Після нашого походу в мене добряче горіла задниця, а Вовку всього обсипало, та ще й кілька пальців розпухло.

— Алергія, — констатувала бабуся. — Ще б пак. Мінімум три кілограми цукерок змели удвох. Щоб вас пронос пробрав і очі на лоба повилазили. Це ж треба було так накинутися на шоколад. Діду, бери мотоцикл у сусіда й їдь по лікарку. Треба ще й пальці подивитися у цього недолугого. Не дай Боже, перелом чи тріщина. Краще б у вас ж…а тріснула.

Я, звісно, спробував напроситися з дідом. Мені дуже подобалося їздити в колясці. Надягнеш шолом, натягнеш брезент і уявляєш, що в винищувачі летиш. Але дід сказав, що він не винищувач, і пішов до сусіда. Краще б він узяв мене з собою…

Вовка лежав у бабусиній кімнаті на ліжку й хворів. Ну, як хворів? Окрім пальців, у нього нічого не боліло. Хіба що обсипало дрібною висипкою. Я теж пам’ятаю, як у дитинстві мене обсипало червоними плямами, і я ходив увесь у зелених крапках.

— У тебе очі ще не лізуть на лоба? — поцікавився я у Вовки.

— Ні, — відповів він. — Але щось починає боліти.

— А проносу ще нема? — мені здавалося, що мене це омине, бо не обсипало, а от за Вовку я переживав.

Бабуся пішла до сусідки на годинку, сподіваючись, що за цей час ми не спалимо хату й не полетимо в космос. Бо якщо спалимо хату, вона нам у зад вугілля гарячого напхає. А за космос менше хвилювалася, бо дурнів туди не пускають. Угілля в зад нам не хотілося, а в космос ми не збиралися.

Я вирішив, що поки дід їде по лікарку, може трапитися біда. Наскільки я міг припустити, дідові з бабусею на нас загалом було байдуже. І якщо хтось із нас помре, їм навіть стане легше. Тому я прийняв єдине правильне рішення – лікувати Вовку самостійно. Я дістав із серванта аптечку, взяв вату, бинт і зеленку.

Мої дії здавалися мені цілком логічними. Зеленкою я збирався замазати висип, бинтом зав’язати очі, щоб до приїзду лікарки не повилазили, а ватою закрити задницю, щоб у разі проносу він не забруднив бабусине ліжко. Вовку мої плани здалися сумнівними, але я йому аргументовано пояснив:

— Бинт для того, щоб очі не вилізли, вата — від проносу, а зеленка — від алергії. Усе за наукою.

Спершу я набив труси ватою. Здалося мало, тож додав ще й марлю. Потім замотав очі бинтом. Лишалося тільки замазати алергію. Я взяв ватку й почав закрашувати плями.

Через 10 хвилин я втомився. Плям було багато й дуже дрібних. Я ухвалив розумне рішення — взяти та просто замазати всі відразу, не мучившись із кожною окремо. За кілька хвилин робота була зроблена. Вовка стояв і сох…

У дворі почулося гарчання мотоцикла. «Лікарка приїхала», — здогадався я й задоволений собою сів чекати, уявляючи, як вона зайде й скаже:

— «Та мені вже лікувати нічого! Усе основне вже зроблено, лишилося тільки пальці подивитися».

Двері відчинилися, і зайшла лікарка разом із бабусею. Я вирішив дочекатися своєї слави й, вийшовши з кімнати, усівся на лавку.

— А це що у тебе з руками? — з підозрою спитала бабуся, затримавшись біля мене. Але відповісти їй було не суджено. Лікарка зайшла до Вовки в кімнату…

З диким криком: «Мати рідна!» Щось гупнуло на підлогу. Бабуся підозріло глянула на мене й побігла до кімнати.

— Ах ти, педіатр саморобний! — вигукнула бабуся й помчала на кухню.

Я обережно зазирнув у кімнату й побачив лікарку, яка непритомною лежала на підлозі. «Недарма», — подумав я. Бабуся влетіла з рушником і склянкою води. Почала бризкати на лікарку й обмахувати її рушником. Усередині мене слабкий голос підказував, що щось тут не так, але поки не наполягав. Лікарка розплющила очі й запитала, вказуючи на Вовку:

— Що це з ним?

Тут бабуся, вочевидь, згадала про мене, бо її погляд зупинився на мухобійці. Вона простягнула за нею руку й, лагідно дивлячись на мене, сказала:

— Іди сюди, мій хороший. Гіппократ ти домашній.

Її слова здалися мені підозріло милими, і я потроху почав задкувати. Потім внутрішній голос голосно наказав — біжи! І я побіг. Побіг щодуху, з гуркотом розчахнувши вхідні двері. З гуркотом буквально, бо саме в той момент дід намагався зайти в хату, несучи в обіймах велику бутель, замість тієї, що розбив молотком у коморі. Він купив її по дорозі в селі, коли забирав лікарку. Я зрозумів, що бутель упала й розбилася. Бо коли я вже біг униз по сходах, дід матюкався й не міг второпати, що то було…

Коли лікарка зайшла в кімнату, перед нею стояло зелене створіння з величезною задницею й забинтованими очима. Побачене, безсумнівно, її шокувало, і вона втратила свідомість. Бабуся, яка вбігла слідом, виявилася морально стійкішою, хоч і не лікар. Тож особливо не здивувалася, а побігла за водою, рятувати лікарку. Я ж як мінімум годину відсиджувався за дровітнею. Дід у дворі горлав, що відірве мені ноги й поставить замість них дрова, щоб я вже ніколи не міг бігати. А ще краще — купить нову бутель і законсервує мене в ній.

У Вовки підтвердилася алергія й забій пальців, нічого серйозного. Очі не вилізли, і проносу не було. Єдиний неприємний момент — він ще довго ходив зеленим, світлішаючи день за днем.

Мене ж бити не стали. Дід сказав, що дурість з мене, швидше за все, ніколи не виб’ється. Випадково можуть і останні мізки вилетіти, а тоді батьки мене точно не заберуть, а бабці з дідом я без мізків геть не потрібен. Але мене на тиждень зачинили в кімнаті, під домашній арешт, щоб хоча б тиждень вони змогли від мене відпочити.

Отак, начебто, увесь наступний тиждень мав би пройти без пригод. Але ключове слово тут — мав би…