— Можете нічого не купувати. Грошима віддати, – заявила свекруха.
— Як грошима? Зачекай. За що віддати? – сторопів чоловік.

Надія вийшла з кімнати і тихо прикрила за собою двері. Вона вирішила залишити чоловікові самому розрулювати цю ситуацію. Це ж його мати. Ось нехай і домовляються там самі.

Почалося все одразу після того, як Надя та Іван одружилися. Їхні мами дуже подружилися. Спілкувалися, передзвонювалися, ходили одна до одної в гості, добре жили вони недалеко. Обидві мами були вдовами і перебували в приблизно однаковому віці. Досить немолодому, поважному. Обидві на пенсії, приблизно однаково крихітного розміру. Болячки однакові, біди й проблеми теж.

Дітям були віддані однаково найкращі роки. І Надя, і Іван здобули вищу освіту, знайшли хорошу роботу і тепер, слава Богу, отримували гідну зарплатню, яка давала змогу не тільки жити, не думаючи щоразу, де взяти гроші на хліб насущний. Вона дозволяла відпочивати, подорожувати, купувати предмети розкоші. У розумних, звісно, межах.

І тому молоді, звісно ж, допомагали матерям. Нарешті з’явилася можливість віддячити їм за всі труди й поневіряння.

Але. З якихось пір щось пішло не так. Мама Івана, Світлана Сергіївна, і мама Наді, Ксенія Михайлівна, регулярно спілкувалися, і серед усього іншого ділилися одна з одною новинами про те, як їм допомагали «дітки». Кому що купили, кому оплатили, привезли, принесли. І віднедавна це перетворилося на своєрідне змагання. Усе б нічого, але іноді мами ображалися до сліз, закочували скандали, псували нерви собі й усім оточуючим…

Ось і сьогодні, тільки Надя, повертаючись із роботи, заскочила до дитячого садка, забрала звідти доньку, чотирирічну Вероніку, і вони повернулися з нею додому, прийшла в гості її мама. Вона сіла на диван і, обмахуючись журналом Надії із в’язання, який лежав тут же, почала скаржитися.

— Надійко! Як же так?! – вигукувала Ксенія Михайлівна, – Адже якби не я, не бачити б вам тоді тієї квартири! А сваха що? Хіба вона доклала до цього руку? Тільки свербить, як осіння муха. Де б ви були без мене?! А ви забули, мабуть. Її все балуєте…

— Мамо! Ти про що?! – обурювалася Надя. – Хто кого балує? Іван заїхав учора ввечері і привіз їй продукти. Він щоразу так робить. Що тут особливого?

— Ага… – ображається Ксенія Михайлівна. – Червону ікру привіз! Простий хліб із маслом її вже не влаштовує? Перебирає вже…

— Мамо… – Надя стискає пальцями скроні: у неї починає боліти голова. – Іван сказав, що за акцією купив банку ікри, випадково. Подумав, що дешево, ось і взяв. Свято скоро, ось Світлана Сергіївна відкриє і поласує.

— Ага. А вона дзвонить мені сьогодні зранку і щебече, що, мовляв, бутербродиком пригостилася з ікрою на сніданок. Не дочекалася вона свята. Лопає вже! Я так і сіла. Весь настрій мені зіпсувала. А мені? Мені – ікру?

— Мамо… – вмовляє Надя і сідає поруч із мамою на диван.

Крихітка Вероніка поряд із ними прилаштовується на підлозі й намагається натягнути на свого пупса лялькову кофтинку. Вона зворушливо сопе і від старання висовує язик.

— Ми вчора з тобою цілий список ліків в аптеці закупили. Хороших. Якісних. Дорогих. Ти ж просила! Ось. А ікра… Я й не думала, що тобі ікра потрібна. Ну, давай сходимо в магазин зараз і купимо. Тільки Веронічку треба назад одягнути, не залишу ж я її одну вдома…

— Не треба нічого, – підтискає губи мати і зі зітханням важко піднімається з дивана. – Піду я додому. Таблетки ці чудові пити, які купили… Зовсім матір не поважають. Забувають, засувають на задній план. Але ж якби не я…

Надя теж встає, йде в коридор, бере дитячий комбінезончик, вдягає Веронічку і майже не слухає маминого бурчання. Що його слухати? Нічого нового. Вона постійно шукає привід образитися. А за ікрою краще все-таки сходити. Просто зараз. Разом із мамою. Провести її додому, а потім уже самим повертатися. Удома повно справ…

І потім, прийшовши до себе додому, Ксенія Михайлівна зробить цей горезвісний бутерброд, візьметься за їжу і, найімовірніше, не дожувавши, почне телефонувати Світлані Сергіївні. Розповість, що вона теж їсть делікатеси, не гірше за неї, ось! Покладе слухавку і заспокоїться. Принаймні до наступного дня. Поки якась дрібниця знову не виведе її з душевної рівноваги. Але тоді, цілком можливо, що вночі не спатиме вже свекруха, Світлана Сергіївна. І на ранок мучитиме сина, дзвонитиме і скаржитиметься, висловлюючи якісь інші претензії…

У мами Наді є незаперечна перевага: вона вважає, що завдяки їй, Надя та Іван отримали квартиру, в якій перший час жили після весілля. Щоправда, на ділі все не зовсім так. Квартиру ту, стареньку, віддала Наді бабуся, яка була не в ладах із мамою, на те були підстави, але це зовсім інша історія. І бабуся ще за життя на внучку її переоформила. Надя підозрювала, що якби бабуся з мамою були дружні, і квартира дісталася б матері, то житлоплощу Ксенія Михайлівна їм із чоловіком навряд чи б віддала. Швидше за все, здавала б. Ось бабуся і подбала про онуку.

