– Почекай, синок, зараз я тобі дам чисту тарілочку для кісточок, – підскочила свекруха зі стільця і потягнулася до полиці з посудом.

– Ось, клади сюди. Їж, їж, не відволікайся, бо ось, дивись, два часнички наставив, що лячно й дивитися, – сказала моя свекруха до сина, коли я забігла на хвилинку до хати.

Дмитро сидів за столом, де перед ним була тарілка з борщем в якому знаходилося відбірне м’яско. І ви знаєте, поводився так, наче йому на голову хтось положив корону в десять чи навіть сто карат.

Мій чоловік звик до того, що все життя йому догоджають жінки. цього ж вимагає і від мене. Але я не робот, щоб і з дітьми займатись, і в будинку поратись і на городі всі грядки в порядку тримати.

А ось його мама, моя свекруха, готова йому шнурки на кедах шнурувати, а раніше була ще й бабуся, яка була завжди на “підхваті”.

– Дмитрику, ти головне цю траву покоси. А я вже сама все приберу і тачкою травичку вивезу.

Скажу відразу, що за моїм чоловіком не лише травичку прибирати потрібно, а й сорочку в хату віднести, яку він зняв і кинув десь на яблуньку, чи навіть ту ж косу в стодолу занести, якою він косив, бо так і пролежить де кинув.

Дмитро в нашій сім’ї живе як цісар, біля якого колись прислуговувала мама і бабуся, а оскільки бабусі вже з нами немає, то мама догоджає за двох, а може й за трьох.

– Тобі треба краще чоловіка годувати. Ось, ти тільки глянь на нього ззаду – два часнички.

Але річ в тім, що мій чоловік з такого роду. Його годуй хоч щогодини, він не поправиться.

Але для свекрухи винна я, бо не так прошу сісти за стіл, чи не те готую.

– Ну яка вівсянка, Уляно? Та хлоп має їсти на сніданок страву хлопську. Та відвари йому картопельки, насмаж відбивних, зроби салату. Але ж це треба наробитися. Легше ж ту вівсянку засипати в мультиварку і ще лишніх 15 хвилин поспати, – часто каже мені Любов Миронівна.

Я вже звикла до таких “шпильок”, тому вислуховую всі “поради” і йду собі на роботу.

Так було і цього дня. Мій чоловік працює в нашому ж селі, тому кожного дня прибігає на обід додому.

Заходжу я на кухню, а там “картина”.

Чоловік за столом їсть борщ, а біля нього, наче майська рожа, сидить мамуся. Вона наче наглядач, щоб часом син не нашкодив собі тим м’яском, яким вона заставила пів його тарілки.

Дмитро доглоджував крило, як зі стільця підскочила свекруха і давай шукати йому тарілку, де б він кісточку цю положив. Таке враження, що якщо він підійметься за тою тарілкою сам, то розсиплеться, наче кришталь.

Ну цирк, чесне слово. Мужику вже за сорок, а його мама досі дбає про нього, наче той ще немовля.

Як мені реагувати на таку гіперопіку зі сторони свекрухи? Я не хочу влаштовувати бурі, але і дивитися на все це вже немає сил…