«Поїхали, чудо в лахмітті…» — сказав багатий чоловік, забравши з дороги сироту, яка торгувала з розкладки, щоб вона стала доглядальницею його доньки, якій залишалося жити недовго. А коли він повернувся додому з роботи, на нього чекало справжнє потрясіння…
Пронизливий грудневий вітер пробирався крізь старе пальто, і Саша щільніше закуталася в потерті бабусині хустки. Сніг лише трохи присипав узбіччя й одразу танув під ногами. Дешеві чоботи з дірками давно промерзли, але йти не можна було — бабуся чітко дала зрозуміти: без зароблених грошей додому не повертайся.
Дівчина обережно вирівнювала пірамідку з банок квашеної капусти та солоних огірків на хиткій дошці.
На парковку раз у раз заїжджали дорогі автомобілі — блискучі, відполіровані. Саша помітила чоловіка, який відразу привернув її увагу: кашемірове пальто, упевнена хода, суворе підборіддя, дорогий годинник на руці. Набравшись сміливості, вона тихо гукнула його, коли він проходив повз:
— Дядечку, купіть, будь ласка! Домашня капуста, хрусткі огірочки!
Чоловік навіть не глянув на неї — пройшов далі, розмовляючи телефоном. Раптом він пришвидшив крок, підійшов до автомобіля, що стояв поруч, грюкнув дверцятами й різко завів двигун. Машина рвонула з парковки заднім ходом просто на бідну торговку.
Саша не встигла навіть скрикнути — вона заплющила очі, очікуючи удару. Пролунав дзвін розбитого скла, і обличчя обдало гарячою хвилею вихлопних газів.
Розсіл із банок бризнув усюди, промочивши пальто й чоботи. Втративши рівновагу, дівчина незграбно впала на спину разом зі своєю хиткою табуреткою. Пірамідка з банок розлетілася під колесом, перетворившись на брудну кашу.
Водій вискочив із машини. Його обличчя зблідло, а рухи були різкими й нервовими. Він поспіхом обшукав кишені пальта, дістав гаманець і квапливо зазирнув усередину.
— Готівки немає… — проковтнувши слова, промовив він. — Слухай, мені ніколи, до банкомата не встигну. Ось, тримай візитку, там адреса. Завтра прийдеш — я все оплачу.
Він простягнув блискучу прямокутну візитку із золотим тисненням, але Саша насупилася й відмовилася її брати.
— Поїхали, диво в лахмітті… — кинув чоловік, і, не чекаючи на відповідь, відчинив дверцята автомобіля.
Вони мчали шосе, обганяючи потік машин, а Саша сиділа, озираючись довкола, наче загнана тварина, боячись поворухнутися. Незабаром вони з’їхали з траси, проїхали ще трохи й зупинилися біля металевого паркану.
Майже бігом вони увійшли до просторого холу сучасного будинку, де панувала домашня, тепла атмосфера й пахло чимось смачним. У дитячій кімнаті, повній іграшок, на ліжку лежала дівчинка років десяти. Вона була бліда, мов полотно, а губи відливали синявою. Поруч навколішки стояла молода доглядальниця й тремтячими руками протирала обличчя дівчинки вологою серветкою.
На тумбочці стояло кілька відкритих флаконів із ліками…
— Що ти їй дала? — чоловік схопив один флакон, потім інший і підніс їх до очей, наче міг щось прочитати на дрібній етикетці.
— За схемою, Глібе Андрійовичу, усе за схемою! — схлипнула доглядальниця. — Вона почала часто дихати, я ще й краплі… Я телефонувала Ірині Сергіївні, вона не бере слухавку…
— Швидку викликала?
— Викликала… Сказали, їдуть.
Гліб уже набирав номер. Саша стояла у дверях і не знала, куди подітися. З пальта на світлий килим капав розсіл, у чоботях хлюпала вода. Піти було ніяково, залишитися — ще більш ніяково. Дівчинка на ліжку розплющила очі й подивилася просто на неї, без здивування, так, як дивляться дуже втомлені люди.
— Ірино Сергіївно! — майже кричав Гліб. — Так. Сині. Так… Посадити? Коліна до грудей… Віко, кисень на повну!
Віка схопилася й почала вовтузитися з трубкою, яка тягнулася від апарата, що гудів у кутку. Але її пальці тремтіли, і трубка ніяк не хотіла триматися на обличчі дівчинки.
