Михайло відчинив двері й завмер.
Він не очікував побачити дружину в такий пізній час, і так розгубився, що навіть не збагнув, що потрібно запросити її у квартиру. Так вони й стояли кілька хвилин, мовчки дивлячись одне на одного.

– Я пройду? – сухо запитала Оля.

– Так-так, звісно, – Михайло швидко відійшов убік, пропускаючи дружину в передпокій.
А сам думав про те, що її привело о пів на десяту вечора. Хоче помиритися чи?

– А я вже було подумала, що в тебе хтось є, і тому ти не хочеш пускати мене, – усміхнулася Оля, знімаючи туфлі. – У тебе ж нікого немає? Чи все-таки є?

– Нікого. Немає, – заїкаючись відповів Михайло, про всяк випадок подивившись на всі боки.

– Ну ось і добре. Тоді, може, ти пригостиш мене чаєм? Я хочу з тобою серйозно поговорити.

– Пригощу, звісно. Проходь на кухню.

– До речі, – Оля уважно подивилася на чоловіка. – Я помітила, що ти, нарешті, став взуття прибирати в тумбочку? Похвально. Зі мною ти ніколи цього не робив… Усе-таки іноді самотність йде чоловікам на користь.

Михайло хотів було пояснити дружині, що прибирати взуття в тумбочку він став зовсім з іншої причини, але не встиг. Оля вже відвернулася і швидким кроком попрямувала в бік кухні.

А коли вони сіли за стіл, на кухні несподівано з’явився кіт. Почув голоси й захотів дізнатися, кого це там принесло.

Він уважно подивився спершу на господаря, потім на його дружину, яку бачив уперше в житті, але одразу відчув, що вона “своя”, після чого з незворушним виглядом попрямував до своєї миски, в якій ще лишився корм після нещодавньої вечері.

– Кота собі завів? – усміхнулася Оля.

Михайло мовчки кивнув. І почервонів.
Дружина давно пропонувала завести йому кота. А він постійно казав, що не бачить у цьому жодного сенсу.

– Ну добре, що кота завів, а не коханку, – сказала Оля. – А чому це тебе до тварин потягнуло, якщо не секрет? Раніше ти якось байдужий до них був.

– Та він сам мені під колеса кинувся, – почав розповідати Михайло. – Я від магазину від’їжджав, а потім дивлюся – щось руде промайнуло на дорозі й під машину. Зупинився, вийшов, дивлюся – кіт. Сидить поруч із колесом і дивиться на мене такими нещасними очима.

Нещасними й голодними. Я спочатку хотів його погодувати просто на стоянці, але в той момент пішов дощ, і вирішив забрати його додому.

– На тебе це зовсім не схоже.

– Ну так… Я хотів тільки погодувати і випустити назад, а потім подумав і вирішив: нехай залишається.

Михайло промовчав про те, що всю ніч він розповідав коту про те, що його дружина поїхала до подруги, коли вони посварилися через якусь дурницю, і про те, що він дуже її кохає і не хоче втрачати.

– Зрозуміло. Ну що сказати: добру справу ти зробив. Молодець.

Оля дотягнулася рукою до кота, погладила його кілька разів по голові і знову подивилася на чоловіка:

– Гарний котик. Думаю, що тепер я можу бути за тебе спокійна. А то переживала все, як ти тут один.

– Погано, якщо чесно…

– Вірю, але це минеться. Мені теж спочатку було погано. А тепер у тебе є кіт. А в мене… Як ти його назвав, до речі?

– Ще не придумав.

– Це на тебе схоже. Пам’ятаєш, як я одного разу запитала, як ми назвемо дитину, коли вона в нас з’явиться? Ти тоді сказав, що тобі ніколи і продовжив далі дивитися якийсь бойовик. Так ми ім’я й не придумали. Шкода… Дивись, щоб із котом так само не було… Давно він у тебе вже?

– Чотири тижні.

