Шведський психіатр, автор книг Девід Еберхард каже, що ліберальне виховання шкодить і дітям, і батькам. Жаннетт Отто розмовляє з ним в Стокгольмі.
– Коли Ви в останній раз були зі своїми дітьми в ресторані?
Девід Еберхард: Зовсім недавно. Чому ви питаєте?
– Тому що власники закладів в Стокгольмі ситі по горло дітьми, які не вміють себе вести. Одне кафе навіть заборонило вхід для сімей [з дітьми]. І це в плодовитій Швеції.
Еберхард: Я прекрасно розумію, про що йде мова. Завжди знаходяться діти, які кричать, проливають напої, носяться по приміщенню або при температурі мінус п’ять градусів відкривають вхідні двері навстіж. Батьки сидять поруч, і навіть не думають втручатися.
– Чому тоді дітей не заспокоюють інші?
Еберхард: На це ніхто не наважується. Батькам дуже неприємно, коли критикують їх дітей. Раніше наше суспільство було суспільством дорослих людей. Були єдині цінності щодо питань виховання. Якщо дитина поводилася непристойно, до неї підходили і говорили: припини! Такий узгодженості більше немає. Ми, дорослі, тепер відповідаємо не один за одного, а лише за своїх дітей.
– Ваша нова книга «Діти при владі» через кілька тижнів виходить на німецькій мові. У ній Ви стверджуєте, що ліберальне виховання як метод провалилося. Чому?
Еберхард: Тому що батьки більше не поводяться як відповідальні дорослі. Вони вважають, що повинні бути кращими друзями своїх дітей. Вони ставлять себе на один щабель з дітьми, не наважуючись перечити їм і встановлювати межі. Вони більше не приймають ніяких рішень, а хочуть бути такими ж крутими, просунутими бунтарями, як їхні діти. Тепер наше суспільство складається тільки з одних тінейджерів.
– Ви дійсно вважаєте, що і німецькі батьки дозволяють своїм дітям диктувати собі, куди їхати у відпустку, чим харчуватися і що дивитися по телевізору?
Еберхард: Багато хто знає себе в цьому портреті. Батьки неохоче виносять назовні свої проблеми з вихованням. Вони кажуть: у нас все в порядку, це не про нас! Проте, їх постійно гризе совість, тому що вони вважають, що багато речей роблять неправильно. Вони приходять втомлені ввечері з роботи, і готують те, що подобається дитині, тому що не хочуть вступати з ними в дискусії. Вони дозволяють сидіти за телевізором довше обумовленого часу, щоб побути в спокої. Вони проводять свою відпустку там, де діти будуть зайняті, хоча без дітей ноги б їх там ніколи не було. Я не кажу, що це неправильно. Я кажу лише, що життя батьків не повинна обертатися лише навколо дитини. Немає ніяких наукових доказів того, що це якось позитивно впливає на майбутнє дітей, що вони стають більш успішними або безтурботними в дорослому житті.
Назва книги: «Діти при владі. Жахливі плоди ліберального виховання »
Девід Еберхард прийняв мене для інтерв’ю в своїй квартирі в центрі Стокгольма. Щебече хвилястий папужка, діти ще в школі і дитсадку. Девід дістає з книжкової шафи чотири написані ним книги. Його улюблені теми – виховання, прагнення суспільства до захищеності і божевілля дорослих на безпеку. У шведському виданні його нової книги знято його сина в жилеті з світловідбивною тканиною, касці, пристебнутим в дитячому автомобільному сидінні. Для розмови він прийшов прямо зі своєї клініки. Він – провідний психіатр в колективі з 150 співробітників, його третя дружина – медсестра.
– Ви самі маєте шістьох дітей. Хто встановлює правила в сім’ї?
Еберхард: Я.
– І немає ніяких демократичних сімейних структур?
Еберхард: Я не знаходжу, що сім’я взагалі повинна бути демократичним інститутом. Відносини між дорослими і дітьми завжди асиметричні. Це відносини майстра і учня. Один вчить, інший слухає. Батьки можуть краще оцінювати обставини, тому що у них більше досвіду, вони більше знають. Вони і повинні встановлювати правила.
– Як Вам вдається посеред ліберального шведського суспільства виховувати власних дітей в строгості і авторитарній манері?
Еберхард: Я не можу надто відрізнятися від інших батьків, інакше у моїх дітей будуть неприємності. Та й войовничий авторитаризм мені б не дозволили.
– Тобто Ви повинні тримати себе в руках?
Еберхард: Та ну, ладно (сміється). І мої інші читачі думають, що я хочу повернення до військового виховання, назад до тілесних покарань. Я ніколи не писав подібного. Я ніколи не бив дітей.
– У Німеччині зараз багато дискутують про висловлення Папи римського про прийнятність легких ляпасів як методу виховання. У своїй книзі Ви пишете, що немає ніяких доказів того, що вихованим в строгості дітям, включаючи тих, хто піддавався побоям, гірше потім живеться. Наскільки близькі Ви до думки Папи?
