Про загибель у автокатастрофі своєї молодшої сестри Олени Віка дізналася від матері.

Про загибель у автокатастрофі своєї молодшої сестри Олени Віка дізналася від матері.

Згодом вона вже не могла навіть пригадати, який жах тоді пережила. Не можна сказати, що сестри дружили, але все ж стосунки між ними були теплими, родинними.

Як страшний кошмар Віка згадувала почорніле від горя обличчя матері.

Тетяна Георгіївна ще не встигла оговтатися після втрати їхнього батька. Менше року тому вона поховала чоловіка. І ось нове горе прийшло в сім’ю.

Серце розривалося від жалю, коли Віка дивилася на свою маленьку племінницю.

Іринка постійно кликала маму. Їй не говорили, що мама пішла у засвіти, але все ж чотирирічна дитина розуміла, що сталося щось страшне.

Олена народила дочку без чоловіка. Про батька дівчинки вона ніколи нікому не розповідала.

Тому, незважаючи на страшне горе, близьким належало якомога швидше вирішити долю дитини. Тепер у неї не було ні матері, ні батька.

— Я третій рік не можу дитину завести, — Віка почала розмову з чоловіком здалеку, — можливо, нам слід подумати про якісь інші варіанти.

— Не найвдаліший час ти знайшла для таких розмов, — з подивом відповів Сергій.

Він хотів дитину, але вважав, що їм нікуди поспішати.

Так, подружжя чекало, коли, нарешті, настане це диво, але на відміну від своєї дружини, чоловік зовсім не переживав.

— Саме час, я вважаю, — тихо промовила Віка, — Іринка залишилася без матері і батька. Їй всього чотири роки, можливо, нам доведеться взяти її до себе.

Сергій нахмурився. Йому зовсім не сподобалися слова дружини. Їхня сім’я зазнавала матеріальних труднощів, навіть поява власної дитини створила б певні проблеми.

Але якщо мова йде про прийомну дівчинку — ні, і ще раз ні! Він не готовий терпіти нестатки і нужду заради чужої дитини!

Віка почула чоловіка. Він був категорично проти її племінниці в їхньому домі.

На серці було неспокійно – невже дівчинці доведеться відправитися в дитячий будинок.

— Іринку я залишу у себе, — зітхнувши, сказала Тетяна Георгіївна, — важко мені буде без Олени, а дитинка стане розрадою. Вона так схожа на свою маму.

Вимовивши ці слова, жінка заплакала. Це було нестерпно важко, але життя тривало.

Тетяна виховувала онуку як власну дочку. Завдяки дитині, жінка досить швидко оговталася від стресу, викликаного загибеллю Олени.

З дівчинкою потрібно було займатися, піклуватися про неї, годувати і водити на дитячі дні народження.

До того ж, Тетяна була молодою бабусею і продовжувала працювати. У неї не було ні єдиної хвилини, щоб сумувати.

Дівчинка росла вихованою, розумною і здоровою. Вона була справжньою радістю для своєї бабусі.

Що й казати, коли Віка відвідувала матір, вона охоче гралася з племінницею. Як завжди, вона принесла малій фрукти, цукерки та іграшку.

— Що сказав Сергій з приводу ляльки, яку ти купила для Іринки? — поцікавилася Тетяна. — Це дорога іграшка.

— Нічого не сказав, — знизала плечима Віка, замовчавши про те, що Сергій і не знав про покупку.

З того самого разу, коли він влаштував скандал через два пакети з продуктами для мами і племінниці, вона перестала говорити йому про те, що іноді допомагає близьким.

Звичайно, Сергія можна було зрозуміти. Сім’я виплачувала іпотеку і кредит за автомобіль. Зайві витрати були явно не по кишені.

І все-таки Віка вважала своїм обов’язком допомагати мамі та Іринці хоча б іноді. Раз на місяць вона з зарплати купувала щось смачне, якусь дрібничку з одягу та іграшку.

— Ти як, мамо, справляєшся? — тихо запитала Віка у матері.

Тетяна Георгіївна знизала плечима. Вони не голодують, але, звичайно, багато радощів їм недоступні.

Про те, щоб вивезти дитину на море, звичайно, і мови не йшло. Та й якісне взуття далеко не завжди вдавалося купити.

— Не переживай, я скажу, якщо вже зовсім погано буде, — заспокоювала Тетяна свою дочку.

Вона знала, що зять категорично проти грошових витрат на Іринку. Тому мовчала, допомоги не просила, не бажаючи створювати проблем молодій родині.

Час минав, Іринці належало йти до школи. Тетяна була в паніці – підготувати дівчинку до 1 вересня виявилося непідйомним завданням.

