– Продай ти вже цю халупу і годі тягнути час! Сім’я – це коли все спільне, а у вас поки що все нарізно виходить!

– Так і будете пів життя в боргах і на оренді тулитися. А всього, потрібно вчинити по розумному, як дорослі люди. Потрібно продати цю чортову квартиру!

Галина Іванівна стояла у дверях кухні, як ображена хрещена фея, у якої раптово відібрали чарівну паличку.

У погляді свекрухи прозирала впевненість у тому, що її слово – закон. Олена намагалася нарізати огірок, але кожне слово Галини шкрябало по нервах.

– Галино Іванівно, ми це вже обговорювали, – спокійно сказала вона, не відриваючи погляду від дошки. – Квартира моя, і я її не збираюся продавати. Ми з Ігорем збираємо на іпотеку, у нас все йде за планом.

– За яким планом? Вічним? Ви що, десять років накопичуватимете? А потім іпотека на двадцять? Ну ні, люба. Все має бути по розумному. Спершу продала, потім вклалася, потім народила. Як нормальні люди.

Олена акуратно відклала ніж. Їй раптом стало не до приготування.

– Може, ще запропонуйте одразу закинути гроші вам на рахунок?

Свекруха зітхнула так сумно, що після цього їй, напевно, могли б дати роль у театральній драмі.

– Ну, ось знову. Я ж по-доброму. Я просто переймаюся. А ти щоразу в багнети.

– Тому що у вас будь-яке «добре» закінчується тим, що я маю залишитися без квартири та з іпотекою, а ваш син…

У цей момент на кухню зайшов Ігор. Він виглядав не так рішучим, як розгубленим. Нервово стискав телефон у руці, підтискав губи, відводив погляд.

– Мамо, давай потім поговоримо. Ми тебе почули.

Олена глянула на чоловіка і зрозуміла: він не захисник. Він просто посередник, дипломат, перекладач зі звичайної мови на мову матусі.

– Так-так, звичайно. Я піду, – Галина підвелася. – Але не треба на мене потім нарікати, коли виявиться, що у вас ні спільного гнізда, ні спільного майбутнього. Коли почнете жити, як сім’я, дайте знати. А поки що це все несерйозно.

Вона пішла, зачинивши двері з м’яким клацанням. Не грюкнула. Але щось обірвалось в Олени в серці.

Їй раптом згадався візит свекрухи рік тому. Минув тиждень після весілля. Вони з Ігорем, як і зараз, жили в орендованій квартирі. Свою однокімнатну Олена вже здавала.

– Ну що, дітки, гарно у вас тут, звичайно, але жити де збираєтесь? – уточнила Галина, затишно розвалившись у кріслі. – Усе життя по чужих кутках? Олено, у тебе ж своя квартира є! Ну і чого вона порожня?

Олена подала чай. Усміхнулася ввічливо, але її права брова трохи смикнулася. Вона не могла сказати свекрусі прямо, що Ігор нещодавно зачепив тему доходів у розмові.

Було очевидно: він порівнює. А якщо він порівнює, їй вигідніше поки що здавати свою квартиру і приписувати це до своєї зарплати.

– Не порожня. Ми здаємо та накопичуємо. Після весілля одразу в іпотеку не хочеться. Хочемо трохи пожити для себе.

– Оленко, ну ти ж розумна дівчинка, – Галина осудливо похитала головою. – Продай ти цю свою студентську будку, вкладись у нормальне житло.

– Ну буде у вас дитина, і куди ви з нею? На голові один в одного сидітимете? Або по орендованих бігатимете?

– Я свою квартиру не продаватиму, – Олена припинила посміхатися. – Це єдина моя гарантія незалежності.

– Ну, дивись, – Галина примружилася. – Тільки не заграйся ти в цю свою незалежність.

Зі спогадів Олену вирвав голос Ігоря.

– Ти могла б бути трохи м’якшою. Вона ж хоче як краще, – дорікнув він дружині.

– А ти міг би бути трохи твердішим, – Олена невдоволено пирхнула. – Хоч би один раз! Чи ти вважаєш, що вона має рацію?

