Неприємним дзвоном сповістив дзвінок про те, що хтось прийшов. Люся скинула фартух, витерла руки та пішла відчиняти двері. На порозі стояла дочка разом із хлопцем. Жінка впустила їх у квартиру.

– Привіт, мамуль, – цмокнула її дочка в щоку, – Знайомся – це Вадик, він буде з нами жити.

– Здрастуйте, – привітався молодик.

– А це моя мама тітка Люся.

– Людмила Володимирівна, – поправила вона дочку.

– Мамо, що у нас на вечерю?

– Горохове пюре та сосиски.

– Я не їм горохове пюре, – відповів хлопець, роззувся і пройшов до кімнати.

– Ну, ти чого, мамо, Вадик не їсть горох, – дівчина зробила величезні очі.

Хлопець розташувався на дивані, кинувши на підлогу рюкзак.

– Це взагалі моя кімната, – сказала Людмила.

– Вадику, йдемо, я покажу, де ми житимемо, – крикнула Оленка.

– А мені тут подобається, – пробурчав хлопець, підводячись з дивана.

– Мамо, а ти поки що придумай, чим нагодувати Вадика.

– Я навіть не знаю, у нас ще залишилося пів пачки сосисок, – знизала плечима Люся.

– Підійде, з гірчичкою і кетчупом, і хлібцем, – озвався він.

– Нормально так, – тільки й змогла сказати Люся, прямуючи на кухню. – Раніше вона до хати кошенят і цуценят притягала, а тепер ось це привела, годуй його ще.

Вона наклала собі горохової каші, кинула на тарілку дві підсмажені сосиски, підсунула тарілку з салатом і почала з апетитом вечеряти.

– Мамо, ну ти чого тут одна їси? – У кухню увійшла дочка.

– Тому що я прийшла з роботи й хочу їсти, – відповіла Люся, жуючи сосиску.

– Хто хоче поїсти, той нехай накладає собі чи готує. І ще в мене одне до тебе запитання. Чому Вадик у нас житиме?

– Як чому, він мій чоловік.

Люся мало не вдавилася.

– Як чоловік?

– Ось так. Дочка в тебе вже доросла і вирішує сама виходити їй заміж чи ні. Мені, між іншим, уже дев’ятнадцять років.

– Ви мене на весілля навіть не запросили.

– Та не було жодного весілля, просто розписалися й усе. Оскільки ми тепер чоловік з дружиною, то житимемо разом, – відповіла Олена, косячись на матір.

– Ну, я вітаю вас. А чому без весілля?

– Якщо у тебе є гроші на весілля, то ти можеш їх нам віддати, ми знайдемо, куди їх витратити.

– Ясно, – Люся продовжувала уплітати свою вечерю, – А чому саме у нас жити?

– Тому що у них однокімнатна квартира і вони живуть вчотирьох у ній.

– Тобто варіант оренди не розглядався?

– Навіщо ми зніматимемо, якщо є моя кімната, – здивувалася дочка.

– Зрозуміло.

– То ти нам даси чогось поїсти?

– Олено, каструля з кашею на плиті, сосиски у сковороді. Якщо мало, то є ще в холодильнику пів пачки. Беріть, накладайте та їжте.

– Мамо, ти не розумієш, у тебе з’явився ЗЯТЬ, – підкреслила останнє слово Олена.

– І що? Я маю тут лезгинку скакати на честь цієї події? Олено, я прийшла з роботи, я втомилася, давай без цих ритуальних танців. Руки ноги є, самі себе обслужіть.

– Ось тому ти й незаміжня!

Олена зло подивилася на матір і пішла до своєї кімнати, голосно грюкнувши дверима. Люся поїла, помила за собою посуд, витерла зі столу і рушила до себе.

Там вона переодяглася, взяла сумку з одягом та поїхала до фітнес-центру. Жінкою вона була вільною, і кілька вечорів на тиждень проводила у спорт залі та басейні.

Ближче до десятої вечора вона повернулася додому. У передчутті гарячого чаю виявила на кухні повний розгром, найімовірніше, хтось тут намагався готувати.

Кришка від каструлі з кашею знаходилася в невідомому місці, так що сама страва підсохла і потріскалася. Упаковка від сосисок валялася на столі, там же лежав зачерствілий хліб без пакунка.