– Справді?! Нічого собі. У мене теж термін чотири тижні. Бувають же в житті такі збіги. Виходить, ти його майже одразу додому приніс, як я поїхала до подруги?

– Почекай… – Михайло на мить “завис”, перетравлюючи почуту інформацію. – Що значить: “Теж термін чотири тижні”? Ти хочеш сказати, що… що…?

– А ти здогадливий, – усміхнулася Оля. – Щоправда, це нічого вже не змінить у наших із тобою стосунках.

– Як це не змінить?

– А ось так, Михайле. Я з тобою вже два роки живу, і що?

– Що?

– У тому-то й річ, що нічого. Немає в нас із тобою нічого спільного. Невже ти не розумієш? Ми ж останні півроку майже не проводимо час разом. Ти зранку і до вечора на роботі, а за вечерею і на вихідних майже не розмовляєш. Тільки й робиш, що дивишся телевізор та на комп’ютері в ігри граєш.

Так, я розумію: тобі хочеться відпочити, розслабитися. Але в тебе ж, окрім телевізора і комп’ютера, є ще дружина, якій теж хочеться уваги.

– Я виправлюся, обіцяю. Тепер усе буде по-іншому.

– У нас із тобою все добре тільки в спальні, – продовжувала говорити Оля, пропустивши повз вуха репліку чоловіка. – А за її межами ми – ніби чужі одне одному люди. Я так жити не хочу… І дитину я сама виховаю, не переживай.

– Почекай, але так не можна…

– Не можна… Але ж ти сам казав, що для дітей зараз не час, так? Треба пожити для себе… Ось і живи. А я подаю на розлучення.

Михайло знову “завис”.
Він дуже любив свою дружину і зовсім не уявляв свого життя без неї.

А як вони познайомилися – не інакше як сама доля звела їх разом. Михайло досі з усмішкою згадує той день. Він тоді поспішав на роботу і вперше в житті проїхав на червоне світло, а Оля якраз пішохідним переходом перебігала (теж поспішала кудись).

Михайло встиг загальмувати.
А потім довго дивився на дівчину, яка голосно лаялася, розмахуючи руками, і зрозумів, що хоче, щоб вона була його дружиною.

Ні, не тому що вона лаялася. Просто вона була дуже красива. А ще така вся тендітна, як кришталева ваза. Йому раптом захотілося завжди бути поруч із нею, щоб захистити її від усього поганого, що є в цьому світі. Ось він і запросив її в ресторан того ж дня. А через півроку зробив їй пропозицію.

– Михайле, ти мене чуєш? Я кажу, що подаю на розлучення. Зможеш зі мною піти в РАЦС наступного тижня?

– Що? – Михайло струснув головою, повертаючись до реальності, і зі здивуванням на обличчі дивився на дружину.

– Зрозуміло, знову ти десь у хмарах витаєш… – зітхнула Оля. – Гаразд, загалом, я тебе попередила. Якщо не підеш зі мною в РАЦС, то я розлучуся через суд.

– Може, не треба?

– Треба, Михайле, треба… Втомилася я від самотності. Розумієш? Начебто ми з тобою і разом жили всі ці два роки, але останні півроку я почувалася самотньою. Але тепер у мене буде дитина, яка мені нудьгувати не дасть. Ось так.

І якщо ти захочеш взяти участь у її житті, я не буду проти. Але жити разом ми вже не зможемо. Точніше – я не зможу. Тому що немає в нас цих ось “разом”. Є тільки я і ти.

Оля встала з-за столу і попрямувала в передпокій. А Михайло, не знаючи, як йому вчинити в цій ситуації, мовчки пішов слідом.
Ні, він розумів, що має за будь-яку ціну помиритися з нею, має переконати Олю в тому, що він усе зрозумів, але…

…просто в цей момент він не міг підібрати потрібних слів, щоб донести до дружини все це.

А стояти й бурмотіти щось невиразне, як двієчник, якого викликали до дошки – він не хотів.

