Вона йшла до автостанції повільно, наче несла на плечах мішок з картоплею, хоча в руках у неї було порожньо. Торби з вудженим салом, банками малини й домашнім сиром залишилися в Соломії, а хліб так і лежав на прилавку біля віконця кіоску, загорнутий у білий папірець.
Усе почалося рано вранці. Любов Михайлівна встала ще о четвертій, подоїла корову, замісила сир, перебрала малину, яку ввечері нарвала в садку за хатою. Сусідка Параска, що жила через пліт, заглянула до неї поверх штахет.
– Ти що, Любо, знову до міста збираєшся.
– Збираюся, Параско. Дитина там сама з хлопчиком, їй треба допомогти.
– Дитина твоя вже сорок років як дитина. Сама розбереться.
– Для матері дитина лишається дитиною, скільки б їй не було.
– Ну дивись. Тільки щоб не образили тебе там, ти ж така, що все до серця береш.
Любов Михайлівна лише махнула рукою. Вона вже їхала думками в місто, до невеликого офісу на вулиці Незалежності, де Соломія працювала бухгалтеркою. Так вона принаймні думала весь цей час.
Дорога тривала дві години з пересадкою. У місті вона пішла пішки, бо маршрутку ловити не вміла й боялася переплутати номер. Біля кіоску на розі, неподалік від офісу, зупинилась, купила хліб, свіжий, ще теплий.
– Донечці віднесу, – сказала вона продавчині, жінці років п’ятдесяти з втомленими очима. – Вона любить із сиром.
– Хороша донька, певно, – усміхнулася та.
– Хороша. Тільки зайнята дуже.
Любов Михайлівна поклала хліб на прилавок, бо шукала в гаманці дрібні гроші, а потім згадала, що торби обважніли в руках, і пішла до дверей офісу, сподіваючись зустріти Соломію на вході.
Донька вийшла саме тоді, коли вона підійшла. Вдягнена в світлий піджак, з телефоном у руці. Побачила матір, і обличчя її на мить змінилося, наче хтось увімкнув іншу лампу.
– Мамо. Ви що тут робите.
– Приїхала до тебе, Соломійко. Привезла тобі всього, малину, сир, сальце…
– Я ж просила не приїжджати без попередження.
– То я ж хотіла сюрприз зробити.
– Який сюрприз, мамо. Я на роботі. У мене зараз нарада.
– Я почекаю. Я тихенько, не буду заважати.
Соломія озирнулася на двері, потім на двох жінок, що вийшли за нею з офісу й стали поруч, розмовляючи про щось своє. Вона взяла матір за лікоть і відвела вбік, до стіни.
– Мамо, послухайте мене уважно. Не треба цього всього. Не треба торб, не треба хусток отих, не треба приїздити сюди.
– Яких хусток.
– Оцієї. У якій ви стоїте під моїм офісом, як на ринку. Мені соромно, мамо. Розумієте. Мені соромно перед людьми.
Любов Михайлівна ніби не одразу зрозуміла слова. Вона подивилася на свою хустку, темно-синю, з дрібними квіточками, яку подарував ще покійний Іван на двадцять п’яту річницю їхнього весілля. Потім подивилася на доньку.
– Тобі соромно за мене.
– Мені соромно за… за все це. За торби, за сальце, за те, що ви ходите по місту, як по селу. Я тут інша людина, мамо. Ви цього не розумієте.
– Я розумію, – тихо сказала Любов Михайлівна. – Я все розумію, доню.
– Нічого ви не розумієте. Ви завжди так. Приїдете, наробите галасу, а потім сидите й дивитеся на мене, наче я у чомусь винна.
– Я ніколи так не дивилася.
– Дивилися. І зараз дивитеся.
Любов Михайлівна поставила торби на асфальт. Руки в неї тремтіли, і вона сховала їх у складки спідниці.
– Забери, Соломійко. Це тобі й Тарасикові. Я більше не буду, не турбуйся.
– Мамо, я не це мала на увазі.
– Ти мала на увазі саме це. Я слухала.
Вона розвернулася й пішла. Не оглядалася, бо боялася, що донька побачить її обличчя. Тим часом Соломія стояла біля торб, і дві її колежанки вже дивилися в їхній бік із цікавістю. Пішла вона вперед, так і не торкнувшись кіоску, повз який Любов Михайлівна проходила, а хліб тихо лежав на прилавку.
На автостанції було людно. Вона сіла на лавку біля каси й дивилася на розклад, не розбираючи цифр. Поруч присіла молода дівчина з дитиною, і дитина тягнула до неї рученята й усміхалась.
– Бабусю, а ви чого плачете, – спитала дівчина.
– Я не плачу. То вітер.
– Вітру ж нема.
– Ну то й нема. Іди до мами, золотко.
Вона дочекалася автобуса й поїхала. Усю дорогу дивилася у вікно, а в голові стояли слова доньки, повторювані знову й знову, як пісня, яку не можна вимкнути. Мені соромно. Мені соромно за все це.
Удома було тихо. Корова мукнула у хліві, наче питала, де хазяйка пропадала. Любов Михайлівна підійшла до неї, погладила по шиї й сіла на ослінчик у дверях.
