Той ранок мало чим відрізнявся від інших. Я прокинулася першою, поки малюк дрімав у своєму ліжечку. Побігла на кухню, щоб зварити синові кашку, а чоловікові посмажити яєчню. Коли не побачила Дмитра біля себе, подумала, що він пішов на двір перекрити. Ох уже ця його шкідлива звичка. Стільки разів просила покинути, а він ні в яку. Добре, хоч тепер смалить менше. Може народження сина таки вплинуло на нього.
Поки думала та вигадувала, яким це дивом змусити Дмитра покинути палити, прокинувся Данилко. Забрала сина на руки, обійняла, поцілувала. Змінили підгузок та пішли на кухню снідати. Чоловіка досі не було. Може у гаражі? Знову у своїй розвалюсі колупається. Скільки разів казала, що треба нову машину купувати, а він ні в яку. Вчепився за свою бляшанку й постійно її ремонтує.
Після сніданку одягла Данилка й пішла з ним на подвір’я татка шукати. У гаражі його не було, машина на місці. У літній кухні та сараях теж порожньо. Запитала у діда Панаса, нашого сусіда, чи бува, не бачив мого Дмитра, а він і зізнався, що той ще вранці кудись пішов. Сказав, що по хліб. Дивно, адже хліб я завжди печу домашній, чого б це він йшов по нього у магазин.
Повернулася в будинок й тільки тоді помітила на холодильнику записку:
«Пробач, Людо, але я більше так не можу. Немає любові до тебе й син мені наче чужий. Вам буде краще без мене»
Двічі перечитала, чекала, що зараз він увійде у двері й скаже, що так жорстоко зі мною пожартував, але Дмитра не було. Сама не своя я побігла до своєї подруги, показала їй записку й розплакалася. Добре, що старша дочка Наталі тим часом гралася з моїм Данилком. Менше всього мені хотілося, щоб син бачив мої сльози.
-Й що ти про це думаєш? – запитала мене Ната, а коли не почула відповіді продовжила. – А я ж тебе попереджала! Казала, щоб не виходила ти за нього заміж. Він же це на зло своїй колишній робив. Он, Лідка вискочила за сина нашого голови, то тепер живе приспівуючи, а твій благовірний тебе з малою дитиною напризволяще покинув. Та тьху на нього! Бодай тебе з корінням вигладило!…
-Не кляни, побійся бога. Може він ще повернеться…
-А ти тільки того й чекаєш, ще й рада будеш. В обійми кинешся та борщик побіжиш готувати. Все для дорогоцінного Дмитра!
-Кохаю я його й нічого з собою зробити не можу.
Наталя мене обійняла, а я вдосталь наплакалася. Ми прожили разом півтора року. Думає він і одружився лише через дитину. Ще й раділа, що завагітніла, адже дитина прив’яже чоловіка до мене, нікуди він не дінеться. Тепер пожинала плоди своєї самовпевненості. Якщо по правді, то я прекрасно розуміла – не любить мене Дмитро, не мила я його серцю, а все одно відкрилася, про почуття зізналася й тепер он в грязюку втоптана.
Сама себе звинувачую, що була поганою дружиною, коли він втік від мене. Ось так по дитячому, навіть не попрощавшись, нормально не пояснивши. Минуло чотири місяці, як нас розлучили. Данилко росте гарним хлопчиком, але без татка. Єдиним нагадуванням про його існування є аліменти, які Дмитро справно надсилає кожного місяця.
Я ж продовжую надіятися, що він ще одумається, подумає та повернеться, а я прийму радо, з відкритими обіймами та смачним борщем. Ната каже, що я дурна, може й так, хіба кохання не робить нас дурними? Он сільські чоловіки, коли почули, що я тепер вільна, почали знаки уваги приділяти. Не лякає їх моя дитина, з причепом не беруть думала я, але помилялася. Подруга радить не крутити носом й виходити заміж, поки молода та справна й когось цікавлю, а мені ніхто не милий. Добре, що є Данилко, інакше не знаю, чи була б ще на світі.
Чи існують якісь ліки, трави, заговір, який допоможе забутися, викинути із серця те жорстоке почуття кохання?
