Людину можна все життя знати. А пізнати по-справжньому тільки тоді, коли вона іде з нашого життя. На момент прощання. Ось тут людина себе і показує по-справжньому.
Це не трагедія. Це фарс…
Іноді людину можна все життя знати. А пізнати по-справжньому тільки тоді, коли вона іде з нашого життя. На момент прощання. Ось тут людина себе і показує по-справжньому. І біль розлуки минає. Залишається інший біль, терпимий. Страждання обдуреного та того, хто обдурив. Це нічого. Це можна витерпіти.
В оповіданні Теффі жінка наїлася отрути для пацюків через те, що коханий брюнет її покинув. Добре, що отрута виявилася неякісною. І з вікна вона теж кинутися не встигла, пощастило. Коханий йшов назавжди і дверцятами шафки рипнув. Ось цей скрип і врятував життя жінці.
Вона на мить відволіклася від страждання і пішла подивитися, навіщо герой її роману шафкою скрипів. А це він праску потяг. Поніс корисну річ, маленьку праску. Практична людина прихопила потрібне. І бажання закінчити своє життя у жінки зникло. Хоча гидко було і гірко. Але ж це не трагедія. Це фарс.
Можна прожити пліч-о-пліч все життя. Можна дружити, працювати разом. І думати, що людину знаєш! Але по-справжньому вона відкривається під час прощання. Іноді тихенько зраджує і потай праску забирає. А іноді з рук вириває речі та гроші, підставляє, шантажує, погрожує…
І такий потворний кінець відносин все ж таки приносить полегшення. Людина не тільки праску забирає. Вона забирає і наше горе розлуки. Звісно, переживання залишаються. Замки треба терміново поміняти, цінності зберегти, життя та честь своєї захистити, — багато тепер клопоту. Але ж це не трагедія. Це фарс.
І з вікна стрибати на бруківку не треба. Треба вікно зачинити міцніше. І двері також. Тому що іноді вони вертаються, такі люди. За прасувальною дошкою та пральною машиною. Або для того, щоб нам заподіяти зло. Як правило, для цього вони й повертаються.