І щоб вона зараз ішла, він теж не хотів. “Може, на коліна перед нею впасти?!” – подумав Михайло, і він навіть збирався вже зробити це, як раптом…

– Я не зрозуміла, Михайле! Де мої туфлі?!
Михайло подивився на підлогу, де поруч із тумбочкою для взуття Оля залишила свої туфлі, і теж не побачив їх там.

Оля швидко відкрила тумбочку, зазирнула всередину, після чого знову втупилася на Михайла.

Цього разу брови її були насуплені.
– Куди ти їх сховав? І найголовніше – навіщо? Якщо це жарт такий, то невдалий.

– Я їх не чіпав, Олю… Чесне слово.

– Так. Так я й повірила. Якщо не ти, то хто тоді? Чи ти хочеш сказати, що це я непомітно вийшла з кухні й сховала свої ж туфлі?

– Ні, я не хочу цього сказати. Але… Я ж із тобою був увесь час і з кухні нікуди не виходив, – став виправдовуватися Михайло.

– Ну так… – погодилася з ним Оля.
Михайло справді нікуди не виходив із кухні, а коли вона була в передпокої, то він би просто не встиг нічого зробити, тому що не відходив від неї ні на крок. “Але куди ці туфлі тоді поділися? Самі пішли, чи що?”

– І що мені тепер робити? Додому йти босоніж? – роздратовано запитала Оля. Вона все ще думала, що чоловік вирішив її розіграти або… можливо, навіть помститися.

– Взагалі-то ти вдома, Олю.

– Я мала на увазі – йти додому до подруги, у якої я вже цілий місяць живу.
Оля задумалася.

– А може, зателефонувати їй і попросити, щоб вона привезла мені інше взуття? – Оля радісно дістала телефон із сумочки (на щастя, вона була на місці), але одразу ж поклала його назад. – Не вийде, вона ж до батьків на вихідні поїхала.

– А може, ми просто пошукаємо їх? – запропонував Михайло. – Я впевнений, що вони точно перебувають десь у квартирі. Тому що…

– Чому?

– Тому що вхідні двері зачинені і, поки ми сиділи на кухні, ніхто не міг зайти до нас “у гості”.

– Слухай, це точно не твоїх рук справа? – Оля підозріло покосилася на чоловіка.

– Так точно-точно… Але я, здається, знаю, хто міг докласти лапи до зникнення твоїх туфель.

Михайло попрямував у спальню. Рудий кіт лежав на підвіконні і “вмивався” після вечері.

– Кажи, куди ти їх сховав? – звернувся Михайло до кота, беручи його на руки. – Я ж знаю, що це твоїх лап справа.

– Михайле, ти серйозно?! – здивувалася Оля. – Замість того, щоб зізнатися у всьому, ти вирішив звалити все на кота?

– Олю, ти просто нічого не знаєш.
Наступні п’ятнадцять хвилин Михайло розповідав дружині, як сам зіткнувся з цим.
Він завжди ходив на роботу в костюмі й туфлях, а одного разу прокинувся і не знайшов їх у передпокої.

По всій квартирі бігав, намагаючись їх знайти. Але їх ніде не було. Навіть у під’їзд визирав – хіба мало…

Загалом, того дня довелося взувати кросівки. А ще він догану того дня отримав від начальника за те, що запізнився.

Коли ж Михайло повернувся з роботи додому, то туфлі стояли в передпокої, ніби й не пропадали нікуди. А на самих туфлях він виявив шерсть. Так – шерсть. Причому руду. Ось тоді до нього й дійшло, що це кіт сховав десь його взуття.

Ситуація повторювалася ще кілька разів, і тільки після цього він став зберігати туфлі та інше взуття в тумбочці, яку Оля купила спеціально для цього ще півроку тому.

– Треба ж… Виходить, кохана дружина не змогла привчити свого чоловіка до порядку за півроку, а в кота це вийшло всього за кілька тижнів?

