміла, чому мама плаче. Потім – нескінченне очікування, яке розтягнулося на роки.
…Їй сім років. Вона стоїть біля хвіртки, вдивляючись на дорогу. Може, сьогодні мати приїде? Бабуся Тамара Петрівна м’яко обіймає її за плечі:
– Ходімо, онучечко, я насмажила твоїх улюблених пиріжків…
…Їй дванадцять років. Вона випадково знаходить стару фотографію матері з незнайомим чоловіком та дитиною. На звороті напис: “Моя нова сім’я”. Діана плаче всю ніч, а бабуся гладить її по голові, шепочучи, втішаючи.
…Діана кліпнула очима, повертаючись у реальність. Андрій усе ще стояв перед нею, його обличчя було розгніване.
– Ти чуєш мене? – запитав він. – Я сказав, що ти нікуди не поїдеш!
І тут Діана відчула, що вона більше не буде це слухати.
– Ні, це ти мене послухай, Андрію! – її голос дзвенів. – Я їду до бабусі. І знаєш що? Можливо, я взагалі не повернуся!
Андрій оторопів, явно не очікуючи такого. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але Діана вже не слухала. Вона попрямувала у спальню, на ходу дістаючи валізу з шафи в коридорі.
Речі летіли в валізу абияк – теплий светр, джинси, кілька футболок. Діана діяла механічно, наче уві сні. У голові крутилися уривки думок, спогадів, надій.
Бабуся… Як вона там? Невже Діана запізниться? Ні, не можна про це думати. Треба встигнути. Обов’язково встигнути…
Андрій з’явився у дверях спальні, його обличчя почервоніло.
– Ти зовсім вже? – сказав він. – Негайно припини цю виставу!
Діана навіть не глянула на нього. Закривши валізу, вона рішуче попрямувала до виходу. Андрій спробував перегородити їй шлях, але вона спритно обійшла його.
– Отак ось ти вирішила, так? Якщо ти підеш зараз, можеш навіть не повертатись додому! – гукнув він услід.
Діана зупинилася біля дверей, повільно обернулася до чоловіка. В її очах не було сумніву – тільки рішучість і ще щось, чого Андрій ніколи раніше не бачив.
– Знаєш, Андрію, – тихо сказала вона. – А я тільки зараз зрозуміла, що ніколи по-справжньому і не була тут вдома.
З цими словами вона вийшла, акуратно прикривши за собою двері.
Потяг мірно стукав колесами, відраховуючи кілометри, які відокремлювали Діану від рідного села. За вікном проносилися осінні краєвиди: золоті гаї, безкраї поля.
Діана дивилася на цей краєвид, але бачила зовсім інше. Перед її очима пролітали картини минулого…
…Ось вона, маленька дівчинка, сидить на ґанку старенького будиночка. Поруч – бабуся Тамара Петрівна, у вицвілій ситцевій сукні й білій хустинці. Вона читає Діані казку, а дівчинка, затамувавши подих, слухає…
…А ось Діана вже юна дівчина. Вона щойно повернулася зі школи, гордо демонструючи бабусі чергову п’ятірку. Тамара Петрівна усміхається, її очі сяють гордістю і любов’ю.
…Діана, вже студентка, приїжджає на канікули. Вони з бабусею п’ють чай на веранді, говорять про книги, про життя, про майбутнє.
– Ти в мене розумниця, – каже Тамара Петрівна. – Багато досягнеш. Тільки не забувай, хто ти і звідки…
Діана стрепенулася, повертаючись у реальність. Як вона могла забути ці слова? Як дозволила собі втратити себе в цьому шлюбі, у цьому житті, яке ніколи не було по-справжньому її?
Потяг почав уповільнювати хід. За вікном з’явилися знайомі з дитинства місця: невелика станція, старий елеватор вдалині, дорога, що веде до села.
Діана вийшла з вагона, вдихаючи знайоме повітря. Пахло опалим листям, димком від печей і чимось невловимим, що можна назвати тільки запахом дому.
До села було кілька кілометрів. Діана вирішила йти пішки – так вона швидше добреться, аніж чекатиме рідкісний автобус. Валіза ледве котилася за нею поганою дорогою, колеса підстрибували на ямах, але Діана не звертала на це уваги.
З кожним кроком її серце тріпотіло дедалі швидше. Що чекає на неї там, у старому будинку на краю села? Чи встигла вона? Або…
Діана хитнула головою, відганяючи похмурі думки. Ні, не можна так думати. Бабуся сильна, вона впорається. Повинна впоратися.
Вдалині з’явилися перші будинки. Діана прискорила крок, майже переходячи на біг. Ось знайома вулиця, ось стара криниця, ось будинок тітки Марії, сусідки…
І ось він – рідний дім. Старенький, але такий рідний. Діана застигла біля хвіртки, не наважуючись зайти.
Але тут двері будинку відчинилися, і на порозі з’явилася невисока постать. Тамара Петрівна, спираючись на палицю, повільно вийшла з ґанку.