Саша й сама не зрозуміла, як опинилася біля ліжка. Вона сіла на край, просунула руку дівчинці під спину й підняла її — легко, адже та майже нічого не важила. Бабусю Саша піднімала так два роки поспіль, уранці й увечері, і руки пам’ятали, куди підкласти подушку, як підтягнути коліна, щоб людина не завалювалася набік.
Вона взяла у Віки трубку й наділа її дівчинці на ніс.
— Від тебе огірками пахне, — прошепотіла дівчинка.
— Це твій тато, — так само тихо відповіла Саша. — Він мої банки переїхав.
Кутик синюватого рота сіпнувся. Гліб, не відриваючи телефона від вуха, подивився на них і замовк на півслові.
Швидка була не державна, а з якоїсь приватної клініки. Вона приїхала приблизно за двадцять хвилин. На той час губи дівчинки вже не були такими синіми, а дихала вона рідше.
Літній лікар у бахілах причепив їй на палець датчик приладу, щось уколов, довго слухав, а потім вийшов із Глібом у коридор.
Саша сиділа в холі на низькому пуфику — на білий диван у мокрому пальті вона побоялася сісти — й чула уривки фраз: «…у стаціонарі те саме… рішення за вами… завтра нехай Ірина Сергіївна огляне…»
Віка пройшла повз неї на кухню, а потім повернулася вже в куртці й із сумкою. Зупинилася.
— Я навчаюся на медсестру, — сказала вона незрозуміло кому — може, Саші, а може, самій собі. — Третій курс. Я злякалася дуже. Я більше не можу, справді.
Вхідні двері грюкнули. За хвилину поїхала й швидка.
Гліб вийшов до холу, побачив Сашу й, здається, лише тепер згадав про її присутність.
— Ти ще тут.
— Ви ж сказали: поїхали, вдома віддам.
Він пішов до кабінету, повернувся з грошима й простягнув їй десять тисяч.
Саша подивилася на гроші, а потім на нього.
— Там банок було на три тисячі двісті. Разом із табуреткою — на три тисячі п’ятсот.
— Бери.
— Тату, — долинуло з дитячої. Голос був слабкий, але примхливий, і Гліб сіпнувся так, наче його гукнули з вулиці. — Нехай огіркова не йде.
Він трохи постояв. Подивився на Сашине пальто, на мокрі розводи на подолі, на чоботи, у яких носок відходив від підошви.
— Залишишся на ніч? Посидиш із нею. Агентство до ранку нікого не пришле, а я… — Він не договорив. — Я заплачу.
— Скільки?
— П’ять тисяч.
Саша дістала з кишені старий кнопковий телефон і відійшла до вікна. Бабуся відповіла відразу, наче сиділа з телефоном у руці.
— Де ти тиняєшся? Уже темно.
— Я працюю, бабусю. Уранці привезу гроші.
— Які ще гроші? Яка робота? Сашко, ти мені…
Саша натиснула кнопку відбою й зняла пальто.
Ліза — так звали дівчинку — не спала до четвертої ранку. Лежала на високих подушках, із трубкою під носом, і ставила запитання. Скільки коштує банка капусти. Хто її купує. Чи не соромно стояти при дорозі.
Саша відповідала чесно: капуста — чотириста гривень, огірки — по п’ятсот. Купують переважно чоловіки із шиномонтажу й таксисти, а один дідусь щодня купує рівно один огірок, розплачується дрібними монетами й одразу з’їдає його, поки чекає на автобус. Соромно було першого тижня, а потім стало просто холодно.
— Ти доглядальниця? — запитала Ліза.
— Я продаю огірки.
— Вони всі йдуть. Віка — уже четверта. Одна сказала, що я нестерпна.
— А ти нестерпна?
— Так, — із задоволенням відповіла Ліза й заплющила очі.
Уранці Гліб сидів на кухні у вчорашній сорочці. Було видно, що він не лягав спати. Перед ним холола кава, якої він, здається, так і не скуштував.
— Мені потрібна людина, яка житиме з нею, — сказав він, навіть не привітавшись. — Удень і вночі. Уколи, крапельниці — це медсестра, Тамара Іллівна. Вона приходить уранці й увечері. Від тебе потрібно інше. Щоб Ліза їла, приймала таблетки й не виганяла тебе через два дні. Вісімдесят тисяч на місяць, харчування, кімната.