Еберхард: В цьому питанні абсолютно не згоден з ним. У мене мова йде про те, що для дітей важливо, щоб вони були виховані так, щоб відповідати цінностям і нормам суспільства, в якому живуть. Для дітей, які виросли в суспільстві, де такі удари прийняті за норму, їх це не настільки [душевно] травмує. Але батьки на Заході бояться зараз найбільше, вважаючи, що навіть найменша критика може травмувати дитину. Вони більше не вважають за потрібне сказати дочці в пубертатному періоді: не їж так багато шоколаду, інакше розтовстієш, – тому що бояться, що дівчинка тут же вдариться в іншу крайність аж до анорексії. При цьому ми цілком можемо щось вимагати від дітей, вони витримають це. Не варто звертатися з ними, як з порцеляновими ляльками.
Еберхард детально розбирається в книзі зі страхами батьків. Хоча сьогодні навряд чи існують серйозні небезпеки для молодих сімей, виникають все нові і нові страхи. Еберхард на багатьох прикладах показує протиріччя сучасних батьків. Він провокує їх, хоче спонукати їх замислитися над своєю поведінкою. Свої висновки він бере з багатьох міжнародних досліджень. Наприклад, щоб посилити життєстійкість дітей, каже Еберхард, треба змалечку вчити їх справлятися з неприємностями.
– Звідки береться страх заподіяти дитині шкоду вихованням і строгістю?
Еберхард: У мене таке враження, що батьки цим зобов’язані фахівцям.
– … тобто людям на кшталт Вас?
Еберхард: Я говорю батькам, що вони не повинні читати занадто багато різних порадників.
– Тільки лише Вашу книгу, цього достатньо.
Еберхард: Мені можна дорікнути в цьому. Але, наприклад, Джон Боулбі, теорія прихильності якого вважається не викликає сумнівів, часто інтерпретується фахівцями занадто вільно. Це призводить до того, що батьки думають, що нашкодять дітям, якщо занадто рано віддадуть їх у ясла, де ті будуть проводити більше часу з вихователькою, ніж з матір’ю. Але мені не доводилося бачити ще жодної дитини, яка була би більше прив’язана до виховательки, ніж до матері.
– Данець Йеспер Йуул збирає в Німеччині цілі зали на свої доповіді про автентичність та партнерськеповодженні з дитиною.
Еберхард: Ох, якби я захотів, то скоро було б також і зі мною!
– Як Ви пояснюєте успіх Йуула?
Еберхард: Він з’явився в потрібний момент і попрямував прямо в цей виховний вакуум. Авторитарного виховання вже не хоче ніхто, так само як і аналога «невидимої руки ринку», яка сама виховає дитину. Власних батьків не хоче слухати ніхто, а покладатися лише на інтуїцію здається занадто легковажним. Йеспер Йуул говорить дуже прості речі. Інші – розумні, інші не дуже. Його перша книга «Компетентна дитина» обійшлася без єдиної рекомендації, батькам це було байдуже. І раптом всі заговорили про те, що дитину не можна не тільки карати, а й хвалити.
– Не можна хвалити?
Еберхард: Так, і таке говорить не тільки Йуул. Якщо моя дочка хоче показати мені свій малюнок, то максимум, що я можу, так це сказати: О, малюнок! Як цікаво! Ти стала щасливою, малюючи картинку? Але це ж неправильна комунікація, я не такий, чому я повинен прикидатися? Батьки повинні точно підбирати кожне слово, перш ніж вимовляти його дитині. Аби тільки не присоромити, не позбавити впевненості в собі або піддати гніту конкуренції. Проблема з експертами в їх моралізуванні. Вони кажуть батькам, що робити, а що ні. Батьки в пошуках орієнтирів вбирають догми і ідеології, від яких не так то просто потім позбутися.
Еберхард жорстко судить про фахівців в області виховання, хоча і не говорить, що батьки не можуть щось почерпнути у них. Експертні знання занадто часто ґрунтуються на власних поглядах і здоровому глузді, тобто речі, які батьки можуть осягнути самі. Важливим є те, що у власному будинку ніхто не може бути експертом. Першокласними фахівцями є лише батьки без дітей.
– Німецькі батьки мріють про Бюллербю або Леннеберги.
Еберхард: Та й шведи все ще закохані до нестями в історії Астрід Ліндгрен і всі ці ідилічні картини. Але подумайте над тим, як виросли діти в цих книгах. Вони цілий день бродять туди-сюди, без нагляду, без шоломів і капелюхів від сонця. Міхель прив’язав свою маленьку сестричку Іду на верхівці флагштока. А Лотта з вулиці Крахмахер каталася з братами-сестрами на даху Фольксвагена- «жука». Тепер це все стало абсолютно немислимо. Сьогодні батьки і відомство у справах неповнолітніх (Югендамт) взаємно інформують один одного на мушці. У дитячому садку мого сина всі діти повинні носити шоломи вже при катанні на санках!
