– Мамо, ти тільки не сперечайся відразу. Я вже все вирішила.
Так Роза починала будь-яку серйозну розмову, і після цих її слів мені належало мовчати і кивати. Дочка в мене одна, пізня, вистраждана, я перед нею пів життя навшпиньки ходжу, так що чого вже тепер.
Дзвонила вона того вечора весела, задоволена собою. Повідомила, що замовила дітям басейн, великий, каркасний, щоб їм можна було хлюпатися все літо безперервно.
І ставити його надумала не у себе на подвір’ї, а на моїй дачі.
Ділянка у мене скромна, кілька соток, ще від батьків дісталася. Пів життя я оформляла вітрини в місті, малювала вивіски та цінники, а до старості всю свою творчу енергію перенесла сюди, на грядки та на клумбу.
Флокси у мене вздовж доріжки ростуть, – рожеві, фіолетові, білі, – розводжу я їх уже багато років.
– Поставимо басейн у тебе, – оголосила донька. – У тебе чисте повітря, тиша, простір, а то у нас у дворі машина та асфальт.
Я посміхнулася сама до себе. Простір… Простору того від хвіртки до сараю, і половину його займає моя клумба.
А клумба ця для мене не забава. Після того, як я залишилася одна, дача стала єдиним місцем, де я відчуваю себе потрібною хоч комусь, хай навіть флоксам.
У суботу до мене на дачу приїхала дочка. Вийшла з машини, цмокнула мене в щоку і після чаю пішла міряти ділянку. Вона ходила по моїх доріжках кроком господині, прикидаючи, де що слід знести заради горезвісного басейну.
– Ось сюди він встане, – вона вказала на місце біля самої клумби. – Хороше місце, якраз.
– Розочко, – промовила я якомога м’якше, – там же квіти.
– Мамо, ну які тобі ще квіти? – Відмахнулася вона. – Трава й трава. А тут діти ростуть, їм вітамін Д потрібен. Ти ж бабуся, як-не-як.
Мабуть, вперше за довгий час мені стало ніяково.
– Ось що, – промовила я. – Давай ти приїдеш наступного разу, й ми це обговоримо.
– Ой, та що тут обговорювати? – Закотила очі Роза.
– Що на моїй ділянці стоятиме, вирішувати мені, – твердо сказала я. – Якщо тобі щось потрібне, давай обговорювати.
Роза подивилася на мене здивовано, але промовчала.
Через вихідні Роза приїхала знову, цього разу з Анатолієм, із моїм зятем. Той привіз у багажнику лопату та тачку, одразу почав питати, де і що копати.
– Копати? – я навіть розгубилася.
– Мамо, ну не на квіти ж ставити басейн, – Роза говорила зі мною тоном, яким розмовляють із безглуздими. – Клумбу приберемо, землю вирівняємо, пісочку підсиплемо. Толя за годину впорається.
Вона ходила по ділянці, розпоряджалася, тицяла пальцем то туди, то сюди. Флокси мої назвала бур’яном. Заявила, що вони все одно швидко відцвітають, а басейн – це на роки.
І тут же, між іншим, приголомшила мене:
– І ще, мамо. Ти його наповнюватимеш з ранку, вода за день на сонці прогріється. І чистити треба щодня, там сачок, пігулки спеціальні, я покажу. А то зацвіте вода і купатися не можна буде.
Я стояла та слухала. Значить, ось як?
Басейн дитячий, радість дитяча, а відра тягати, воду ганяти, сачком водорості виловлювати щоранку – це мені треба робити.
Онуки приїжджають пару разів на місяць, а порпатися з їхньою синьою бочкою я мушу щодня, все літо, у свої роки, з моїми колінами.
– А ви ж приїжджаєте рідко, – зауважила я тихо.
– Ну й що. Зате коли приїдемо, все буде готове. Мамо, тобі що, важко? Ти ж все одно тут цілими днями.
Я уявила це літо. Як встаю на зорі, тягну від колодязя відро за відром. Як кожного вечора виловлюю сачком мошкару і опале листя, сиплю у воду якісь пігулки за її вказівкою.