– Діаночко? – її голос був слабкий, але в ньому чулося стільки любові та ніжності, що у Діани перехопило подих. – Ти приїхала, моя люба? Моя рідненька…
І тут Діана ніби прийшла до тями. Відставивши валізу, вона кинулася до бабусі, обіймаючи її.
– Бабусю! – плакала Діана, пригорнувшись до рідного плеча. – Вибач мені! Вибач, що так довго не приїжджала!
Тамара Петрівна гладила внучку по голові, шепочучи слова втіхи. Вони стояли так довго, обійнявшись посеред двору, не помічаючи ні часу, ні цікавих поглядів сусідів.
Нарешті, Тамара Петрівна сказала:
– Ходімо до хати, моя дівчинко. Я як відчувала, що ти приїдеш – пиріжків напекла. Твоїх улюблених, з вишнями.
Діана посміхнулася крізь сльози. Все було як у дитинстві: і запах пиріжків, і затишна кухня, і лагідний голос бабусі. Але щось змінилося. Змінилася вона сама.
Сидячи за столом і слухаючи неквапливу розповідь бабусі про сільські новини, Діана раптом зрозуміла: вона більше не повернеться. Ні, не в це село – сюди вона приїжджатиме часто, відвідуватиме бабусю, допомагатиме по господарству. Ні, вона не повернеться до того життя, яке вела останні роки.
Життя з Андрієм, робота в офісі, вічні спроби відповідати чиїмось очікуванням – все це залишилося у минулому. Тут, у старому будинку, де пахло пиріжками з вишнею, яблуками й корицею, Діана нарешті відчула себе собою.
– Знаєш, бабусю, – сказала вона, зупиняючи розповідь Тамари Петрівни про новий магазин на головній вулиці. – Я, напевно, розлучуся з Андрієм.
Тамара Петрівна уважно подивилася на внучку. В її очах Діана побачила розуміння й підтримку.
– Ти завжди була сильною дівчинкою, Діаночко, – ласкаво сказала старенька. – Просто на якийсь час забула про це. Але тепер ти згадала, хто ти є.
Діана кивнула, відчуваючи, як на щоках знову стало мокро. Але то були вже не сльози розпачу. Це були сльози полегшення і надії.
За вікном шумів осінній вітер, зриваючи з дерев останнє листя. Але Діані здавалося, що це не кінець, а початок. Початок нового життя, в якому вона нарешті буде вірна собі.
Тамара Петрівна взяла руку онуки у свої зморшкуваті долоні:
– Ти впораєшся, рідненька. Ти сильна. Ти моя внучка.
І в цей момент Діана зрозуміла: що б не трапилося далі, вона більше ніколи не буде самотньою. Тому що тепер вона знає, хто вона і звідки. І цю силу, цю впевненість у собі, подаровану бабусею, вже ніхто не зможе в неї відібрати.
Дні в селі тяглися повільно, сповнені простими, але важливими справами. Діана допомагала бабусі по господарству, готувала, забирала в хаті. Щоранку вона прокидалася з першими променями сонця, виходила надвір і, вдихаючи свіже повітря, відчувала, як сили повертаються до неї.
Тамара Петрівна, здавалося, теж ожила із приїздом внучки. Її щоки порожевіли, в очах з’явився колишній блиск. Вони годинами сиділи на веранді, розмовляючи про все на світі – про минуле й майбутнє, про книги і мрії, про життя.
– Знаєш, Діаночко, – сказала якось Тамара Петрівна, задумливо дивлячись на захід сонця. – А я ж теж колись була молодою і нерозумною. Думала, що кохання – це найголовніше, що потрібне жінці для щастя.
Діана здивовано подивилась на бабусю. Та ніколи раніше не говорила про свою молодість.
– Твій дідусь, царство йому небесне, був хорошою людиною. Але й у нас не все було гладко, – продовжувала Тамара Петрівна. – Були часи, коли я думала все кинути й поїхати. Але знаєш, що мене тримало?
– Що, бабусю? – тихо запитала Діана.
– Я сама. Моя віра у себе. Я знала, що зможу все подолати, якщо залишуся вірною собі. І знаєш, що? Я була права.
Діана мовчала, обмірковуючи слова бабусі. Вона згадала свій шлюб з Андрієм, як поступово втрачала себе, намагаючись відповідати його очікуванням. Як забула про свої мрії, про свої цілі.
– Бабусю, а про що ти мріяла в молодості? – раптом запитала Діана.
Тамара Петрівна посміхнулася, і в її очах промайнув бешкетний вогник:
– Я хотіла стати художницею. Уявляєш? Сільська дівчина, і в художниці!
Діана засміялася, але тут же ж запитала:
– Чому ж ти не стала?
Тамара Петрівна зітхнула:
– Життя по-іншому склалося. Але знаєш, я не шкодую. Я знайшла своє покликання в іншому – у любові до тебе, у турботі про сім’ю.
Діана відчула, що зараз заплаче. Вона обійняла бабусю, прошепотівши:
– Дякую тобі за все, бабусю.