— Але ж я не вмію.
— Ти вмієш робити так, щоб вона спала. Решти навчать.
Він підвівся, зняв із холодильника аркуш, притиснутий магнітом, і поклав перед нею. Аркуш був роздрукований на принтері, деякі пункти підкреслені ручкою.
Не відчиняти вікна в дитячій. Жодних гостей. За найменшого нежитю — маска й одразу телефонувати. Перевіряти сатурацію кожні три години. Солодке — лише до шостої вечора. Не виходити на вулицю.
— А гуляти? — запитала Саша.
— Жодних прогулянок. Там усе написано.
За речами її відвіз водій, мовчазний Сергій, на великій чорній машині, яку сусіди з п’ятиповерхівки розглядали з вікон.
Бабуся, Ніна Павлівна, сиділа на кухні, поклавши опухлі ноги на табуретку. На балконі за її спиною в три ряди стояли банки, а в коридорі пахло капустою з діжок.
Саша поклала на клейонку десять тисяч.
— Це за банки. Мені запропонували роботу. Я там житиму, з дівчинкою.
Бабуся перерахувала гроші, склала вдвічі й засунула в кишеню халата.
— А хто продаватиме капусту? Три діжки стоять.
— Ніхто, бабусю.
— Раз така багата, сама й за світло плати.
Саша зібрала два светри, джинси, зубну щітку й рушник. Подумала й узяла паспорт зі скриньки. Бабуся, яка, крекчучи, усе-таки дійшла до дверей кімнати, це побачила.
— А паспорт навіщо?
— Для договору.
— Дивись, — сказала бабуся й замовкла. — Багатії — вони пограються й викинуть. Я таких бачила. Приповзеш — не відчиню.
Саша знала, що відчинить. Бабуся завжди відчиняла, і коли мама була жива, і після.
У будинку життя пішло за розкладом, написаним чужою рукою. Тамара Іллівна, огрядна й небагатослівна, уже першого вечора показала, як рахувати вдихи за секундною стрілкою, як користуватися датчиком-прищіпкою, які показники ще прийнятні, а за яких потрібно відразу телефонувати, не чекаючи. Показала шухляду з ліками, розкладеними за часом у спеціальні коробочки.
— Не переплутай, — сказала вона. — Переплутаєш — телефонуй мені. Не знаєш — телефонуй мені. Сама нічого не вирішуй.
Ліза випробовувала Сашу весь перший тиждень. Випльовувала таблетки в кулак і ховала їх під матрац. Відверталася від тарілки. Називала Сашу огірковою.
Саша не ображалася. На трасі їй казали й гірше.
Вона почала торгуватися, як із покупцями: одна таблетка — одна історія. Історії в неї не закінчувалися. Про дідуся з огірком, про таксиста, який цілий тиждень намагався запросити її в кіно й щоразу купував капусту, аби мати привід підійти, про те, як бабуся солить огірки з листям смородини та дубовою корою, причому кора неодмінно має бути з того дуба за гаражами.
— А ти пішла? — запитувала Ліза. — У кіно з таксистом?
— Ні.
— Чому?
— Від нього бензином пахло.
— А від тебе огірками.
— От і не зійшлися.
Гліб повертався після одинадцятої. Саша чула, як у дворі грюкали дверцята машини, як він довго стояв у холі, не вмикаючи світла. Потім підходив до дитячої, прочиняв двері й завмирав на порозі. Іноді сідав на край ліжка лише на хвилину й ішов.
Уранці о сьомій він їхав на роботу.
— Він думає, що я сплю, — якось сказала Ліза, коли кроки стихли на сходах. — Я не сплю. Нехай думає.
— Чому?
Ліза не відповіла. Зате розповіла про маму: мама живе закордономі, у неї там новий чоловік і близнюки, вона телефонує по відеозв’язку щонеділі й увесь час плаче, а потім Лізі до самої ночі погано. Розповіла спокійно, наче про погоду.
На дев’ятий день уночі повалив справжній сніг — перший цієї зими, який уже не танув. До ранку двір побілів, ялини біля паркану зігнулися.
Ліза попросила підкотити ліжко до вікна й цілу годину дивилася, як охоронець Коля розчищає доріжку від воріт до будинку.
