У далекому дитинстві, в засніженому Хусті, дістав я від Миколая подарунок – учнівський зошит і олівець, перев’язані блакитною стрічкою. Подарунок надто благенький, «мізерний» (як казали в нас) поруч із тим, чим хвалилися сусідські діти. Моя мати була вчителькою на півставки в сільській школі, і їй доля теж не підносила дорогих подарунків.
– Мало приніс Миколай, – пожалівся я тітці Анці.
– Як це мало? – щиро здивувалася та. – Зошит, олівець, уже заструганий, і пантличок такий красний. Його теж можна до чогось приладити: мішечок зав’язати або штанини внизу підв’язати, аби сніг не сипався в чобітки…
– Міг би принести й більше, – зітхнув я сумовито.
– Якби Миколай приніс тобі більше, то що б тоді лишилося іншим дітям? А подаруночок чекає кожен, правда?
Моя малописьменна тітка знайшла для мене втішну відповідь, і я змирився, навіть зрадів тому, що дістав. У зошиті стільки було місця для малюнків! Самотня все життя, напівглуха і напівсліпа жінка, подала мені найперший урок подяки: радій тому, що маєш, і дякуй за те, що дістаєш, бо це – твоє.
Автор: Мирослав Дочинець