А онуки за все літо приїдуть кілька разів, похлюпаються нашвидкуруч і поїдуть назад до міста.
І басейн стоятиме посеред моєї ділянки, – синій, чужий, зовсім мені непотрібний.
Цілими днями … Я цілими днями працюю на цих сотках, а не сиджу склавши руки. Але пояснювати це Розі було однаково, що говорити зі стіною.
Анатолій уже примірявся лопатою до краю клумби, і я зрозуміла: зупиняти все це неподобство треба зараз.
– Толю, постав лопату, – веліла я. – Копати тут ніхто не буде.
Зять глянув на Розу. Та миттєво спалахнула:
– Мамо, ну що ти, починаєш?! Ми ж домовились!
– Ніхто ні про що не домовлявся! – сердито промовила я, – і клумбу я чіпати не дозволю. І цей басейн тут стояти не буде. Де хочете ставте, але не тут!
Вони поїхали. А ввечері до мене завітала сусідка Вікторія. І я розповіла їй про цей злощасний басейн.
– Ой, Рито, знайома пісня, – зітхнула Вікторія. – Мені моя так само альтанку збудувала. Не спитала. Он вона стоїть. Все для онуків, а онуки у телефонах сидять. А мені ця альтанка навіщо?
– Ти дивись, – жартівливо погрозила вона пальцем, – почнеш поступатися по дрібниці – озирнутися не встигнеш, як перестанеш бути тут господаркою.
Ця думка засіла в моїй голові цвяхом. І я подумала, що сусідка може мати рацію.
Басейн таки привезли. Без дзвінка, без попередження. Я почула, як біля хвіртки забурчала вантажівка, вийшла, а там уже двоє вантажників витягують із фургона коробки, величезні, довгі, кожна мені по плече.
І Роза поряд крутиться, – як же без неї. Стоїть посеред мого двору, керує процесом.
– Мамо, ти не хвилюйся, хлопці все швидко зроблять, – кинула вона мені через плече. – Хлопці, он туди несіть, де квіти. Тільки спочатку це заберіть, щоб не заважало.
“Це” – моя клумба тобто. Один із вантажників, здоровий, у кепці, вже ступив до флоксів. І наступив прямо у середину клумби.
Я почула, як хруснуло стебло. Звук тихий, короткий, а в моїх очах потемніло. Щоб не впасти, я схопилася за хвіртку. Роза обернулася до мене.
– Мамо, ну що ти застигла? – гукнула мене дочка. – Іди розпишись у квитанції, на твоїй же території робитимуть.
І ось тут я нарешті взяла себе в руки. Підійшла до вантажника, до того, що з квитанцією.
– Підписувати не буду, – заявила я. – Доставку я не приймаю. Завантажуйте назад!
Вантажник розгубився, глянув на Розу, потім перевів погляд на мене.
– Господине, так оплачено ж …
– Сплачено не мною і не для мене, – я обернулася до дочки. – Розо, це твоя покупка. От і вези її до себе! Хлопці, адресу я вам дам іншу.
І назвала їм адресу доньки.
– Везіть туди, – додала я, – і доплату за зайві метри із замовниці беріть.
Роза задихнулася від обурення.
– Ти… Мамо, ти розумієш взагалі, що ти робиш? – Зашипіла вона, коли коробки знову почали заносити в машину.
– Дуже навіть розумію, – посміхнулася я. – Забирай басейн, Розочко. Сама наповнюватимеш його і чиститимеш. Якщо це така радість.
Дочка подивилася на мене з докором.
– Ну ти даєш… – похитала вона головою. – Ну ти даєш, мамо! Ну гаразд… Ну дивись, онуків тепер повік не побачиш, – і вона поїхала.
Басейн і справді стоїть у Рози у дворі. Наповнює та чистить вона його сама. Внуків я й справді бачу тільки по відеозв’язку тепер…
І я ось думаю, чи правильно я зробила, що розвернула ту вантажівку і відправила її за потрібною адресою? Чи треба було поступитися заради онуків?
Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!