— Я не торкалася снігу з минулої зими, — сказала вона. — Навіть раніше. Із позаминулої.
— Запитай у тата.
— Він скаже «ні». Він завжди каже «ні».
Саша довго набирала повідомлення на своєму кнопковому телефоні, стирала й набирала знову. Зрештою надіслала: «Ліза просить вийти у двір хвилин на десять. Тепло одягнемо, з киснем, я стежитиму за показниками».
Відповідь надійшла більш ніж за годину. Одне слово: «Ні».
Вона показала екран Лізі. Та відвернулася до стіни.
Увесь день Саша ходила повз холодильник. Під аркушем із правилами була приклеєна жовта наліпка: «Ірина Сергіївна» й номер телефону. Про цю Ірину Сергіївну Саша знала лише те, що вона працює у виїзній паліативній службі й приїжджає щовівторка. Минулого вівторка Гліб десять хвилин розмовляв із нею в передпокої, а потім провів до дверей.
О третій годині Саша набрала номер.
— Хто це? — запитав утомлений жіночий голос.
Саша пояснила ситуацію. На тому кінці довго мовчали.
— Можна, — нарешті сказала Ірина Сергіївна. — П’ятнадцять хвилин. Одягніть її тепло, обличчя прикрийте шарфом, переносний концентратор — він у них у гардеробній, у сумці. Я привезла його ще у вересні. Жодного навантаження, нехай сидить. Сатурацію перевіряйте кожні п’ять хвилин. Упаде нижче вісімдесяти — одразу додому.
— Він написав «ні».
— Це його право, — сказала Ірина Сергіївна. — А я вам кажу, що з медичного погляду це дозволено. Я йому про це з осені говорю. Він не чує.
Сумку Саша знайшла на верхній полиці в гардеробній, у целофані, з непошкодженою біркою. Коля, дізнавшись, навіщо вона прийшла до нього в будку, почухав потилицю, але санчата з гаража приніс — старі, зі спинкою, ще з тих часів, коли Лізу возили в них маленькою.
Лізу одягли у два светри, пуховик Гліба, що сягав їй аж до колін, рукавиці й шарф — так, що залишилися самі очі. Саша винесла її на руках і посадила в санчата, обклавши пледами. Концентратор гудів у сумці на Сашиному плечі, трубка тягнулася до обличчя Лізи.
Перші дві хвилини Ліза нічого не говорила. Просто сиділа й дивилася на сніг. Потім зняла рукавицю й зачерпнула жменю. Тримала сніг, доки вода не потекла між пальцями.
— Холодний, — здивовано сказала вона.
Потім Коля зліпив сніговика — кривого, схожого на мішок із картоплею, — а Ліза командувала, куди ставити очі. Саша повільно возила санчата розчищеною доріжкою, описуючи кола.
Показники на приладі трималися — вісімдесят дев’ять, стільки ж, скільки вранці в ліжку. Ліза кинула в Колю сніжкою, але промахнулася, і розсміялася — голосно, аж до кашлю. Саша про всяк випадок зупинилася, але кашель минув сам.
Ворота відчинилися на одинадцятій хвилині.
Гліб і сам не міг пояснити, чому серед дня поїхав із роботи. Після того «ні» він дві години не міг зосередитися на нараді, перепитував, плутав цифри й зрештою сказав заступникові, що захворів.
Усю дорогу він думав, що зараз зайде додому, там буде тихо, Ліза лежатиме біля вікна, і він трохи посидить із нею. Може, навіть сам пояснить, чому не можна.
Вийшовши з машини, він спочатку побачив сніговика зі своїм шарфом на шиї. Потім Колю. Потім санчата, а в них — власний пуховик і почервоніле від морозу обличчя доньки, яка сміялася, закинувши голову.
Він не пам’ятав, як перетнув двір. Пам’ятав лише, що вихопив Лізу із санчат разом із пледом, що сумка з концентратором смикнулася на Сашиному плечі й трубка натягнулася. Саша побігла за ним, щоб вона не зірвалася.
— Пусти! — Ліза гупала його рукавицями по плечу. — Ще п’ять хвилин! Ірина Сергіївна дозволила! Пусти!
У дитячій він поклав її на ліжко, сам надів їй на палець датчик і сам дивився на цифри. Вісімдесят дев’ять.
Ліза відвернулася до стіни й натягнула ковдру на голову.