– Що ж ти мовчиш, – сказала вона корові. – Ти ж усе чуєш. Чого мені так важко.
Корова мовчки жувала сіно.
Увечері заглянула Параска.
– То як там, у місті.
– Нормально.
– Так нормально, що ти з лиця спала. Любо, не муч мене. Що сталося.
– Нічого не сталося. Донька зайнята була, я не зайшла.
– Не бреши. Я тебе знаю сорок років.
Любов Михайлівна довго мовчала, а потім розповіла все, слово за словом. Параска слухала, стискала губи, і ніздрі її роздувалися.
– Оце так вона з тобою. З рідною матір’ю.
– Не кажи так про неї.
– А як мені казати. Ти її одна ростила, коли Іван у лікарні лежав, ти їй і школу, і інститут тягла. Ти, Любо, на двох роботах працювала.
– Вона не винна. Вона просто… інша стала.
– Яка інша. Невдячна вона стала, ось яка.
– Параско, замовч.
– Я не замовчу. Я скажу, що думаю. Нехай приїздить і в очі тобі дивиться.
– Не приїде вона, – тихо мовила Любов Михайлівна. – Я сама більше не поїду.
– От і правильно. Не їдь. Хай сама тепер крутиться.
– Ти чуєш, що кажеш. Вона ж моя дитина.
– Тоді не плач.
– Я не плачу.
Параска махнула рукою, зітхнула й пішла, грюкнувши хвірткою. А Любов Михайлівна ще довго сиділа в темряві, не вмикаючи світла.
Тим часом у місті Соломія стояла біля кіоску з торбами в обох руках. Колежанки давно пішли, нарада без неї почалася, і вона знала, що спізнюється, але ноги не слухалися. Що вона наробила. Вона глянула на торби. Зверху лежав згорток, у який мати загорнула сало, пахучий, із часником і перцем, такий самий, як у дитинстві.
– Дівчино, – озвалася продавчиня з кіоску. – Це не ви матір до мене водили.
– Яку матір.
– Ну жінку в синій хустці. Вона в мене хліб купила й забула. Лежить ось, я його не продавала нікому.
Соломія підійшла. На прилавку лежав той самий білий згорток. Вона взяла його, і хліб ще був трохи теплий.
– Вона сказала, що це для доньки, – додала продавчиня. – Що ви любите з сиром.
Соломія закусила губу. Горло стиснуло так, що вона не могла вимовити ні слова.
– Вибачте, – видихнула вона нарешті. – Скільки я вам винна.
– Нічого не винні. Дякую, що забрали. Біжіть, може, ще наздоженете.
Але наздоганяти було нікого. Автобус давно поїхав. Соломія сіла на лавочку біля кіоску, поклала хліб на коліна й дивилася на нього, не відриваючи очей. Телефон у кишені задзвонив, начальниця питала, де вона. Вона не відповіла.
Увечері вона довго сиділа на кухні орендованої квартири. Тарас, її семирічний син, малював за столом ракету.
– Мамо, а баба Люба приїздила, – сказав він, не підводячи голови. – Мені Максим із третього поверху сказав, що бачив її біля твоєї роботи.
– Приїздила.
– А чому вона до нас не прийшла.
– Так склалося, синку.
– Ти її образила.
Соломія повільно повернулася до сина.
– З чого ти це взяв.
– Ну я ж бачу. Ти мовчиш і хліб дивишся. Коли ти винна, ти завжди мовчиш.
Вона хотіла сказати щось різке, але слова застрягли. Син маленький, а бачить краще за неї саму.
– Так, – прошепотіла вона. – Образила.
– То треба вибачитися.
– Це не так просто, Тарасику.
– А що тут складного. Прийти й сказати вибач.
Вона засміялася крізь сльози, обійняла сина й довго не відпускала.
Наступного ранку вона взяла відгул і поїхала в село. Дорога здалася нескінченною. Вона перебирала в голові фрази, але жодна не підходила. Тарас сидів поруч і тримав на колінах той самий білий згорток, який Соломія не наважилась викинути.
Любов Михайлівна поралася на подвір’ї, коли почула, як хтось відчинив хвіртку. Обернулася, побачила доньку з онуком і не одразу ворухнулася.
– Бабусю, – закричав Тарас і побіг до неї, обхопивши за коліна.
– Ой, золотко моє, – прошепотіла вона, гладячи його по голові. – Як же ти виріс.
Соломія стояла біля хвіртки, не наважуючись підійти ближче.
– Мамо.
– Чого приїхала, – сухо спитала Любов Михайлівна, не дивлячись на неї.
– Поговорити.
– Говорити нам нема про що. Ти все сказала вчора.
– Мамо, я не те мала на увазі.
– Ти вже це казала. Тільки слова, Соломіє, назад не повернеш. Вони сказані.
– Я знаю.
– Тоді навіщо приїхала.
– Бо не можу так. Не можу жити, знаючи, що ви… що я вас так.
– Не можеш, а могла ж вчора. Могла, коли казала, що тобі за мене соромно.
– Мені не за вас соромно, мамо.
