Багато років тому, коли ще була жива моя мудра бабуся, вона одного разу сказала нам з мамою, яка вішала нові штори до Великодня, одну чудову річ… Штори були, на той час, новомодні: з асиметричними ламбрекенами, пензлями, іншими прибамбасами… Вони ніяк не хотіли причіплятися до карнизів, падали нам на голову… ми лаялися, поралися, реготали, знову бралися за справу…
Ще зовсім недавно я б до стелі стрибала, якби в мене з’явилися такі штори, – сказала бабуся, – а зараз ні крупинки бажання … Воно йде, дівчата … бажання йде. До всього. І до речей, і до людей.
Робіть все, поки у вас є на це бажання. Витрачайте гроші на дурницю – не копіть! Нісенітниця дарує радість, а накопичення – ні. Куди збирати? На похорон? Ще нікого непохованим не залишили… Радійте, поки є радість… Любіть, поки хочеться… Настає час, коли й тепла чужого не хочеться… Нічого вже не хочеться…
Напевно, природа так спеціально робить, щоб ми спокійніше йшли, не чіплялися ні за барахло, ні за людей… От і я вже готова піти… А якби зараз могла повернутися у ваші роки, то жила б одним днем і раділа кожному бажанню…
Бабусі давно немає. А я живу саме так: одним днем, і радіючи кожному бажанню.