— П’ять років, Вікторе? П’ять?!
Оксана кинула на стіл банківську картку. Він потягнувся до неї, але дружина накрила її долонею.
— Не картку забирай. На мене подивись.
— Оксано, дай пояснити…
— То поясни! Чому про дачу мого чоловіка я дізнаюся від чужої людини?
Віктор мовчав, стискаючи договір купівлі-продажу. Ще годину тому дорогою додому він раз у раз торкався кишені: ось вони, його шість соток. Будиночок. Сад. Річка неподалік.
Тепер папір зім’явся у вологій долоні.
— Я збирав із підробітків, — нарешті сказав він. — Не з тих грошей, які давав на господарство.
— А премії? Яких нібито не було?
Він відвів очі.
— Були?
— Не всі…
— Вікторе!
— Були.
Оксана повільно сіла.
— А я тобі ще казала: не переймайся, якось викрутимось. Пам’ятаєш? Ти сидів ось тут, їв вечерю й жалівся, що на роботі знову затримка.
— Я працював ночами. Дахи крив, машини розвантажував. Я ці гроші не вкрав.
— Я тебе не про це питаю!
Вона підвелася так різко, що стілець відсунувся до стіни.
— Ти хоч розумієш, як я зараз почуваюся? Наче всі знали, окрім мене. Мати твоя знала?
Віктор промовчав.
— Знала, — сама відповіла Оксана. — На її рахунку тримав?
— Так.
Вона коротко, недобре засміялася.
— Гарно ви все придумали.
— Мама тут ні до чого. Це я попросив.
— А мене ти про що попросив? Хоч раз за ці п’ять років?
— Я заводив розмову! Ти забула, що відповіла?
— І тому вирішив брехати?
— Тому що для тебе моя дача завжди була дурницею!
На мить обоє замовкли.
— Це не дурниця, Оксано, — уже тихіше сказав Віктор. — Я все життя про неї мріяв.
— А я, виходить, п’ятнадцять років жила з людиною, яка не могла сказати мені правду.
— Могла б хоч подивитися спочатку…
— На що?
— На будинок. На сад. Там яблуні старі, річка за городами…
— Ти зараз серйозно?
Вона дивилася на нього, і від цього погляду він остаточно розгубив усі слова.
— Завтра я піду до адвоката, — сказала Оксана.
— Через дачу?
— Через брехню, Вітю. Через брехню.
Двері спальні зачинилися. Не грюкнули навіть — просто клацнув замок.
Віктор залишився біля столу з договором у руках.
Вони одружилися студентами. Перші гроші складали в коробку з-під взуття й разом вирішували, що купити раніше: зимові чоботи Оксані чи куртку Вікторові.
— Куртку, — казала вона. — У тебе з рукава вата лізе.
— Зате ноги сухі. А в тебе підошва відклеїлася.
Тоді вони могли сперечатися через останні двісті гривень і все одно заснути, обійнявшись.
Потім життя налагодилося. Віктор із заводського інженера став виконробом, Оксана — головною бухгалтеркою. Жили у квартирі, яку вона успадкувала від бабусі, придбали стареньку машину, раз на кілька років вибиралися до моря.
А Віктор дорогою завжди дивився у вікно на сільські будинки.
— Он той бачиш? Із синім дахом?
— Бачу.
— Мені б і менший вистачив. Аби садок був.
— Вітю, тільки не починай.
Уперше серйозно він заговорив про дачу за шість років до тієї сварки. Приніс газету з обведеним оголошенням.
— Подивися. Недалеко від міста. Можна автобусом доїхати.
Оксана навіть не взяла газети.
— У нас пральна машина підстрибує на всю ванну. Холодильник тече. Ми племінникові навчання обіцяли допомогти оплатити. Яка дача?
— Я ж не кажу завтра купувати. Можемо потроху відкладати.
— А потім що? Ремонт, паркан, лопати? Ти знаєш, скільки це коштує?
— Знаю. Я ж на будівництві працюю.
— Тоді тим паче мав би розуміти.
Він розгорнув газету, провів пальцем по маленькій фотографії.
— Я б там яблуні посадив.
— А я б хоч раз у вихідний відпочила, а не їхала полоти грядки.
— Та хто тебе змушує полоти?
— Зараз ніхто. А потім почнеться: Оксано, допоможи, Оксано, треба полити…
Віктор склав газету.
— Добре. Забули.