Любов Михайлівна нарешті обернулася. Очі в неї були червоні, але голос твердий.
– А за кого.
Соломія видихнула, наче збиралася стрибати у воду.
– За себе. За те, що я вам брехала.
– Про що брехала.
– Мамо, чи можна зайти до хати.
– Заходь.
У кухні пахло молоком і свіжою м’ятою. Тарас вибіг у садок до курей, а жінки лишилися удвох за столом. Соломія довго крутила в руках чашку, яку мати поставила перед нею.
– Мене звільнили, мамо, – сказала вона нарешті. – Два місяці тому.
– Як звільнили. А той офіс.
– То не мій офіс. Я там тимчасово, кілька годин на день, помічницею у підприємця. Платять копійки. А вдома я вам казала, що все добре, що я головний бухгалтер, що в нас з Андрієм усе гаразд.
– З Андрієм.
– Він пішов, мамо. Ще навесні. Знайшов іншу й поїхав до Польщі. Квартиру ми знімали, тепер платити нічим. Я ховаюся від орендодавця, від колег, від усіх.
Любов Михайлівна мовчала. Кожне слово лягало їй на серце, мов важкий камінь.
– І ти мовчала, – мовила вона нарешті. – Усе це мовчала.
– Так.
– Чому.
– Бо ви б одразу кинулись допомагати. Продали б корову, віддали б мені останнє. А я не хотіла бути тягарем.
– Ти ніколи не була тягарем, Соломіє.
– Була б. Мамо, ви ж усе життя мені віддавали. Я вчилася, працювала, думала, що вже виберусь, що тепер ваша черга відпочивати. А вийшло навпаки.
– І тому ти мене прогнала.
– Я не прогнала. Я злякалась. Коли побачила вас біля офісу, з торбами, з тією хусткою… Я подумала, що ось зараз колеги підійдуть, заговорять, і все розкриється. Що вони побачать мою матір, зрозуміють, що я не та, за кого себе видаю.
– А хто ти, доню.
– Я не знаю вже, мамо.
Любов Михайлівна встала, обійшла стіл і сіла поруч. Руки в неї були шорсткі, натруджені, але такі рідні, що Соломія притулилася до них щокою.
– Дурна ти в мене, – тихо сказала мати. – Така ж дурна, як і я.
– Мамо.
– Мовчи. Слухай. Я теж не казала тобі правду. Знаєш чому я так часто приїздила.
– Бо хотіли допомогти.
– Бо мені було самотньо. Іван помер, ти поїхала, у хаті тихо. Я корову доїла, а розмовляти не було з ким. От і їхала до тебе, наче до свята.
– Чому ж ви не казали.
– А як сказати. Ти ж така зайнята, така успішна. Мені здавалося, що я заважаю.
– Ви ніколи не заважали.
– А ти мені вчора сказала, що заважаю.
– Мамо, пробачте мені.
– Я не сердита, Соломійко. Мені просто боляче було. Так боляче, що я хліб, який тобі купила, у кіоску забула.
– Я знаю, – Соломія усміхнулась крізь сльози. – Він у мене. Продавчиня зберегла. Тарас його зараз у торбі має.
– Той хліб.
– Той самий.
Вони дивилися одна на одну й раптом обидві засміялись, тихо й гірко. А потім Любов Михайлівна обняла доньку, і вони довго сиділи так, не кажучи ні слова.
Потім у дверях з’явився Тарас із хлібом у руках.
– Бабусю, а можна його вже їсти. Він трохи черствий, але пахне смачно.
– Давай сюди, мій золотий. Зараз ми його із сиром.
Любов Михайлівна розрізала хліб, намазала свіжим сиром, і вперше за два дні відчула, що їжа знову має смак. Вони їли втрьох, мовчки, і кожен шматок наче змивав усе те важке, що нагромадилось між ними.
– Мамо, – озвалася Соломія, коли вони допили чай. – А можна ми якийсь час поживемо у вас.
– Ти ще питаєш. Хата порожня, кімнат вистачає. Тарасик у школу тут піде, там добра вчителька, Параскина онука.
– А робота.
– У селі теж люди працюють. Бухгалтери всюди потрібні. У сільраді якраз шукали, я чула.
– Мамо, а як же сусіди. Що скажуть.
– Нехай кажуть що хочуть. Я свою доньку не соромлюся й ніколи не соромилась.
– А я вас, виходить, соромилась.
– Було й минуло. Усі помиляються. Головне, що ти приїхала.
Соломія узяла матір за руку й міцно стиснула.
– Мамо, я ніколи більше так не скажу. Обіцяю.
– Не обіцяй. Просто живи й будь щаслива. Мені більше нічого не треба.
За вікном шелестів садок, і вечірнє сонце золотило хатні стіни. Тарас вибіг надвір гратися з собакою, а на столі лишилася недоїдена скибка того самого хліба, який так довго шукав дорогу додому.
Параска, проходячи повз хату, зазирнула у вікно, побачила їх, трьох за одним столом, і тихо всміхнулася собі в хустку.
– От і добре, – прошепотіла вона. – От і слава Богу.
І пішла далі, не заходячи, щоб не заважати.
Олеся Срібна