Віра налила собі кави й навіть не стала готувати сніданок. Данило ще спав: до пізньої ночі сидів за комп’ютером, а перед вихідним Віра й не сварила його за це.
Данило навчався у восьмому класі, робив усе старанно й добре. Він уже обрав собі майбутню професію і вперто йшов до своєї мети. Віру це дуже тішило. Не кожен хлопець у такому віці знає, чого хоче від життя. Можливо, ще й передумає, але поки що все було саме так, як треба.
Старша донька Віри, Олеся, вже працювала й жила окремо. Скоро в неї мало бути весілля. Усе складалося непогано, чого ще бажати.
У двері тихенько постукали. Віра нікого не чекала, та все ж відчинила. Мало що — може, це сусідка, а може, до Данила завітав якийсь товариш.
На порозі стояв колишній чоловік із тортом у лівій руці. Правою він поправив волосся, потер ніс і ще й смикнув вузол краватки, ніби дуже хвилювався.
— Оце так гості!
— Привіт, Віро. Я тут проходив повз і подумав, що можна зайти, із сином побачитися.
— Який турботливий тато, згадав про сина. І який же ти ошатний!
— Та я ж обіцяв. От і прийшов. Пустиш?
— Якщо до сина, то заходь. Тільки він спить.
— Дякую. А це до чаю, — Максим простягнув вафельний торт.
Віра подумала, що міг би й нормальний торт принести, але промовчала. Може, у колишнього зараз скрута з грошима.
Їй одразу згадалося, як свекруха називала свого сина — “голубчик”, “Максимчик”. І чомусь ці слова викликали в пам’яті стару рекламу: “куплю дружині чоботи”. Там Максим Голубов пообіцяв усе на світі.
Тоді Віра ще вчилася в школі, а батьки завжди сміялися з того чоловіка з телевізора. Мабуть, тому вона й запам’ятала той епізод назавжди. І ось тепер Максим, тільки не Голубов, колись теж обіцяв їй усе — аж до зірки з неба.
От тільки з дивана небо не видно, та й що він там узагалі міг бачити.
Спочатку в них усе було добре. Максим працював, обіцяв поїздки до Львова, до Буковелю, та й куди Віра тільки захоче. Обіцяв багато, а грошей ледве вистачало на життя. Потім Максима скоротили.
Основною його “роботою” став диван — добре, що Максим устиг його купити. Вживаний, потертий, але іншого вибору не було. Двоє дітей, витрати постійно ростуть.
Максим обіцяв знайти нову роботу, обіцяв велику зарплату. А якось просто зібрав речі й поїхав до мами, нічого не пояснивши. За тиждень ще й забрав диван. Віра тоді навіть усміхнулася, хоч їй було зовсім не до сміху.
Максим обіцяв приходити до дітей, обіцяв гроші, але нічого так і не було. Аліменти оформили, проте Максим працював неофіційно. Сьогодні він в одному місці, завтра в іншому. Борг ріс, а списати було нічого — майна в нього не було.
Діти росли. Данилу тоді було три роки, він лише починав ходити до дитячого садка. Віра після декрету вийшла на роботу.
Місце, де стояв диван, простояло порожнім рік. Данило вже виріс зі свого ліжечка, тож довелося викроювати гроші на диван і трохи переробляти простір. Дві невеликі кімнати, двоє дітей і мама.
Кожному був потрібен свій куточок. Віра тоді вибрала собі кухню. Так і жили. Вона справлялася, після декрету швидко ввійшла в робочий ритм і навіть отримала підвищення. Аліментів не було, але вона вже й не сподівалася.
— І що це за гарний пан до нас завітав? — хотілося сказати Вірі, але вона вирішила поки що мовчати.
— Від кави не відмовлюся.
— А я ще й не пропонувала.
Віра знову поставила турку на плиту, засипала каву. Колишньому можна було б і розчинну, та її в домі просто не було. Віра любила справжню каву й могла собі її дозволити.
— Гарно живеш. Смачно, не те що розчинна.
— Розчинна теж інколи буває нормальною.
Із кімнати вийшов Данило.
— Мамо, я швидко поїм і побіжу на стадіон, у нас команда збирається. Добрий день.
— Данилу, це взагалі-то твій батько.
— Я зрозумів. Того, якого я не бачив… дванадцять років. Я привітався.