Вона вирішила, що він погодився. Він вирішив, що говорити більше немає сенсу.
Відтоді почалися його підробітки.
— Знову в суботу працюєш? — питала Оксана.
— Об’єкт треба закінчити.
— Ти ж ледве руки розгинаєш.
— До понеділка минеться.
Вона ставила перед ним вечерю, іноді приносила мазь для спини. Він дякував і ховав очі.
Якось вона взяла його долоню.
— Що це?
— Цеглиною прищемив.
— Вітю, ти себе заженеш. Нам що, їсти нічого?
— Та нормально все.
Цієї відповіді вистачало, щоб припинити розмову. З часом він навчився казати її так буденно, що й сам майже перестав відчувати, скільки за нею приховано.
Гроші складав окремо. Спочатку трохи, потім більше. Домовився з матір’ю про рахунок.
— А Оксана знає? — запитала вона.
— Потім скажу.
— Оце «потім», сину, до добра не доведе.
— Мамо, я просто хочу мати куди поїхати. Посидіти біля води. Без машин під вікнами.
Мати зітхнула, але допомогла.
За п’ять років сума назбиралася.
Будиночок за сорок кілометрів від міста був невеликий, цегляний, із пічкою та старими вікнами. У саду під ногами лежали торішні яблука.
— Роботи тут вистачить, — попередив господар.
Віктор провів долонею по шорсткому стовбуру.
— Роботи я не боюся.
Коли отримав ключі, довго стояв біля хвіртки. Потім відімкнув двері, зайшов і вперше сказав уголос:
— Моє.
Про Оксану він подумав уже в порожній кімнаті.
Уявив, як привезе її сюди. Вона спочатку посердиться, потім побачить сад. Може, сяде на ґанку. Може, скаже: «Чашки хоч нормальні купи, господарю».
Він навіть усміхнувся.
А за кілька днів дружині зателефонувала знайома. Вона випадково почула про угоду від нотаріуса й поспішила привітати:
— Оксано, то ви вже дачники? Чого ж мовчиш?
— Які дачники?
Після тієї розмови Оксана знайшла вдома документи.
Перші дні після сварки Віктор ходив квартирою навшпиньки. Чекав, коли вона вийде на кухню, намагався почати розмову.
— Я чай поставив. Тобі зробити?
— Ні.
— Оксано…
— Я почула тебе, Вітю.
— Ні, не почула. Ти навіть слухати не хочеш.
Вона повернулася.
— А що ще я маю почути? Що ти втомлювався? Я бачила. Що тобі хотілося дачу? Я знала. А от що ти можеш п’ять років дивитися мені в очі й вигадувати — цього не знала.
— Я боявся, що ти не дозволиш.
— Я тобі хто? Мати?
— Часом так і виходило.
Оксана здригнулася.
— То треба було сказати.
— Тобі можна сказати?
— Можна було спробувати не один раз!
Він сів навпроти.
— Я винен. Не мав ховати. Але ж не чужій людині купив. Нам.
— Ні, — відразу відповіла вона. — Не кажи тепер «нам». Купував ти собі. А мене вирішив поставити перед фактом.
Віктор опустив голову.
Цього разу заперечити не зміг.
За два тижні вона поклала перед ним копію позовної заяви.
— Ти вже подала?
— Так.
— Ми ж можемо ще поговорити.
— Ми говоримо щовечора. А я щоночі згадую, як жаліла тебе через ті премії. І мені гидко від власної довірливості.
— Я ніколи не вважав тебе дурною.
— А повівся так, наче вважав.
Він довго дивився на папери.
— Дача тобі не потрібна. То навіщо ділити?
Оксана втомлено потерла скроні.
— Будинок мені не потрібен. Але не треба робити вигляд, що всі ці роки ти жив окремо. Поки ти відкладав на мрію, я теж оплачувала наше життя.
Ці слова він згадав пізніше, коли адвокат пояснив: куплене в шлюбі майно не стає особистим лише тому, що гроші зберігали таємно.
Судова тяганина тривала кілька місяців. Квартира залишалася Оксані — вона належала їй до шлюбу. Ділили машину, спільні заощадження, дачу.
Щоб залишити будинок собі, Віктор виплатив колишній дружині компенсацію за її частку. Після цього від запасу, який беріг на ремонт, майже нічого не лишилося.
В останній день він складав речі в стару валізу. Блискавка заїдала.
— Не тягни, відірвеш, — сказала Оксана з порога.