Саша чекала в холі, не знімаючи пальта. Коля стояв біля дверей і дивився в підлогу.
— Я що тобі написав? — запитав Гліб.
— «Ні».
— Читати вмієш?
— Я зателефонувала лікарці. Вона сказала, що можна п’ятнадцять хвилин. Ми гуляли одинадцять.
— Лікарці, — повторив він. — Ти хто така, щоб телефонувати лікарці? Ти взагалі хто? Я тебе підібрав на узбіччі.
Саша нічого не відповіла. Коля кашлянув.
— Глібе Андрійовичу, це я приніс санчата. Якщо що…
— З тобою я потім поговорю.
Гліб знову повернувся до Саші.
— Збирай речі. Сергій відвезе.
Він приніс їй конверт. Саша відкрила його й перерахувала гроші просто в холі, на його очах. Потім вийняла зайве й поклала на столик біля дзеркала.
— Решта мені не належить.
Із дитячої кричала Ліза — не вимовляла слів, просто кричала, а потім закашлялася. Гліб кинувся туди, а Саша пішла нагору по свої два светри.
Бабуся відчинила відразу, ніби стояла під дверима. Подивилася на пакет із речами й на Сашине обличчя.
— Ну що, погралися?
Саша мовчки пройшла на кухню. Бабуся не стала нічого додавати, що було на неї не схоже. Поставила варитися картоплю, дістала з-під столу банку огірків — тих самих, із дубовою корою.
— Не реви, — сказала вона, хоча Саша не плакала. — Гроші віддали?
— Віддали.
— Усі?
— Усі, що заробила.
— Ну й добре. Завтра на трасу. Діжки ж стоять.
Наступного дня Саша знову вийшла на трасу, а потім іще через день. Стояла на тій самій парковці, тільки табуретку взяла міцнішу, у сусіда.
Дідусь з огірком запитав, де вона пропадала. Таксист більше не підходив. Машини Гліба на парковці не було жодного разу. Спочатку Саша ловила себе на тому, що розглядає кожну чорну машину, а потім перестала.
У будинку за металевим парканом Ліза перестала їсти. Не демонстративно — просто відверталася від ложки, і все.
Таблетки в нової доглядальниці з агентства, Людмили, літньої й дуже досвідченої жінки, вона пити відмовлялася. А коли та спробувала наполягти, Ліза змахнула склянку з тумбочки. З батьком вона не розмовляла. Він сидів біля її ліжка, а вона дивилася в стіну.
У вівторок приїхала Ірина Сергіївна. Оглянула Лізу, довго щось записувала в картку, а потім попросила Гліба вийти з нею на кухню. Сіла за стіл, не знімаючи куртки.
— Показники сатурації після прогулянки були такими самими? — запитала вона.
— Такими самими.
— Температура?
— Немає.
— Кашель?
— Трохи.
— Трохи в неї й так щодня. То що ви хочете від мене почути?
Гліб дивився на аркуш, прикріплений до холодильника.
— Що я маю рацію.
— Глібе Андрійовичу, — Ірина Сергіївна потерла перенісся. — Я ще в жовтні сказала вам: весна. Можливо, літо. І що ви тоді зробили? Оце повісили. — Вона кивнула на холодильник. — Я не кажу, що ви поганий батько. Ви нормальний батько, ви боїтеся. Але зараз вона не їсть не через хворобу.
— Ця дівчина вивела її на мороз без мого дозволу.
— З мого дозволу, — сказала Ірина Сергіївна й застебнула куртку. — Вашу Людмилу вона не прийме. Я бачила таких дітей. Вирішуйте самі.
Наступного дня Гліб не поїхав на роботу. Зателефонував заступникові, сказав, що буде на зв’язку, й вимкнув телефон.
Він сів у дитячій у крісло з книжкою, яку Ліза любила років три тому. Почав читати вголос. Ліза дослухала до кінця розділу, а потім, не повертаючись, сказала:
— Іди на роботу. Ти ж завжди на роботі.
Він закрив книжку. Ще трохи посидів. Потім спустився вниз, до Сергія.
— Куди ти її відвозив?
Під’їзд у п’ятиповерхівці пахнув котами й чиїмось борщем. Двері на другому поверсі відчинила стара жінка в халаті, спираючись на палицю. Окинула його поглядом із голови до ніг — пальто, черевики, годинник — і відразу все зрозуміла.