– Що поганого в бажанні захищати дітей?
Еберхард: зверхопіка. Якщо ми хочемо отримати цієї компетентної дитини, то їй потрібно дозволити ходити в школу одному. У віці шести років дитина вже здатна до цього, навіть в місті з інтенсивним рухом транспорту. Батьки не допускають цього, але в той же час пропонують дитині приймати рішення або обговорювати кожне питання нарівні з дорослими. Багато дорослих надходять суперечливо, абсолютно не розуміючи в тому, що підстьобує дитину, просуває в розвитку, а що лягає зайвим вантажем.
– Які це має наслідки?
Еберхард: Ми погано готуємо дітей до дорослого життя, обдурюючи їх, що з ними ніколи не трапиться щось погане, що ми завжди існуємо для них, що вони – пуп землі. У своїй психіатричній клініці я зустрічаюся з молодими людьми, які прийшов до мене тому, що, наприклад, з ними розлучилася подруга через смерть собаки. У них в наявності труднощі з тим, щоб справлятися зі звичайними переживаннями.
«Щось не так» – такий частий експертний висновок Еберхарда в практичній роботі. Батьки шукали медичні відповіді на свою безпорадність. І діагноз – синдром дефіциту уваги з гіперактивністю, вони сприйняли з полегшенням, бо отримали пояснення поведінки дитини, і могли далі вже не звинувачувати самих себе. Батьки дивуються тому, що їхні діти втомлені, роздратовані, гіперактивні, але їм не приходить в голову думка відправити чадо спати раніше або заборонити тинейджеру півночі стирчати перед комп’ютером. Еберхард не скупиться на критику.
– Німеччина вже давно орієнтується на Швецію в справі турботи про дітей і рівноправність. А тепер скажіть: припиніть ж, нарешті, йти за нами!
Еберхард: Тому що ми перегнули палицю. Ми вже не контролюємо лібералізацію, а тема рівноправності стала однією з громадських догм. Всі ми віддаємо дітей в ясла вже у віці одного року. Далі, матері та батьки працюють по можливості рівноправно, по можливості однаково багато, по можливості на рівноцінних позиціях. Ніхто не повинен бути у кого-то в хвості. Робота – єдиний шлях, щоб стати людиною. Ми це вбираємо з дитинства. Батьківство само по собі вже не цінність. Батьки відразу повинні вирішувати, хто залишається вдома з дитиною і як довго, а хто продовжує працювати.
Дзвонить телефон, це його дружина. Він повинен розвісити випрану білизну. Постільна білизна молодшого сина має висохнути до вечора. Він перериває інтерв’ю, щоб залагодити домашні справи.
– А що, якщо жінка вирішить довше залишитися вдома?
Еберхард: Цього собі не може дозволити вже жодна жінка. Звинувачення буде надмірним. Вона перетвориться в реакційну, старомодну зрадницю своєї статі.
– «Хен», особовий займенник середнього роду, стало офіційним в шведському лексиконі. Тим самим повинні уникати говорити про дитину «він» чи «вона».
Еберхард: Це жорстоке поводження з дітьми, на щастя, практикується поки лише в декількох дитячих установах. Ця зрівнялівка ігнорує всі наукові знання про біологічний розвиток дітей. У нас колосальна проблема з юнаками підліткового віку (тинейджерами). Вони вже не справляються самостійно зі шкільними справами, тому що з ними більше не поводяться, як з хлопчиками.
– Тому шведські школи так впали в порівнянні з міжнародним рівнем?
Еберхард: Не тільки з цієї причини. Проблема і в наших вчителів. Їх авторитет нікчемний. Діти не вважають за потрібне слухатися їх, раз не слухаються і власних батьків. Як наслідок, падіння результатів. Згідно з дослідженням Pisa шведські школярі лідирують за частиною прогулів уроків, образ вчителів і вандалізму. І не забудьте: по частину самовпевненості!
– Характерно для дітей, які постійно перебувають в центрі турботи і уваги.
Еберхард: Так, і ці діти- «пупи землі» стають потім дорослими, і приходять, наприклад, на шведське телевізійне шоу «Ідол». Там шукають співочі таланти, які завтра стануть суперзірками. І ось вони приходять туди, і взагалі не можуть співати. Але вони навіть не знають цього. Журі, оговтавшись від подиву, запитує: тобі що, ніхто ніколи не говорив, що ти не вмієш співати?
– Його батьки були дуже боязкі?
Еберхард: Вони не хотіли травмувати бідне дитя. Так і виростають зухвалі паршивці, що йдуть в світ з абсолютно перекрученою картиною про власні здібності. Фокусування тільки на дитину – не найкращий метод виховання в світі. Якби це було так, наші діти любили б нас більше, ніж хто-небудь де-небудь кого-небудь в світі. Але це не так. Як тільки ми старіємо і дряхліємо, вони здають нас в будинок для людей похилого віку. В інших країнах сім’ї живуть разом, тому що батьки і в літньому віці ще цінуються.