Він завмер.
Вона підійшла, поправила край светра й застебнула валізу.
— Ось так.
— Дякую.
Обидва стояли поруч, не знаючи, що робити з руками.
— Ключі на тумбочці залишу, — сказав він.
Оксана кивнула.
Вже біля дверей він обернувся:
— Бережи себе.
— І ти.
На дачі його ніхто не чекав.
Першого вечора Віктор довго не міг розпалити піч. Дим ішов у кімнату, сльозилися очі.
— Ну давай, — бурмотів він, підкладаючи тріски. — Ти ж цього хотів.
Вода була в криниці, дрова треба було рубати, вікна — утеплювати. Після роботи він їхав із міста, дорогою купував хліб, а вдома часто вже не мав сил навіть розігріти вечерю.
Якось дістав телефон і набрав: «Оксано, де ми купували ті таблетки від спини?»
Подивився на повідомлення й стер.
Улітку стало легше. Він полагодив ґанок, розчистив доріжку, обрізав сухі гілки. Одного ранку сходив до річки з вудкою.
Повернувся з двома невеликими карасями й за звичкою гукнув від хвіртки:
— Оксано, дивись…
Решту фрази проковтнув.
Постояв, тримаючи пакет із рибою. Потім пішов до криниці.
Вечорами він сидів на ґанку. Тут справді було тихо, як він і хотів. Тільки не було кому сказати, що зацвіла стара яблуня, яку він уже думав спиляти. Нікому поскаржитися на спину. Ні з ким навіть посперечатися, чи варто фарбувати двері в зелений.
Згадувалося не те, як Оксана сердилася через гроші.
Згадувалася лікарня. Він прокинувся після операції, а вона сиділа біля ліжка в пальті.
— Ти чого не йдеш додому?
— А ти чого лякаєш мене?
Він тоді засміявся — і скривився від болю. Вона відразу підхопилася:
— Лежи вже. Герой знайшовся.
Згадав, як після смерті батька не міг зайти до його кімнати. Оксана взяла за руку:
— Ходімо разом. Я з тобою.
На ґанку він затулив обличчя долонями.
— Та сказав би ти їй нормально, — прошепотів сам до себе. — Хоч раз не образився б, а сказав.
Оксана тим часом переставила в квартирі меблі, розібрала шафи й викинула тріснуту попільничку, хоча Віктор давно не курив.
— Треба було ще десять років тому викинути, — сказала Марині, яка допомагала з прибиранням.
— То чого тримала?
— Він казав, зручна для гвинтиків.
Вони засміялися. А потім Оксана раптом замовкла.
Перші тижні вона багато працювала, зустрічалася з подругами, вмикала телевізор, щойно поверталася додому.
Одного ранку поставила на стіл дві чашки. Побачила — і сердито забрала одну назад.
Марині про це розповіла не відразу.
— Я все розумію, — сказала подруга. — Але ти сумуєш за ним.
— Сумую. І що? Це ж не означає, що він не брехав.
— Не означає.
— То чого всі дивляться на мене, наче я вигнала людину через помідори?
— Я так не думаю.
Оксана покрутила чашку.
— П’ять років, Марино. Мені страшно від того, як легко він навчився мене обманювати.
— Ти йому це сказала?
— Сто разів.
— А те, що сумуєш?
— Навіщо?
Марина помовчала.
— Бо це теж правда.
Оксана відвернулася до вікна.
— Він міг поговорити зі мною.
— Міг. А ти могла його вислухати?
— Я слухала.
— Оксано…
— Що?
— Ти іноді відповідаєш ще до того, як людина договорить.
Хотілося образитися. Виставити подругу. Сказати, щоб не лізла.
Натомість Оксана тихо спитала:
— Думаєш, я сама його до цього довела?
— Ні. Брехати він вирішив сам. Але ви ж не на суді зараз. Тобі обов’язково треба визначити, хто винен більше?
Після Марининого відходу Оксана довго сиділа на кухні.
Потім знайшла в шухляді стару фотографію з Карпат. Віктор на ній тримав над ними обома маленьку парасолю, хоча дощ уже давно промочив їх наскрізь. Вона сміялася, вчепившись йому в куртку.
На звороті його рукою було написано: «Оксана сказала, що більше зі мною нікуди не поїде».
А нижче її рукою: «Збрехала».
Вона притиснула фотографію до столу й заплакала.
