– Я твого в обід із іншою бачила! – з порога випалила Оксана. – Тридцятого числа, рівно о першій дня!
Вона навіть не подумала зняти нові зимові чоботи. Так і пройшла до передпокою, лишаючи на підлозі мокрі сліди.
Лариса вимкнула конфорку під сковородою з картоплею та вийшла з кухні. П’ятниця вже хилитися до вечора. З хвилини на хвилину з автобази мав повернутися Олег. А тут ще й зовиця нагрянула власною персоною.
– І тобі привіт, Оксано, – сказала Лариса. – Чого це ти у взутті тупцюєш? Роззувайся, якщо вже прийшла.
– Мені не до ввічливостей, Ларко! – затараторила зовиця, розстібаючи добротне бордове пальто. – Я до тебе по-родинному примчала, очі розплющити! Ти тут вечерю смажиш, а твій чоловік по пекарнях із кралями милується!
Лариса поправила волосся, заколоте шпилькою, і уважно оглянула гостю. Пальто на Оксані було зовсім нове, з пухнастим коміром. І чобітки шкіряні, на густому хутрі.
За вісімнадцять років шлюбу Лариса вивчила тридцятивосьмирічну сестру чоловіка вздовж і впоперек. Оксана вважалася майстринею в перукарні біля ринку, але працювала “до схочу”.
Жити з сімдесятирічною матір’ю Галиною у тісній хрущовці вона відмовлялася. Мовляв, дві жінки в одній хаті не уживуться.
Півтора року тому Олег, який був старший за сестру на десять років, пожалів її. Знайшов їй через армійського приятеля пристойну орендовану двокімнатну квартиру. Сам домовився з господаркою і щомісяця давав Оксані готівкою чималу суму на житло.
Але минулого тижня Лариса наполягла, що цю “касу” вже час закривати. Їм із Олегом треба було утеплювати лоджію та перекривати дах на дачі.
– Ну, і чого притихла? – спитала Оксана, проходячи на кухню й сідаючи на табурет. – Чи тобі байдуже, що Олежик загуляв?
– Звідки ти взяла, що він загуляв? – запитала Лариса.
– Та з того! – переможно заявила зовиця, поклавши лікті на ситцеву скатертину. – Знайшов собі високу білявку! Доглянуту таку, всю із себе!
– Та ну, – без злості підколола її Лариса. – І де ж ти їх спіймала?
– У пекарні за рогом його автобази! – голосно відповіла Оксана. – Я тридцятого числа повз неї йшла. У поліклініку по талончик бігала, спину знову прихопило.
– Ну, і?
– Дивлюся крізь вітрину, а там наш Олежик за столиком у кутку сидить! Навпроти нього фіфа в бежевому пальті вмостилася. І він їй, Ларко, просто в руки пухкий білий конверт сунув!
Лариса сперлася плечем об кухонний гарнітур. Усмішка повільно зійшла з її обличчя.
– Який ще конверт? – перепитала вона.
– Звичайний, паперовий! З грошима, а з чим же ще! – верещала Оксана. – Я не дурна, одразу зрозуміла, куди вітер дме!
– Почекай, Оксано. Олег того дня з чужим фургоном до вечора вовтузився.
– Казки він тобі про фургон співав! – перебила її зовиця. – І про те, що вам шифер на дачу купувати треба, теж брехав!
– Мені двадцять п’ятого числа зателефонував і сказав, що більше жодної гривні на квартиру не дасть. Мовляв, гроші на ремонт потрібні! А сам пів зарплати на цю кралю спускає!
Оксана сунула руку в кишеню свого нового пальта та дістала телефон. Ткнула пальцем у дисплей. Екран засвітився, і вона з викликом повернула його до невістки.
– На, дивись! А то ще скажеш, що я на рідного брата наговорюю!
Лариса зробила крок ближче і вдивилася в знімок. Не одразу змогла щось сказати. Кадр був зроблений через вуличне скло, трохи збоку. За маленьким столиком пекарні й справді сидів її Олег у робочій куртці.
Перед ним стояла висока світловолоса жінка років сорока п’яти в бежевому пальті. Обличчя незнайомки потрапило у профіль, зате руки чоловіка було видно чітко.
Він простягав білявці щільний білий конверт. І в кутку екрана стояла дата: тридцяте число, рівно о першій дня.
У Лариси неприємно занило в грудях. Вона сіла на табурет біля вікна й втупилася в край столу.