Ігор не став відповідати. Він мовчки відвернувся і пішов на балкон із пачкою тютюну у кишені. Олені залишилося лише дивитися на його плечі та думати, що ці плечі наче й міцні, а ось спиратися на них – справа марна.

Вечір закінчився у тиші, з тягучим відчуттям самотності у грудях. І це лише переконало Олену в тому, що вона робить все правильно.

Загалом через пару днів ситуація посилилася.

– Ти вважаєш мене запасним аеродромом, так?

Ігор повернувся додому лише п’ять хвилин тому і раптом заговорив чужими словами. Він збентежено хмурився і виглядав так, ніби прийшов з маневрів. Якоюсь мірою так і було, тільки маневри були десь між його розумом і кухнею матері.

Олена принишкла. Хотілося сказати, що «тепер так». Ігор кілька секунд мовчав, потім зітхнув так важко, ніби весь день збирався з духом, щоб почати цю розмову.

– Я втомився бути між вами. Тебе і маму розвезти по різних містах. І це не допоможе.

Вона глянула на нього. Він сидів, згорбившись, з погаслим поглядом і болісною втомою на обличчі. Пальці нервово перебирали тканину рукава.

– Так. Я зрозуміла. Ти був у своєї мами, – сказала спокійно. – Що вона знову вигадала?

– Нічого. Просто сказала правду, – відповів він і відвернувся. – Ти тримаєшся за свою квартиру так, ніби це твоє рятувальне коло.

– «Моя», «накопичуємо на іпотеку», «не продам»… Ти взагалі сприймаєш нас, як сім’ю? Чи тобі це просто жадане свідоцтво про шлюб?

Олена зчепила зуби, щоб не закричати. Останнім часом говорити спокійно у цьому будинку ставало все важче.

– Послухай, я завжди розраховую тільки на себе. Це не через те, що я не люблю тебе. Це тому, що мені страшно залишитися без нічого.

– В жінок таке часто буває. Декрет, виліт із професії. То ти занадто молода для роботодавця, то занадто стара, то з дітьми.

– Чудово, – Ігор натягнуто посміхнувся. – Я той, хто може тебе обібрати. Таким ти мене бачиш?

– Я – та, хто може залишитися з дитиною, без роботи та з іпотекою. Знаєш, у житті всяке буває.

Чоловік скривився так, ніби він проковтнув цвях. Декілька секунд у кімнаті стояла тиша. Потім він сказав тихо, майже пошепки:

– Скажи прямо, що ти мені не довіряєш. Що “ми” – це просто гарне слово!

Олена закрила обличчя руками, ховаючи сльози. Вона не знала, як ще пояснити, що вона просто хоче залишитися при своєму. Не забрати чуже, а мати якийсь захист.

– Ти не ображайся, але… Я довіряю тільки тому, на що можу вплинути. Все інше… Обіцянки, стосунки, «ми»… Це, звісно, ​​чудово. Але це все до першого грому.

Він мовчав. Вона також. Потім Олена встала і пішла мити ванну, хоча та й так блищала від чистоти. Але зараз жінці треба було щось робити, щоб заспокоїтися.

– Ти кажеш, що я не довіряю, – кинула вона Ігорю, коли він проходив повз неї. – Ми ж вже на межі! Не через квартиру, а тому, що ти – не зі мною. Просто поряд, але не разом!

Ігор не відповів. Він просто пройшов повз, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Увечері Олена лягла раніше, ніж зазвичай. Вона не знала, куди себе подіти. За вікном глухо стукав дощ, краплі били не так по склу, як по нервах.

Ігор сам не помітив, як прийняв чужу позицію. Йому здавалося, що він бореться у цих відносинах за себе, але в цей час Галина Іванівна тихенько керувала ниточками.

Кілька разів Олені хотілося піти посеред ночі. Не через огиду до чоловіка, а щоб він не бачив пролитих сліз. Їй хотілося вірити, що все буде добре, але десь у середині вона знала, чим це закінчиться.

День “ікс” настав лише за тиждень.

– Або ти зі мною, або зі своєю квартирою! Разом у нас не виходить. Ти завжди тримаєшся за запасний план, – повідомив Ігор з порога.

Все-таки він сказав це.