Восени яблука у Вікторовому саду почали падати просто на доріжку. Він збирав їх у відра, частину віддавав сусідам. Решта лежала під деревами, і від цього чомусь ставало соромно.
Того дня він сидів на лавці, вирізаючи з яблука червивий бік, коли рипнула хвіртка.
— У тебе тут хоч доріжка є? — почувся знайомий голос. — Ледь ногу не підвернула.
Ніж завмер у руці.
Оксана стояла біля входу. В осінньому плащі, із сумкою через плече. Трохи розгублена, наче сама не знала, чи правильно зайшла.
Віктор підвівся.
— Оксано? Щось сталося?
— Ні. Можна зайти?
— Звісно. Я… зараз.
Він поклав яблуко на лавку, потім знову взяв, не розуміючи навіщо.
— Та поклади вже, — тихо сказала вона.
Він послухався.
Оксана оглянула будинок, полагоджений ґанок, яблуні.
— Оце воно?
— Воно.
— Те, заради чого ти все це…
Вона не закінчила.
Віктор ковтнув.
— Я не хотів тебе втрачати.
— Але ризикнув.
— Так.
Оксана подивилася на нього уважніше. Він схуд. На светрі біля ліктя була дірочка.
— Спина як?
Він спробував усміхнутися.
— Буває.
— Таблетки п’єш?
— Коли прихопить.
— Їх треба курсом, Вітю.
І від цієї буденної фрази йому раптом стало важко дихати.
— Я скучив, — сказав він. — Дуже.
Вона опустила очі.
— Я теж.
Віктор зробив крок, але зупинився.
— Пробач мені. Не за дачу. За те, що брехав. Що змусив тебе почуватися чужою.
Оксана провела долонею по корі яблуні.
— Я досі не можу спокійно про це думати.
— Знаю.
— Ні, дай договорити. Я не приїхала сказати, що все забула.
— Я й не прошу.
Вона кивнула, збираючись із думками.
— Але я теж була… Не знаю. Ти тільки починав про цю землю, а я вже рахувала, чому не можна. Навіть не спитала, чого тобі так хочеться сюди.
— Тут тихо.
— В квартирі тепер теж тихо, — сказала вона. — Не дуже мені сподобалося.
Він усміхнувся, а вона витерла пальцем кутик ока.
— Можна було б не доводити до суду, — додала Оксана.
— Можна було багато чого не доводити.
Вони постояли мовчки.
— Кави хочеш? — нарешті спитав Віктор. — Я на пічці варю. Тільки чашки тут різні.
— Переживу.
Він уже повернувся до будинку, коли вона покликала:
— Вітю.
— Що?
— Я не сама приїхала.
Він зблід.
Оксана кивнула за хвіртку:
— З валізою. Біля паркану залишила. Важка, зараза.
Він дивився на неї, не наважуючись повірити.
— Ти залишишся?
— Якщо запросиш.
— Оксано…
— Тільки домовимося відразу, — перебила вона, і голос затремтів. — Більше ніяких рахунків у мами. Ніяких вигаданих боргів. Навіть якщо я сердитимуся — кажи.
— Скажу.
— А я постараюся спершу вислухати.
Віктор підійшов і несміливо торкнувся її плечей.
— Можна тебе обійняти?
Оксана сама притулилася до нього. Спочатку обережно, а потім міцно вчепилася в його светр.
— Дурний ти, Вітьку, — прошепотіла вона.
— Знаю.
— І я добра.
Він засміявся крізь сльози й притиснувся щокою до її волосся.
Пізніше вони пили каву на ґанку. Оксана тримала чашку обома руками й роздивлялася сад.
— Яблука пропадають.
— Не встигаю збирати.
— Драбина є?
— Є. Але хитається трохи.
Вона повернула до нього голову.
— Трохи?
— Полагоджу.
— От із цього й почни. А я банки привезу.
Віктор дивився на неї й усміхався.
— Що? — спитала Оксана.
— Нічого. Слухаю тебе.
Вона накрила його долоню своєю.
Попереду ще були розмови, яких обоє боялися. Образа не зникла від одного обійму, а довіра не повернулася разом із валізою.
Але того вечора вони вперше за багато місяців не розійшлися по різних кімнатах, коли стало важко говорити.
Вони залишилися поруч.
Чи була Оксана права, коли подала на розлучення через п’ять років обману? І чи можна здійснювати власну мрію так, щоб найдорожча людина дізналася про неї останньою?