Вона, звичайно, могла купити онучці найдешевші ручки, зошити і олівці, а ще скористатися допомогою добрих людей і прийняти в дар ношені речі.

Але все ж бабуся хотіла, щоб у Іринки було все не гірше, ніж у інших дітей.

— Віка, я ніколи не зверталася за допомогою, але все-таки змушена визнати, що одна я не потягну ці витрати, — зізналася Тетяна, — може, ви з Сергієм могли б купити дівчинці хоча б куртку і простенький мобільний телефон?

Віка залилася рум’янцем збентеження. Якраз нещодавно у неї була розмова з чоловіком. Їй хотілося подарувати племінниці щось до початку школи. Однак Сергій навідріз відмовлявся брати в цьому участь.

— Спочатку ти купиш їй ручки і зошити, завтра мати почне натякати на зимові чоботи.

А потім сама дівчинка знахабніє і зажадає ноутбук або комп’ютер! — обурився він. — Знаєш, якщо твоя мати не тягне онуку, їй слід було відразу віддати її в дитячий заклад, а не зображати добру бабусю!

— Сергій, ти не правий, — заперечила Віка, — вона прекрасно справлялася сама, у дівчинки було все необхідне. Але саме зараз потрібна була допомога.

– Я нічого не хочу чути про це, – відрізав Сергій і сховав обличчя в телефон.

Згадавши про ту розмову, Віка сказала матері, що не може допомогти з підготовкою племінниці до школи.

Тетяна засмутилася, але не показала цього. Вона сказала, що все розуміє…

Жінці довелося взяти підробіток. Вона була вже немолода, десь тягнуло спину, та й тиск скакав.

Тетяна мало спала, багато нервувала, і одного разу їй стало зле прямо на роботі. Її відвезли на швидкій і відразу поклали в лікарню.

У жінки стався інсульт. Ймовірно, цьому сприяв тривалий стрес, який відчувала Тетяна останні місяці. Лікарі давали непогані прогнози, але все ж була потрібна тривала відновлювальна терапія.

— Кілька днів Ірикка поживе у нас, — заявила Віка, дивлячись чоловікові в очі.

Дізнавшись про біду, вона одразу забрала дівчинку до себе.

— Головне, щоб кілька днів не затягнулися на кілька тижнів, — ніби жартома вимовив Сергій. Він був привітний з Іринкою, навіть підморгнув їй і запропонував тістечко.

— Не найвдаліший жарт, — сухо відповіла Віка. У неї було якесь похмуре передчуття, серце її просто розривалося.

Перші три дні Сергій був сама люб’язність. Йому навіть подобалося грати в доброго дядька Сергія. Однак незабаром присутність чужої дитини почала йому набридати.

— Віка, я все розумію, твоя мати хвора, і ми повинні виручити її, — сказав Сергій, — проте мені потрібно знати, як довго триватиме все це.

Дитину, дійсно, потрібно готувати до школи. Хто буде це все купувати?

Віка промовчала. Вона була в лікарні, і лікар сказав їй про те, що матері належить тривала реабілітація.

Необхідний постільний режим, складне лікування. Звичайно, у Тетяни буде лікарняний, а підробіток стане неможливим.

Неохоче Вікторія розповіла про це чоловікові. Все-таки вона сподівалася на його підтримку.

— Кохана, я поважаю твою матір і дуже їй співчуваю, — сказав Сергій, — але не збираюся нашу з тобою сім’ю приносити в жертву твоїм родичам.

Я готовий терпіти в будинку дівчинку і годувати її тиждень і навіть два. Але не більше того.

Твоя мати ще дуже слабка, її стан нестабільний. Ще довгі місяці вона не зможе піклуватися про онуку. Утримувати її і виховувати доведеться нам!

Віка розплакалася. Вона стала благати чоловіка дати їй хоча б один тиждень. Можливо, станеться диво, і мати знову забере до себе дівчинку.

— Добре, — кивнув Сергій, — тиждень я почекаю. Ми навіть підемо втрьох у кіно і разом поїмо морозива в кафе.

Однак рівно через тиждень Іра покине наш будинок. Або її забере твоя мати, або вона відправиться в дитячий будинок.

Віка погодилася. Вона сподівалася на диво, але все ж було зрозуміло — мати не оговтається так швидко. Ще багато днів їй доведеться лежати в лікарні.

І навіть повернувшись додому, Тетяна не зможе піклуватися про дівчинку. Їй самій знадобиться допомога.

Кожного разу, спілкуючись із племінницею, Віка відчувала, як її серце стискається. Іринка була хорошою і слухняною дівчинкою. З нею неможливо було не подружитися.

І, дивлячись в дитячі оченята, Віка благала Бога, щоб Сергій дозволив їй залишити дівчинку.