– Ну так, виходить, що так… – Михайло винувато опустив очі. – Але я точно знаю, що туфлі десь у квартирі. Пошукаємо?

– Ну давай пошукаємо, – зітхнула Оля.
Поки шукали взуття, розговорилися.

І спілкувалося подружжя так само легко й невимушено, як у день їхнього знайомства, коли були вже в ресторані.

А кіт, хоч і вдавав, що йому зовсім нецікаво, чим люди займаються, все ж крадькома спостерігав за ними. І навіть радів, що тепер у цих людей є щось, що їх об’єднує.

І справді “спільна справа” їх об’єднала. Михайло й Оля не замовкали ні на секунду.
Щось розповідали одне одному, жартували, сміялися. Загалом, вони поводилися як звичайнісінькі щасливі люди, яким добре разом.

О пів на першу подружжя вирішило припинити пошуки. Натомість вони пішли на кухню пити чай із бутербродами (зголодніли дуже) і далі розмовляти.

– А як ти дитину нашу назвеш, коли вона з’явиться? – запитав Михайло. – Ну, наприклад, якщо син буде. А якщо донька?

– Не знаю… Не думала ще над цим. Я всі ці чотири тижні більше про нас із тобою думала.

– Може, тоді зараз подумаємо? Разом?

– Ти справді цього хочеш? – запитала Оля, не розуміючи, чого раптом чоловік так швидко “перевзувся”.

– Справді хочу.
А ближче до ранку, коли вони, нарешті, визначилися з ім’ям для дитини, подружжя вирушило спати.

І якщо раніше рудий кіт завжди міг розраховувати на половину ліжка, то цього разу він спав на підвіконні.

Але він навіть не думав ображатися. Навпаки, радів, що чоловік і дружина більше ні слова не сказали про розлучення.

Не можна людям, які кохають одне одного, розлучатися. А в тому, що вони кохають, кіт анітрохи не сумнівався. Адже коти у справах сердечних більше розуміються, ніж люди.

Близько обіду, коли Оля вийшла зі спальні, вона побачила в передпокої свої туфлі, і швидко, поки Михайло не вийшов слідом за нею, прибрала їх у тумбочку.

І цілий день вони знову провели разом – разом із котом, звісно. Навіть ім’я йому придумали: Лев.

– Я думаю, що це ім’я йому дуже личить, – усміхнулася Оля.

– Згоден. Знаєш, добре, що ми разом із тобою йому ім’я підбирали, а то я б назвав його якось банально. Омлет, наприклад. Або просто Рудий. А Лев йому дуже личить. Солідно звучить.

Самому коту ім’я теж сподобалося. На Омлета або Рудого він би навіть не став відгукуватися.
Вночі подружжя знову спало на одному ліжку, обійнявши одне одного. А рано вранці Михайло прокинувся від того, що почув дивний шум у передпокої. Він швидко одягнувся і вийшов зі спальні.

Оля вже взулася і стояла біля вхідних дверей. Вона явно не очікувала, що чоловік прокинеться.

– Ідеш? – із сумом у голосі запитав Михайло.

– Так, іду.

– Почекай, Олю… Але ж нам так добре було разом. Я думав, що тепер ти і я… Що все нормально в нас буде…

Лев теж вийшов із кімнати і з подивом спостерігав за тим, що відбувається.

– Буде, обов’язково буде, – посміхнулася Оля, поцілувавши чоловіка в щоку. – Я свої речі в подруги заберу й одразу повернуся. Ти і Лев… Загалом ви навіть скучити не встигнете.

– Правда?!

– Правда.

Оля пішла. А Михайло ще довго стояв біля дверей і посміхався. Потім схопив кота на руки, подивився на нього і сказав:

– Як же вчасно ти туфлі сховав!

“Ще б пак!” – задоволено подумав кіт. – “Ми взагалі завжди все робимо вчасно, не те, що деякі…”
Вчіться, люди.С