Сковорода підгоріла і її антипригарне покриття хтось пошкрябав виделкою. У раковині стояв посуд, а на підлозі красувалася калюжа від чогось солодкого. У квартирі палили.

– Ого, це щось новеньке. Оленка ніколи нічого подібного собі не дозволяла.

Люся відчинила двері до дочки у кімнату. Молоді люди пили червоне та палили.

– Олено, йди прибери все на кухні. Завтра купиш нову сковороду, – сказала мати та пішла до себе в кімнату, не зачинивши за собою двері.

Олена схопилася зі свого місця і рвонула за нею.

– А чому ми маємо прибирати? І де я тобі візьму гроші на сковороду, я не працюю, я навчаюсь. Тобі, що посуду шкода?

– Так, Оленку, ти знаєш правила цього будинку: поїв – прибери, насвинячив – прибери, щось зіпсував – купи замість нього нове. Кожен прибирає сам за собою. І так, мені шкода сковороду, вона не копійки стоїть, а тепер безнадійно зіпсована.

– Ти не хочеш, щоб ми тут мешкали, – випалила дочка.

– Ні, – спокійно відповіла Люся.

Їй найменше зараз хотілося лаятися з дочкою, та й раніше нічого такого за Оленою не спостерігалося.

— Але ж тут є моя частка.

– Ні, квартира цілком моя та повністю. Я на неї заробила, її купила. Ти тут лише прописана. Не треба вирішувати проблеми за мій рахунок. Хочете тут жити – дотримуйтесь правил, – вимовляла спокійним голосом дочці Люся.

– Я і так все життя живу за твоїми правилами. Я вийшла заміж і тепер ти не смієш вказувати, що мені робити, – верещала Олена. – І взагалі, ти вже пожила і маєш поступитися нам квартирою.

– Я вам поступаюсь цілим коридором у під’їзді, а ще місце на лавці. Так, радість моя, вийшла заміж? Мене не спитала. Ти ночуєш тут одна або з чоловіком, але в іншому місці. Він тут не житиме, — жорстко відповіла Люся.

– Та подавись ти своєю квартирою. Вадику, ми їдемо, – крикнула Олена і пішла збирати свої речі.

За п’ять хвилин у кімнату до Людмили ввалився новоявлений зять.

– Так, матусю, не лайся й все буде тіп-топ, – сказав він, похитуючись від випитого, – Ми з Оленкою нікуди не звалимо проти ночі. Будеш добре поводитися, ми навіть кохатимемося вночі тихо.

– Яка я тобі матуся, – обурилася Людмила, – Мати з татом у тебе вдома залишилися, от і чимчикуй туди, і свою новоспечену дружину не забудь прихопити.

– Та я тобі зараз, – хлопець підняв кулак і підніс його до носа тещі.

– Ага, зараз.

Люся вчепилася в його кулак наманікюреними пальчиками, вклавши в них усю силу.

– А-а-а, відчепися від мене ненормальна.

– Мамо, ти що робиш? – Закричала Олена, намагаючись відтягнути матір від коханого.

Людмила відштовхнула дочку і зарядила коліном у пах Вадику, а потім придавила його ліктем до шиї.

– Я зафіксую побої, – закричав хлопець, – Я подам на вас до суду.

– Почекай, я зараз викличу поліцію, щоб зручніше було фіксувати, – відповіла Люся.

Молодята відступили, залишивши упорядковану двокімнатну квартиру.

– Ти мені більше не мати, – крикнула наостанок Олена, – і онуків ніколи не побачиш.

– Яке горе, – іронічно зауважила Люся. – Хоч одна поживу на своє задоволення.

Вона подивилася на свої руки – частина нігтів була поламана.

– Одні збитки від вас, – пробурчала Людмила.

Після їхнього відбуття вона відмила кухню, викинула кашу та злощасну сковороду, та поміняла замки у квартирі.

За три місяці біля роботи її зустріла дочка. Дівчина сильно схудла, щоки впалі, та й сама вона виглядала нещасною.

– Мамо, а що у нас на вечерю? – Запитала вона.

– Не знаю, – знизала плечима Люся, – Ще не придумала. А чого ти хочеш?

– Курку з рисом, – проковтнула слину Олена. – І олів’є.

– Тоді пішли по курку, – відповіла жінка. – А олів’є готуй сама.

Дочку вона ні про що не питала, а Вадим у їхньому житті більше не з’являвся.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!