Підробляти дружиною за викликом я почала приблизно півтора року тому. Не від розкішного життя, звичайно. Грошей постійно бракувало і довелося щось вигадувати
Працювати дружиною за викликом я почала не від хорошого життя. Життя в нашому маленькому містечку завжди було непростим. Зарплати низькі, роботи небагато, а витрати ростуть, як гриби після дощу. Спочатку я намагалася знайти додатковий підробіток — прибирала квартири, працювала нянею, але грошей все одно не вистачало. Тоді одна знайома, яка вже займалася цією справою, запропонувала мені спробувати. “Нічого такого, — казала вона, — просто йдеш на зустріч, розмовляєш, підтримуєш компанію. Людям часто потрібна лише увага, а не щось більше”.
Я довго вагалася. З одного боку, це здавалося дивним і навіть трохи принизливим. Але з іншого боку — рахунки не чекали, а в холодильнику було порожньо. І я вирішила спробувати.
Мої перші клієнти були переважно чоловіки середнього віку, які просто хотіли поговорити або сходити на вечерю з кимось, хто їх вислухає. Дехто був самотнім після розлучення, дехто просто не мав часу на особисте життя через роботу. Я навчилася слухати, співчувати і навіть трохи грати роль ідеальної співрозмовниці.
Одного разу задзвонив телефон. У слухавці пролунав низький чоловічий голос:
— Доброго дня. Ви ще працюєте?
— Так, звичайно, — відповіла я, хоча голос його звучав трохи напружено.
— У мене є до вас прохання. Незвичайне… Але я готовий добре заплатити.
Я напружилася. Зазвичай такі слова означали щось неприємне або навіть небезпечне.
— Що саме вас цікавить? — обережно запитала я.
Чоловік коротко розповів свою історію. Його звали Андрій. Він був удівцем і виховував трирічну доньку сам. Дівчинка мала виступати на дитячому святі, і їй дуже хотілося, щоб у залі сиділа мама. Андрій не знав, як пояснити дитині, чому її мами там не буде, тому вирішив найняти когось, хто зіграє цю роль хоча б на один вечір.
Я розгубилася. Це було зовсім не те, до чого я звикла. Але щось у голосі Андрія і в самій історії змусило мене погодитися.
Наступного дня я приїхала до школи. Андрій зустрів мене біля входу — високий, худорлявий чоловік із втомленими очима. Він подякував мені і провів до актової зали, де вже зібралося багато батьків. Його донька, маленька білява дівчинка з великими очима, виглядала дуже схвильованою і щасливою. Вона одразу кинулася до мене:
— Мамо! Ти прийшла!
Я ледь стримала сльози. Весь вечір ми сиділи разом, аплодували її виступу і фотографувалися на пам’ять. Дівчинка була щаслива, а Андрій увесь час мовчав, лише іноді кидав на мене вдячні погляди.
Після свята він провів мене до таксі і простягнув конверт із грошима. Але я відмовилася:
— Ні, це було для мене важливіше, ніж ви думаєте.
Він здивовано подивився на мене і тихо сказав:
— Дякую вам… Ви зробили для нас більше, ніж могли уявити.