Адже тридцятого числа Олег і справді повернувся додому пізніше, ніж зазвичай. Сказав, що міняв паливний насос на старому дизельному фургоні.
А грошей за ту “шабашку” приніс мало. Пояснив, що господар фургона трапився скупий і обіцяв віддати решту після свят. Виходить, брехав?
– Ну що, проковтнула? – із задоволеною усмішкою спитала Оксана. – Отож! А ти все з себе розумну будувала!
– Помовч хвилинку, Оксано, – тихо сказала Лариса.
– Чого це я мовчатиму?! – не вгавала зовиця. – Ти ж мене першою з його шиї зіштовхнула! Казала, хай Оксанка сама крутиться, їй скоро сорок, дітей немає!
– А твій Олежик на твою дачу й дивитися не хотів! Підгортає фарбовану білявку просто в тебе під носом!
Лариса підвела голову і пильно глянула на зовицю. Перша розгубленість минула, поступившись холодній тверезості. Надто вже радісно блищали очі в Оксани. Жодної краплі співчуття в них не було.
Та й обновки на ній красувалися явно не за кошти. Звідки така розкіш у лінивої перукарки, яка тиждень тому просила у брата на макарони?
– Припустімо, бачила ти його в пекарні, – тихо мовила Лариса. – І чого ти зараз чекаєш від мене?
– Як чого?! – Оксана навіть підскочила на місці та замахала руками. – Гони його геть! Сьогодні ж збирай його речі у валізу й виставляй за поріг! Нічого такому собаці прощати!
– Цікаве кіно, – зауважила Лариса. – Виходить, я його вижену. А що далі?
– А далі ми з мамою його до тями приведемо! – на одному диханні випалила Оксана. – Нехай до мене в орендовану двушку переїжджає! Місця там хоч греблю гати, друга кімната порожня. Буде під моїм наглядом жити!
– Під твоїм наглядом? – перепитала Лариса.
– Саме так! – гаряче підтвердила зовиця. – Зарплатну картку я в нього одразу заберу, щоб ні копійки ліворуч не йшло!
І мамі Галинi на ліки вистачить, і мені за житло платити буде підмога. А ти подавай на розлучення, Ларко, не терпи ганьби!
Ось, значить, де собака зарита! Лариса ледь не пирснула зі сміху, хоча всередині ще кипіла злість. Ну Оксано, ну й голова! Навіть удавати довше п’яти хвилин не змогла.
Одразу виклала весь свій хитрий план на стіл. Розсварити брата з дружиною, перетягнути його разом із зарплатою та лівими замовленнями до себе й знову сісти йому на шию!
– Гаразд, ти все розписала, – отруйно сказала Лариса. – І картку забереш, і влаштуєш тепло. Чи не забагато буде, сестро?
– А що такого? – огризнулася Оксана. – Я йому сестра! Сім’я! Я не дам йому гроші на чужих дівок розбазарювати!
У цей момент у передпокої почулися важкі кроки та голос чоловіка.
– Ларко, я вдома! – бадьоро гукнув Олег, роззувшись біля взуттєвої полиці.
– Дивися, що я на вечерю прихопив! Гаряча курка гриль, зараз… Опа. А Оксана тут яким вітром?
Олег зайшов на кухню з фольгованим згортком у руках і замовк. Лариса сиділа біля підвіконня з прямою спиною. Оксана кривила нафарбовані губи.
– Проходь, Олежику, не соромся! – знущально заспівала сестра.
– Курку він приніс, гляньте на нього! Господарський який! Тільки Ларка тепер знає, куди твоя премія з “шабашок” спливла!
Олег насупився й поклав згорток на край столу.
– Ларко, що відбувається? – запитав він дружину. – Яка ще премія?
Лариса не стала ні кричати, ні бити посуд. Вона взяла зі скатертини телефон Оксани й повернула його екраном до чоловіка.
– Ось ця, Олеже, – спокійно сказала вона. – Оксана каже, ти тридцятого числа в обід у пекарні біля автобази зустрічався з цією жінкою. І конверт їй пухкий передавав.
Олег нахилився до телефона.
– А мені ти ввечері сказав, що замовник за ремонт фургона заплатив копійки, – додала Лариса. – Поясниш, хто ця білявка в бежевому пальті?