Потім, коли Надя та Іван стали добре заробляти, то вони продали бабусину квартиру і купили житло побільше в новому будинку. Однак Ксенія Михайлівна чомусь вважає, що та квартира – це її заслуга.

А у Світлани Сергіївни інший козир. Вона виручила Надю, коли їй після появи Вероніки потрібно було виходити на роботу. Вони тоді ще платили іпотеку і гроші були дуже потрібні, а садок ще не давали, та й малятку був лише рік. Мама Наді почала мотати нерви і допомогти під слушним приводом відмовилася, пославшись на проблеми зі здоров’ям. А Світлана Сергіївна два роки буквально жила у Наді та Івана, допомагаючи з онукою. Саме вона «підняла» її. А після ще деякий час допомагала водити в садок і забирати. Нещодавно Надя змінила роботу і змогла сама пристосуватися і обходитися без допомоги свекрухи.

Виявилося, що найскладніше вибирати мамам рівнозначні подарунки. Адже вони обов’язково зустрінуться, похваляться одна одній і вийде, що одна з мам що-небудь недоотримала. І образиться.

Одного разу Іван запропонував вирішити це питання радикально – дарувати матерям гроші, однакові суми. Але ні. Не «прокотило». Мами дійшли одностайної думки (у цьому вони виявилися солідарні), що подарунок у конверті це… це взагалі не подарунок. Відбулися просто. Ніякої уваги і турботи. Формальність. Сухо й офіційно. Так не можна з матір’ю. Адже вона рідна людина, а не колега який-небудь. Вона ростила, допомагала, піднімала, піклувалася. І діти повинні…

І так далі, і тому подібне. До наступного свята. Потім тільки, знову отримавши подарунки, мами більш-менш заспокоїлися.

А одного разу сталася нехороша справа. Мама Наді й так не блищала здоров’ям. Дедалі більше грошей у неї йшло на ліки. І знадобилася Ксенії Михайлівні операція. За квотою її робили безкоштовно. І зробили б обов’язково. Але не зараз, а через якусь кількість часу. Надя та Іван порадилися і вирішили не випробовувати долю, становище було серйозним.

У короткий термін вийшло оформити маму Наді в платну клініку і зробити цю операцію за гроші. Той самий момент мама Івана якось випустила з уваги і про госпіталізацію не знала. Ксенії Михайлівні було не до пустопорожньої балаканини, вона готувалася лягати в лікарню, та й почувалася не дуже добре. І вони зі свахою кілька днів не спілкувалися. А тут, після втручання, задоволена мама Наді, яка стрімко йшла на поправку, зателефонувала Світлані Сергіївні й похвалилася тим, що, мовляв, дітки, молодці які! Влаштували її в платну клініку. Так вона їм дорога, що вони побоялися ризикувати, чекати на безкоштовну операцію і тепер все добре! Завтра на виписку.

Світлана Сергіївна одразу ж з’явилася додому до Наді, Івана та Веронічки. Була неділя, всі перебували вдома. Вона з порога заявила, що за операцію свахі мабуть кругленьку суму виклали! А їй тоді що? Має ж бути порівну.
Іван сторопів і не відразу зрозумів, про що взагалі тлумачить мати. Тоді як Надя подумки похмуро констатувала, що збулися її найгірші побоювання. Звісно, вони б у будь-якому разі допомогли мамі, і про те, що потім говоритиме свекруха, тоді не думалося, а тепер… Тепер доведеться все це розгрібати.

Надя втомилася і перенервувала: тиждень був важким. Клініка, хвилювання за маму, операція. Сил не було на вмовляння скривдженої свекрухи. Тому Надя просто вийшла з кімнати і пішла на кухню готувати обід…

— Усе. Мама пішла. Образилася, плакала, – розгублено оголосив чоловік через півгодини. Він сів за стіл і відкусив добрий шматок від ще гарячої котлети, що лежала на блюді. – Я їй усе висловив. Соромно трохи. Але… Нерви вже просто… Не можу.

Надя зітхнула і нічого не сказала. Вона помішувала ложкою борщ, що варився на плиті, і думала про те, що, незважаючи на те, що ситуація абсурдна, свекруху все ж трошки шкода. Вона – як дитина, якій не купили морозиво. Недарма ж кажуть, що малий, що старий.

Пройшов тиждень.

— На три дні, так. У санаторій. Поїдеш? Ну ось. Не плач. І я тебе теж. Бувай, мамо, – Іван поклав смартфон на стіл, галасливо видихнув, витер піт із чола і сів на диван поруч із дружиною і донькою. – Здається, залагодив.
Надя подивилася на чоловіка й усміхнулася. «От і добре. От і добре, – думала вона. – Мати є мати. Ріднішої за неї нікого немає. І якщо син її поважає і любить, хіба це погано?»