— А-а, — сказала вона. — Це той, який банки розчавив.
— Мені потрібна Саша.
— Потрібна вона йому. А то вигнав, як собаку, при охоронцеві. Мені все розповіли.
— Бабусю, пусти, — сказала Саша з-за її спини.
Розмовляли на кухні, бо більше не було де. Гліб сидів на табуретці, колінами майже впираючись у стіл, і дивився на банки на балконі. Ніна Павлівна вмостилася біля плити й явно не збиралася йти.
— Ліза не їсть, — сказав Гліб. — Третій день. Доглядальницю не приймає.
— А я тут до чого? — запитала Саша.
— Повернися.
Саша крутила на пальці резинку для волосся. Наділа на зап’ястя, зняла.
— Будемо гуляти, — сказала вона. — Скільки лікарка дозволить, стільки й будемо. Якщо ви знову…
— Добре.
— І ще ви… — Вона завагалася. — Вона не спить, коли ви стоїте у дверях. Прикидається. Щовечора. Чекає, коли у дворі грюкнуть дверцята машини. А ви повертаєтеся об одинадцятій. Спеціально, так? Щоб вона вже спала?
Гліб не відповів. Дивився на банки. Потім кивнув — не їй, а кудись у бік балкона.
— І сто тисяч на місяць, — раптом сказала Ніна Павлівна біля плити. — Дитина у вас тяжко хвора, а в нас капуста пропадає.
— Бабусю!
— Що «бабусю»? Я правду кажу. Їй і вночі вставати, і вдень. 80 тисяч — це для вашого агентства. Нехай там за 80 і працюють.
— Добре, — погодився Гліб.
Ніна Павлівна, схоже, не очікувала, що це спрацює, і трохи розгубилася. Потім стиснула губи.
— А скільки ти їй тоді за банки заплатив? Десять? — Вона помовчала, прикидаючи. — Ну гаразд. Там на три тисячі п’ятсот було.
Того ж вечора Саша поїхала з ним назад. У машині вони всю дорогу мовчали. Уже біля воріт Гліб сказав, не дивлячись на неї:
— Я тоді сказав, що підібрав тебе на узбіччі.
— Ну, так і підібрали ж.
— Не треба було так говорити.
Саша знизала плечима й вийшла з машини.
Побачивши її у дверях дитячої, Ліза нічого не сказала. Простягнула руку до тумбочки, де лежала коробочка з вечірніми таблетками, висипала їх на долоню й проковтнула всі одразу, запивши одним ковтком води. І лише після цього подивилася на Сашу.
— Одна таблетка — одна історія, — сказала вона. — Тепер ти винна мені п’ять.
Уранці Гліб сам зателефонував Ірині Сергіївні. Саша чула з коридору, як він запитував і записував відповіді на звороті того самого аркуша з холодильника: скільки хвилин, за якої температури, чи можна їхати машиною до міста, якщо не виходити на вулицю, чи можна солодке, чи може прийти в гості дівчинка з колишнього класу, якщо в неї немає нежитю.
Він довго розпитував, а потім зателефонував заступникові.
— До Нового року мене не буде, — сказав він. — Ні, зовсім. Сам розбирайся, ти ж умієш.
Удень Коля знову приніс санчата. Сніговик за ці дні осів і похилився, хтось зняв із нього шарф.
Гліб сам виніс Лізу надвір — незграбно, як носять річ, яку бояться впустити, — і посадив у санчата. Потім довго поправляв пледи, поки Ліза не сказала, що вже не може дихати, бо він її зараз заквасить, як капусту.
Він тягнув санчата погано. Надто повільно, озираючись через кожні два кроки, а черевики роз’їжджалися на снігу.
— Тату, ну швидше!
— Не швидше! — Саша йшла позаду із сумкою на плечі й тримала трубку, щоб вона не натягувалася. — Там же трубка!
— Скільки ще? — запитала Ліза.
Саша глянула на прилад, а потім на телефон.
— Сім хвилин.
— Тоді тримайся! — сказав Гліб і побіг, ковзаючись і ледь не падаючи. Санчата підстрибували за ним на доріжці, а Саша побігла слідом, притискаючи до боку сумку, що гуділа, і лаючись крізь зуби, бо про сім хвилин бігом ніхто нічого не казав.