Забираю жінку років п’ятдесяти, питаю куди їхати – називає глухе село кілометрів за 15 від міста. Ну поїхали, дорога поганенька але грошима окуповується, робота є робота.
– Жіночко – питаю, – грудень вже, городи, дачі закінчилися, що забули там?
– Так батько у мене там, ранньою весною відвозимо туди а восени забираємо, в цьому році зима пізня, снігу немає – він тільки подзвонив що б забрали.
Йому вже 98 років, сліпий майже, бабуся померла, сам себе майже обслужити не може, але ніяк не хоче в місті жити, відразу себе погано почуває, за зиму такий стає – ось-ось поховай.
Чекає не дочекається весни, там у нього друг з бабкою живуть, вони разом самогон п’ють, на риболовлю ходять, город у них загальний на всіх.
Ми часто до нього приїжджаємо, так він там десять – п’ятнадцять років скидає – як кінь носиться по селу, а в квартирі хиріє, майже не виходить.
Ветеран війни, комісований за поранення, горів у танку, в грудях ямка з кулак. Після війни чоловіків мало було, його поставили головою колгоспу, бабами та дітлахами командувати. Нічого, справлявся – орали, сіяли – колгосп в міцних середнячках був.
Грамотами та медалями всі шафи завалені. Все життя в полях та лісах провів. А потім молодь стало роз’їжджатися з села, колгосп розвалився – нікому не потрібен став.
Люди похилого віку в селі повмирали, ось і залишився він та дружок його, ми його і забрали в місто. Спочатку гордився, заживу тепер я, житель міський, а потім мабуть не відпустило його село, гірше стало зі здоров’ям, тужливий став.
Відвезіть мене назад просить. Так як його одного залишити думали, майже не бачить, ходить з паличкою, але відвезли – самі там ним два тижні пожили. Ожив дід, город посадив, в ліс ходить, кожну стежку пам’ятає з дитинства.
Ось тепер року три відвозимо його щовесни, а пізно восени забираємо, зв’язок є, та й доглянуть за ним єдині сусіди, як він каже вони молоді – їм по сімдесят.
Ось так і їдемо розмовляючи, вже під’їжджаємо. У мене враження склалося, що вийде зараз богатир з сивою бородою. Стільки вона про нього розповіла …
Під’їжджаємо, старий але добротний будинок, видно що город оброблявся, навіть в палісаднику стоять квіти засохлі цьогрічні. Спираючись на палицю виходить дідусь, ніякий не богатир – маленький, сухенький але бодрячок такий, на дочку гримає, а самого під руки ведуть – не бачить зовсім майже.
Проводжати вийшли і сусіди, точнісінько така ж літня пара. Прощаються, ну дай бог навесні побачимося – а ні, так там зустрінемося. Приємно так на них дивитися, виросли разом і піти разом хочуть.
Завантажили ми його не нехитрий скарб, та дари природи им вирощені – трохи, але ж є своє, не дончине – сам себе прогодує …
Дід каже, що онукам подарунки везе, дочка сміється що їм вже під 30, поправився – правнукам, напевно не віриться йому що такий старий, в душі напевно 18 років.
Приїхали, вилазити став, дочку відштовхує – сам, не хоче тягарем бути …
Хороший дід і сім’я у нього хороша, дай бог здоров’я їм усім.
Бережіть себе і своїх близьких.