Минув тиждень. Телефон Діани не замовкав від дзвінків і повідомлень Андрія. Вона не відповідала. Тільки надіслала одне коротке повідомлення: “Мені потрібен час подумати. Будь ласка, не дзвони”.
Одного ранку, вийшовши на подвірʼя, Діана побачила на ґанку якусь коробку.
Вона відкрила її й застигла від побаченого.
У ній лежали старі фарби, пензлі і кілька чистих полотен!
– Це твого діда, – сказала Тамара Петрівна, виходячи з хати. – Він любив малювати на вихідних. Може, тобі знадобиться?
Діана з трепетом взяла в руки старий пензлик. Вона раптом згадала, як у дитинстві любила малювати і теж мріяла стати художницею. Коли вона забула про це?
– Бабусю, а можна я спробую? – невпевнено запитала Діана.
– Звісно. Малюй!
І Діана почала малювати. Спочатку невпевнено, боячись зіпсувати полотно. Але поступово рука згадала давно забуті рухи. На полотні з’явилися обриси старої хати, яблуні в саду, силует бабусі на ґанку.
Діана малювала годинами, забуваючи про їжу та відпочинок. Тамара Петрівна тихенько приносила їй чай і канапки, намагаючись не заважати онучці у її творчому пориві.
За кілька днів Діана закінчила свою першу картину. Це був портрет бабусі – не ідеальний, але повний любові й тепла. Тамара Петрівна, побачивши портрет, не змогла стримати емоцій:
– Господи, Діаночко! Та в тебе справжній талант!
Діана ніяково посміхнулася, але всередині неї росло нове почуття – впевненість у своїх силах, у своєму покликанні.
Минув місяць. Діана намалювала вже кілька картин – портрети сусідів, краєвиди села, натюрморти з яблуками з бабусиного саду. Місцеві жителі, дізнавшись про її захоплення, стали приносити старі світлини, просячи намалювати портрети рідних.
Якось увечері, коли вони з бабусею сиділи на веранді, Діана сказала:
– Бабусю, я, здається, знаю, чим хочу займатися далі.
Тамара Петрівна посміхнулася:
– І чим же?
– Я хочу стати художницею. Справжньою. Вчитися хочу, розвиватися, можливо, навіть відкрити свою виставку колись.
Бабуся мовчки обійняла внучку. У цих обіймах було все – і підтримка, і гордість, і любов.
– Знаєш, – тихо сказала Тамара Петрівна. – Я завжди знала, що ти особлива. Ти сильна, талановита. Ти зможеш усе, що захочеш.
Минуло ще два місяці. Діана подала на розлучення, знайшла квартиру у найближчому місті й записалася на курси живопису. Але щовихідних вона приїжджала до бабусі – допомогти по господарству, поговорити, просто побути поряд.
Якось, сидячи на веранді і дивлячись на захід сонця, Тамара Петрівна сказала:
– Знаєш, Діаночко, адже я скоро піду. Відчуваю це.
Діана стрепенулася.
– Бабусю, не говори так! Ти ще нас усіх переживеш!
Тамара Петрівна посміхнулася:
– Усі ми під Богом ходимо. Але я не боюся. Знаєш, чому?
Діана похитала головою, не в змозі вимовити жодного слова.
– Бо я бачу, що ти знайшла свій шлях. Ти стала тією, ким мала стати. І тепер я за тебе спокійна…
Вони сиділи мовчки, тримаючись за руки, дивлячись, як сонце повільно опускається за обрій. У повітрі пахло яблуками й дощем. Десь вдалині гавкав собака, а в саду щебетали птахи.
Діана раптом зрозуміла, що це і є щастя – просте, тихе, справжнє. І що б не трапилося далі, вона збереже це почуття у своєму серці назавжди.
Через п’ять років Діана стояла перед своєю першою персональною виставкою. На стінах були її картини – яскраві, живі, сповнені любові й тепла.
Центральне місце займав великий портрет Тамари Петрівни – усміхненої, з пустотливим блиском в очах. Бабуся пішла два роки тому, тихо й спокійно, уві сні. Але для Діани вона завжди залишалася живою – у спогадах, у картинах, у самій суті її життя.
Поруч із Діаною стояв високий чоловік – Олексій, фотограф, з яким вона познайомилася на курсах живопису. Вони були разом уже три роки, і Діана знала, що це справжнє кохання, яке допомагає рости й розвиватися.
– Ну, що, готова? – запитав Олексій, тримаючи її руку.
Діана глибоко зітхнула й кивнула. Вона була готова – до нового життя, нових викликів, нових перемог. Тому що тепер вона знала, хто вона і звідки. І цю силу, цю впевненість у собі, подаровану бабусею, вона пронесе через усе життя.
Двері галереї відчинилися, впускаючи перших відвідувачів. Діана посміхнулася, відчуваючи, як її серце наповнюється радістю і вдячністю. Вона була вдома – у світі, який сама створила своїми руками, своїм талантом, своєю любов’ю.
І десь там, за межею видимого світу, Тамара Петрівна усміхалася, дивлячись на свою внучку – сильну, талановиту, щасливу.
Таку, якою вона завжди її бачила…