Олена тим часом сиділа на кухні та перебирала документи в теці: шукала свій паспорт. Після слів чоловіка вона застигла, згорбившись.

– Знову від матусі приїхав, – здогадалася вона. Ні привіт, ні, як справи. Лише напружене обличчя, та гучні кроки по коридору.

Ігор зайшов на кухню, зняв куртку та повісив її на стілець. Сам став позаду, упираючись пальцями в спинку. Олена стиснула край столу, щоб приховати тремтіння в руках. Вона дивилася на теку, не на чоловіка.

– Справа не в грошах і не у квартирі, – продовжив Ігор. – Просто ти мені не довіряєш і витісняєш зі свого життя. Твоя квартира! Твій захист! Твої рішення! А я у твоєму житті не чоловік, а глядач!

Вона видихнула, намагаючись випустити пару. Олена прикрила очі на кілька секунд.

– Ігорю, ти навіть своїй мамі не можеш сказати «ні». Як я можу тобі довіряти?

Чоловік різко опустив голову, переніс вагу на спинку стільця, а потім спитав майже беззвучно:

– Ти боїшся, що я кину тебе?

– Ні, – відповіла Олена. – Я впевнена, що так буде. Мені вже зараз хочеться втекти. А що буде далі, коли я залишусь без підстрахування? Терпіння та особисте пекло?

– Тоді навіщо ти зі мною взагалі? – зітхнув Ігор.

– Бо я кохала! Думала, ти виростеш, зможеш стати не просто сином своєї матері, а чоловіком своєї дружини. Але не вийшло!

Хвилин десять вони сиділи на кухні мовчки. Навколо, наче все завмерло. Потім Олена пішла до спальні.

Через пів години вона вийшла з рюкзаком та спортивною сумкою. Жінка не плакала, просто сіла на пуф, одягла черевики, застебнула блискавку і подивилася на чоловіка.

– Я до Олі. Поки не збагну, як бути далі.

Ігор навіть не ворухнувся. Збоку здавалося, що він уже все для себе вирішив.

Оля жила у двокімнатній квартирі, з маленьким мопсом та квітковими горщиками на всіх підвіконнях.

Вона зустріла Олену, як рідну: без розпитувань, без охів-зітхань. Подруга встигла пояснити їй все ще телефоном, тому Оля відразу налила чай і показала, де чисті рушники.

Вони сиділи у залі. Олена мовчала, кутаючись у вручений подругою плед. Кухоль в руках злегка тремтів.

Оля спостерігала за цим кілька хвилин, а потім твердо сказала:

– Не нервуй. Ти все правильно зробила. Продала б квартиру – лишилася б і без квартири, і без волі. Його «мамочка» вирішувала б за тебе, як жити, коли народжувати, як розмовляти.

– Витиснули б тебе до останньої краплі, ти б сама з радістю втекла. Ще й поганою б залишилася.

Олена подивилася на подругу з вдячністю. Вона спробувала посміхнутися, але вийшло криво.

– Знаєш, я навіть не злюся на нього. Я просто більше не хочу почуватися самотньою в шлюбі.

За два дні Олена повернулася. Не до Ігоря. До себе, у ту саму однокімнатну, в якій ще залишився запах тютюну після квартирантів, а на стіні все ще висіла фотографія з поїздки на море. Там вона сміється, обіймає Ігоря, а він цілує її у скроню. Тут їй двадцять два роки.

Тут вона ще не знає, що Ігоря у їхніх стосунках найбільше хвилюватиме не вона, а її квартира.

Олена підійшла до вікна і відчинила його навстіж. Весняне повітря увірвалося в кімнату і принесло з собою легкий квітковий аромат. Він ніби запрошував у нове життя, обіцяв новий початок.

– Краще залишитися одній, ніж жити втрьох за чужими правилами, – подумала Олена і пішла у ванну, щоб випробувати новий набір з ароматною сіллю.

Вона вирішила, що у цьому будинку не буде місця для тривог. Тільки затишок. Тільки повага до себе. Лише її вибір. Її, а не чийсь!

На жаль, так буває в житті – розраховуєш на вічне кохання, разом і в радості, і в горі…, а отримуєш стусан під дих. Прикро, але не смертельно – життя триває – і це головне…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.