Данило мовчки зробив собі омлет, поїв і пішов.
— Оце так неповага до батька, — сказав Максим.
— А тебе є за що поважати?
— Зрозуміло. Риба гниє з голови.
— Якщо тобі тут немає з ким спілкуватися, то, мабуть, тобі час.
— Зачекай. Я прийшов не лише до сина. У мене невеличка проблема. Мені треба вступати в спадщину. Мама пішла з життя, ти, мабуть, уже чула.
— Співчуваю.
— Дякую. Так от…
Віра вже була готова слухати. Вона приблизно розуміла, в чому справа. Про смерть колишньої свекрухи їй розповіла колега, а за сумісництвом ще й сусідка Максима та його мами.
Виявилося, у Максима є бізнес. Так, і машина, і рахунок у банку. Просто все це було записано на маму. У нього самого за душею нічого не було. А тепер єдиний син вступає в спадщину. А як же аліменти? Не платив же! І що тепер із цим робити?
— Віро, ти мене чуєш? Про що замислилася?
— Чую. Продовжуй.
— Отож… Мати залишила мені спадок. І мені б не хотілося його втратити.
— Спадок? Пощастило тобі. А до нас ти навіщо прийшов?
— Спадок цей… якби не я… але я сам, сам заробив. Усе своїми руками, своїм розумом, мама тільки всім володіла.
— Молодець!
— У мене автомайстерня і магазин запчастин. Не в мене, а в спадок отримаю. Квартира ще мамина.
— Звучить привабливо, але мені нецікаво.
— Ти про що?
— Та про своє.
— Я збирав, ми з мамою зберігали гроші на розширення бізнесу. У мами ще й внесок у мою спадщину. Величезний внесок. Ми хотіли розширюватися, а мама… того… пішла.
Віра вже насилу стримувала сміх. Багатенький колишній зараз попросить відмовитися від претензій на аліменти, на борг. Ще трохи — і він почне щось обіцяти.
— Співчуваю, співчуваю.
— Я проконсультувався. Гроші підуть на погашення боргу, вашого боргу.
— Не нашого, а твого перед дітьми. Називай речі своїми іменами.
— Я неточно висловився, хвилююся. Усі гроші підуть, а вони ж були для розширення. Розумієш? Їх потім треба буде повернути мені.
— Я потім вам усе поверну. Ксюша вже доросла, Єгор самостійний, та й живете ви добре, ремонт зробили. Не бідуєте. А от мені треба!
— Добре, що ти про дітей не забув. Не бідуємо, але ти все одно винен дітям.
— Віро, там же не сто гривень і не тисяча на дрібні витрати, там мільйон. Це мої гроші, ви мусите їх повернути!
— Це ти мусиш повернути.
— Я потім усе віддам дітям, у мене ж інших дітей немає. Усе їм дістанеться. Я спеціально прийшов раніше, щоб домовитися.
— А я думала, ти про дітей згадав.
— То що? Домовилися?
— Ні. Якщо маєш — усе й повернеш. Я сама дітей піднімала, а ти їх навіть не бачив після того, як пішов.
— Мені дуже потрібні ці гроші. Дуже!
— Нам вони теж дуже потрібні. Дітям потрібні.
— Яка ж ти…
— Отака я! А ти на що розраховував, коли сюди йшов? На розуміння? Ти всі ці роки не думав про дітей, не думав, у що вони вдягнені, що їдять, а ми тепер маємо все зрозуміти й віддати?
— Діти тебе не зрозуміють, а я від грошей не відмовлюся! Дарма ти сюди прийшла. До речі, торт у тебе прострочений, забери його. Дивись на дату, коли купуєш, уже місяць, як термін минув!
— Віро, може, ти візьмеш тільки частину, а решту повернеш мені? Десята частина тебе влаштує?
— Уже торгуєшся? Ні, не влаштує. Тобі час.
Віра зачинила двері. Треба було б радіти: скоро повернуться гроші. Але якесь дивне, неприємне відчуття не відпускало її. Найімовірніше, це було через брехню. Максим обманював дітей, приховував доходи, ховав гроші, а в підсумку сам себе й перехитрив.
***
— Мамо, я вдома. Їсти хочу.
Данило повернувся додому й не спитав про батька жодного слова, ніби того вранці на їхній кухні й не було. Та й який він батько? Просто чужа нахабна людина, що випадково проходила повз…