Це сталося дуже давно, у ті часи, коли цигани вели кочовий спосіб життя. Дзвінкий, галасливий табір зупинявся зазвичай на околиці населених пунктів великих міст і малих сіл. Циганки в довгих спідницях одразу йшли будинками, приставаючи до випадкових зустрічних і до тих, хто все-таки відчиняв їм двері будинку. Треба сказати, на той час багато дверей відчиняли…
***
Так трапилося і цього разу Гучний табір розташувався на березі широкої річки, прямо біля багатолюдного, заможного села.
Циганки, шарудячи довгими спідницями, розійшлися по дворах у пошуках, чим поживитися — стали просити у мешканців продукти, гроші, непотрібні речі для своїх смаглявих дітлахів.
А вже надвечір тут і там почулися гнівні жіночі голоси:
– Райко, у тебе все на місці? У мене курка зникла! — вигукувала Нюрка, бухгалтер.
— Та ти що, яке там, Нюр! Каструлі нема, в якій я вчора холодець варила! — повторювала їй Райка. — Прямо немиту вкрали! Ні, ну нахабники, ні дати ні взяти!
— Ой, дівчатка, якщо вони тут тиждень хоч пробудуть, ми ж ні з чим залишимося! — підтакувала сусідкам доярка Шурочка.
— Іти треба до голови! – резюмувала Нюрка.
На тому й вирішили. Рано-вранці зібралися жінки і вирушили до голови. Умову поставили чітку і ясну: роби, мовляв, Пале Андрійовичу, що хочеш, але щоб сьогодні ж циган тут не було!
Чоловіки тим часом подумали між собою і вирішили йти до циган самі, просити по-доброму, щоб ті покинули околиці села.
На «переговори» вийшли циганські чоловіки, за ними крутилися жінки. Довго намагалися селяни вмовити циган піти. Але ті, як тільки справа сягала вимоги прямої відповіді, починали, ніби знущаючись, говорити своєю мовою, ніби не розуміючи, чого від них хочуть. У результаті «переговори» мало не закінчилися бійкою.
В останній момент до місця під’їхав голова у супроводі міліції. Недовго думаючи, за допомогою озброєних міліціонерів, селяни за вказівкою голови покидали в річку майже весь нехитрий скарб циган, щоб залякати непроханих гостей.
— Добре, будь на вашу думку, — сказав нарешті сивий барон, — Вранці ми підемо.
Селяни заспокоїлися і вже збиралися йти, але несподівано з натовпу жінок, що маячили віддалік, вийшла вперед стара циганка. Згорблена, сива, вона обвела селян своїми пронизливими чорними очима, що яскраво виділялися на обвітреному смаглявому обличчі, викресленому глибокими зморшками і вимовила:
— Твій син помре від води, — вказала вона гачковатим пальцем на Пал Андрійовича.
Усі завмерли, розкривши рота. Вона сказала це так, що у всіх холодок пробіг по спині.
— Тебе, — вказала вона на чоловіка похилого віку, Олексія Єгоровича, — Зжере вогонь.
— Вік один будеш, — крізь зуби процідила циганка, дивлячись у вічі молодого, нещодавно одруженого хлопця, тракториста Григорія.
Для кожного знайшлося у циганки погане побажання. Дійшла черга до Нюрки.
— Помреш через рік від хвороби.
Нюрка стояла, ні жива, ні мертва, але змогла таки згадати, що радила їй бабуся. Нюрка схрестила пальці за спиною і пошепки пробурмотіла:
— Твої мови тобі на плечі…
Люди повернулися в село похмурі. Незважаючи на те, що ненависний табір погодився втекти, почуття задоволення не було.
А вже рано, після того, як галасливий, різнобарвний натовп циган зник за обрієм, бджоли просто на очах стали падати мертво.
Через тиждень загинула вся пасіка, а причин раптового моря так і не знайшли. Тоді ще люди не пов’язали цю неприємність зі словами старої циганки, але подальші події, які пішли за загибеллю бджіл, змусили селян серйозно замислитися.
Літо добігало кінця. У середині серпня на село налетіла гроза — гриміло так, що шибки тряслися в будинках, злива обрушилася на землю суцільною стіною, а вітер завивав у трубах. Затягнуте хмарами сиве небо розкреслювали яскраві стріли блискавок. Раптом від однієї з таких стріл відокремилася маленька кулька, що світиться, і повільно рушив до будинків.
Кульова блискавка, мов пошуковий собака, нишпорила по дворах — шукала жертву…
Будинок пенсіонера Олексія Єгоровича, що стоїть на березі річки, спалахнув, як сірник — чоловік похилого віку з хворими ногами навіть не встиг схаменутися. Вогонь, як і віщувала стара циганка, зжер його у власному будинку.
А потім, лише через тиждень, молода дружина тракториста Григорія раптово померла просто уві сні — у зовсім здорової дівчини зупинилося серце.
Слова циганки нависли над селянами, мов меч. Люди раптово вмирали, село практично спорожніло. Пал Андрійович спішно звільнився і залишив село, він поїхав разом із сім’єю до сусіднього села, туди, де не було річки. Оселився він у будиночку на околиці, а колодязь закрив кришкою із замком, і ретельно стежив за тим, щоб його єдиний син Митя не підходив до нього.
Нюрка зі сльозами на очах спостерігала, як її рідне село порожніє та вимирає. Ферма розорилася — не було кому працювати. Від пасіки залишилися тільки кістяки давно занедбаних вуликів. Скріпивши серце жінка разом із сім’єю переїхала до районного центру, і цілий рік жила в страху, прислухаючись до симптомів свого організму.
Але минув рік. Нюрка, як і раніше, була жива, і навіть відносно здорова. Цілком випадково вона дізналася, що Митя, син Пал Андрійовича, раптово помер — грав у дворі і раптом упав мертвий. Виявляється, хлопчик мав хворе серце, і на тлі серцевої недостатності стався набряк мозку. Як і передбачала циганка, дитина померла від води.
Вже через роки, у поважному віці, головний бухгалтер районної комунальної контори Ганна Володимирівна їхала якось повз колись рідне село. Вона помітила, що біля єдиного житлового будинку копошився на городі сивий чоловік, у якому вона насилу впізнала тракториста Григорія.
Ганна Володимирівна зупинилася та вийшла з машини.
— Грицько? — гукнула його жінка.
— Нюрко, чи це ти? — здивувався чоловік, розпрямившись і потираючи спину, що затекла.
— А ти що, не поїхав звідси?
— Та ось повернувся. Яка різниця, де одному своє століття доживати? Коли Настя померла, я подався в місто. Там із жінкою познайомився, з Машею. Одружилися, на дитину чекали. Тільки Маша при пологах померла, а через тиждень і донька новонароджена за нею пішла. Потім я знову спробував знайти щастя, зустрів Люду. Тільки відразу після весілля вона потонула. От і подумав, чи вистачить жінок зі світу зживати. Циганка ж сказала, що вік мені одному бути…
Ганна Володимирівна зітхнула, розпрощалася зі старим знайомим і рушила далі. Вона залишилася єдиною, кого не торкнулося прокляття старої циганки. Виходить, бабуся мала рацію, і не дарма вона сказала пошепки ті слова, хоча і не особливо вірила в них …