Олег придивився до знімка. Секунду він міркував, а потім його обличчя пішло червоними плямами. Щелепи щільно зціпилися. Він поволі повернув голову до сестри.
– Ти що, за мною стежила? – спитав він у Оксани.
– А ти не переводи стрілки! – одразу схопилася з табурета зовиця. – Спіймала тебе на гарячому! Я до автобази за твоєю зарплатою йшла, хотіла на комуналку попросити, раз ти мене з допомогою кинув!
– І вирішила заодно у вікно пекарні заглянути? – тихо спитав Олег.
– Так! Дивлюся, а ти там з якоюсь фарбованою фіфою сидиш і конверти їй пхаєш! – крикнула Оксана.
– Зізнавайся давай! Усе одно Ларка тебе не пробачить, збирай речі та поїхали до мене!
Олег слухав її, не моргаючи. Червоні плями на його вилицях змінилися сірою блідістю. Ларисі раптом стало ясно: чоловік зараз злиться зовсім не від страху бути спійманим на зраді.
Він дивився на молодшу сестру так, ніби перед ним стояла зовсім чужа, нахабна до краю жінка.
– Поїхати до тебе, кажеш? – із загрозою в голосі перепитав Олег. – В орендовану двушку?
– Так! – зраділа Оксана, вирішивши, що брат здався. – Ми ж свої люди, Олежику! Проживемо якось без твоєї Ларки!
– Та ти в цю двушку завтра сама не ввійдеш, дурепо ти набита! – вибухнув Олег так, що в серванті задзвеніли склянки.
– Ти хоч знаєш, кого на телефон зняла, детективе недороблений?!
Оксана позадкувала до стіни й витріщила очі.
– К-кого? – розгубилася вона. – Бабу твою…
– Це Галина Терентіївна! – відрубав Олег, ступивши до сестри впритул. – Власниця тієї квартири, в якій ти півтора року живеш!
На кухні стало так тихо, що чути було, як за стіною у сусідів капає кран. Оксана притиснула долоні до щік і роззявила рота, але слова застрягли.
– Яка ще власниця? – плутано пробурмотіла вона нарешті. – Ти що верзеш, Олеже?! Я їй гроші на карту за номером телефону кидаю, звідки там конверт?
– А звідти, що ти їй два місяці поспіль жодної гривні не переказувала! – жорстко сказав Олег і повернувся до дружини.
– Пробач, Ларко. Винен перед тобою, приховав.
– Чому мені одразу не сказав? – запитала Лариса.
– Соромно було, – зізнався Олег.
– Мені тридцятого числа зранку Галина Терентіївна на роботу зателефонувала. У неї мій номер записаний, я сам із нею про житло домовлявся. Кричала в слухавку так, що вухо горіло!
Він махнув рукою в бік червоної сестри.
– Виявляється, наша Оксанка два місяці гроші від мене на квартплату справно брала. А господині фігу з маслом переказувала! Годувала її сніданками та брехала, ніби мені на автобазі зарплату затримують!
Лариса зиркнула на нове бордове пальто зовицi та на її зимові чоботи біля порога. Ось звідки обновки взялися! Картина склалася за одну секунду — безглузда і до смішного гидка.
– Отже, Галина Терентіївна збиралася її вигнати? – уточнила Лариса.
– Прямо тридцятого числа надвечір! – відповів Олег. – Сказала, якщо до обіду борг не привезу готівкою, вона її шмотки на сходи виставить.
– Я як уявив, яке виття підійметься на всю рідню, що мама Галина з тиском зляже, що ти засмутишся… Коротше, вирішив по-тихому цю ганьбу прикрити.
– І дав гроші з фургона? – здогадалася Лариса.
– Ну так. Узяв усю оплату за ремонт, зустрівся о першій годині дня з Галиною Терентіївною в пекарні й віддав їй у конверті борг за два місяці. Ще й упросив почекати до неділі, щоб сестра спокійно зібрала речі. А ця… – Олег ткнув пальцем у бік Оксани.
– За півтора року навіть господиню в обличчя не бачила! Зняла нас через вітрину і прибігла мою родину рушити!
Оксана тулилася спиною до шпалер, вчепившись пальцями в ґудзик свого пальта. Уся її пиха злетіла в одну мить. Але винною вона себе не вважала.
– А чого ти на мене репетуєш?! – раптом заголосила вона. – Ну, подумаєш, затримала оплату! Мені ходити не було в чому, зима ж на дворі!