Адже це миле личко могло розтопити лід навіть у найхолоднішому серці!

Однак дива не сталося. Того дня, коли Віці належало відвезти дівчинку до спеціалізованого закладу, вона нічого не сказала матері.

Тетяна все ще лежала в лікарні, вона як і раніше не могла вставати.

Так, її життю вже нічого не загрожувало, але бабуся фізично не могла б доглядати за онукою.

— Куди ми їдемо? — з подивом запитала Іринка, озираючись навколо. — Я ще ніколи тут не була!

— Іро, — ледь стримуючи сльози, відповіла Віка, — це чудове місце, в якому живуть дітлахи. Тут тобі буде дуже добре. Ти будеш грати з новими друзями, у тебе будуть іграшки.

— Нові друзі? — широко розплющивши очі, вимовила дівчинка. – А коли ти мене забереш? Увечері? Чи через годину?

Віка промовчала. Вона вийшла з машини і взяла племінницю за руку.

Дівчинка про щось жваво говорила, але Віка не розбирала її слів. У неї дзвеніло у вухах, а перед очима стояли сльози.

У кабінеті 303 їх зустріла жінка років сорока. Звали її Валентина Петрівна.

Саме з нею по телефону розмовляла Віка, розповідаючи про ситуацію. Вона розповіла і про загиблу сестру, і про матір, яка лежала в лікарні.

— Ви можете йти, — сказала Валентина Петрівна після того, як Віка поставила підпис на якихось документах.

— А коли ти мене забереш? — повторила своє запитання Іринка. — Раптом мені тут не сподобається, ти зможеш забрати мене раніше?

У той момент Віка вже не витримала. Вона розплакалася прямо в кабінеті і поспішила якомога швидше покинути приміщення.

Валентина Петрівна почала пояснювати Ірі, що з дитячого будинку її ніхто не забере — це було останнє, що почула Віка в стінах цієї будівлі.

Не відразу наважилася Віка розповісти матері про те, що віддала Іринку в дитячий будинок. Вона проплакала весь день і всю ніч, не бажаючи розмовляти з чоловіком.

Ні, вона не злилася на Сергія і навіть розуміла його. Просто в той момент їй було нестерпно навіть зустрічатися з ним поглядом.

Віка боялася турбувати матір – тому й відкладала постійно серйозну розмову. Вона то ухилялася від відповідей на питання про Іру, то відверто брехала.

І лише коли Тетяна зажадала, щоб Ірі дали трубку, щоб поговорити з дівчинкою, Віка розповіла їй правду.

Бідна жінка була в такому шоці, що Віка злякалася, як би їй не стало гірше. Ще один стрес міг сильно погіршити її стан.

Гірше Тетяні не ставало, але і відновлення йшло повільно. Коли до неї вкотре прийшла дочка, вона попросила її більше не приходити.

— Я втратила одну дочку, втратила онуку, а значить, і без тебе проживу, — сказала мати, байдуже дивлячись на Віку.

Віка плакала, благала її зрозуміти, але Тетяна була непохитна. Вона тихо сказала, що бажає їй щастя з Сергієм. Головне, щоб це щастя було не вигаданим.

Подружжя продовжило жити разом, стосунки у них були непогані. І все ж Віка відчувала, що їхня сім’я втратила щось важливе.

Вона не відчувала до чоловіка колишньої ніжності і теплоти. Все було як раніше, і все ж вже не те.

Діти у пари так і не з’явилися. Лікарі не знаходили якихось проблем, і все ж омріяний стан не наступав.

Тетяна повернулася додому, але їй був потрібен догляд. Частково жінка могла справлятися сама, тому цілодобове спостереження їй не було потрібно.

Від допомоги дочки мати відмовилася. До неї приходила співробітниця соціальної служби, яка купувала продукти, готувала їжу і прибирала.

Жінка намагалася домогтися дозволу на телефонні розмови з онукою. Однак психолог дитячого закладу заборонив ці контакти до того часу, коли родичі зможуть забезпечити особисті зустрічі.

Лише через рік Тетяна змогла сама зустрітися з онукою. Вона жахнулася, побачивши байдужий погляд Іриеки. Вона не впізнавала свою живу, веселу, ласкаву дівчинку.

Іринка сказала, що пам’ятає бабусю, вона не грубила і не ображалася. Але їй хотілося якомога швидше припинити зустріч.

Тетяна зробила ще кілька спроб зблизитися з онукою. Однак Ірі зовсім не були потрібні ці зустрічі, хоча вона поводилася ввічливо і спокійно.

Жінка постійно нервувала і багато плакала. Можливо, черговий стрес і став причиною другого інсульту. Тетяни не стало ще до приїзду лікарів швидкої допомоги.