– І тому ти на чужі гроші купила пальто та чоботи? – запитала Лариса.
– Я хотіла з наступної його зарплати борг перекрити! – пронизливо вигукнула Оксана.
– А ти, Ларко, брату наказала мені більше грошей не давати! Що мені лишалося робити? Ви самі мене довели!
– Ми тебе довели? – Лариса підвелася з табурета й підійшла до зовицi.
– Ти два місяці привласнювала гроші брата. А коли годівницю прикрили, прискакала до мене брехати про коханку, щоб розлучити нас і його картку собі забрати? Та ти, Оксано, всіх переплюнула!
– Ну, помилилася я, з ким не буває! – забурмотіла Оксана, задкуючи до виходу. – Через шибку не розгледіла! Олежику, ти ж усе одно господині заплатив, так? То я можу далі жити? Тільки цього місяця ще трохи підкинь, бо мені в перукарні аванс урізали…
Лариса глянула на чоловіка. Тепер вирішувалося все. Якщо Олег знову махне рукою, побурчить і пошкодує недбайливу сестричку, цей балаган не скінчиться ніколи.
Але Олег навіть не здригнувся. Обличчя його стало суворим і чужим для сестри. Він дістав із кишені куртки телефон, знайшов потрібний номер і натиснув виклик, увімкнувши гучний зв’язок.
– Галю Терентіївно? Доброго вечора, це Олег, – чітко промовив він, дивлячись прямо в перелякані очі попелу.
– До неділі чекати не треба. Оксана з’їжджає зранку.
– Ось як? – озвався з динаміка жіночий голос. – Точно з’їжджає?
– Точно, – підтвердив Олег.
– Борг за минулі місяці я вам закрив, а далі мешканців собі нових шукайте. Я за сестру більше не платитиму.
– Зрозуміла вас, Олеже. Завтра о десятій ранку приїду за ключами. Усього доброго!
Олег натиснув відбій і прибрав телефон. Оксана стояла біля порога ледь жива, хапаючи ротом повітря.
– Ти що накоїв? – прошипіла вона крізь зуби. – Куди я завтра піду? Назад до мами Галини в хрущовку на розкладне крісло? Та вона мене поїдом з’їсть, у неї режим і валеріанка щогодини!
– Саме туди й підеш, – твердо відповів Олег. – І в перукарню свою ходитимеш не двічі на тиждень, а щодня.
– Від мене ти більше ані рваної гривні не побачиш. Ні на житло, ні на чоботи, ні на комуналку!
– Ларко! Ну, скажи йому хоч ти! – метнулася зовиця до невістки. – Ми ж не чужі!
– А я з чоловіком цілком погоджуюся, – з легкою посмішкою відповіла Лариса. – Застібай обновку, Оксано. У такому пальті коробки тягати буде тепло. І поспішай, тобі до десятої ранку ще речі пакувати.
Оксана смикнула пальто, зі злістю всунула ноги в нові чоботи й вискочила на сходовий майданчик.
Олег постояв секунду у передпокої, потім повернувся на кухню. Вийняв із гаманця банківську картку та поклав на край обіднього столу.
– Ларко, тут залишок із сьогоднішньої зміни та аванс за нове замовлення, – винувато сказав він, потираючи потилицю.
– Завтра зранку поїдемо на будівельну базу. Оплатимо вагонку на лоджію та метал для дачного даху. Досить мені в добренького брата грати, ситий по горло.
– Давно час, – м’яко сказала Лариса, накладаючи чоловікові гарячу картоплю зі сковороди.
– Мий руки та сідай вечеряти, здобувачу. Курка твоя зараз охолоне.
Минув місяць. Лоджію вони обшили сосновою вагонкою та поставили подвійні склопакети. Краса вийшла, хоч узимку там сиди.
А Оксана вже наступного ранку з вузлами перебралася в материнську хрущовку. Характер її, щоправда, жодної краплі не виправився.
Днями свекруха Галина розповіла Ларисі телефоном, що донька намагається спати до обіду на вузькому кріслі в прохідній кімнаті.
І щовечора скаржиться, як підступна Ларко обвела брата довкола пальця. Тільки вона слухати ці казки не стала.
Відібрала у Оксани пульт, вручила швабру і веліла до першого числа покласти на комод половину заробітку з перукарні за комуналку та продукти.
За що боролися, на те й напоролися…