Я 15 років пропрацювала в Німеччині, висилала дітям все, що заробляла. Думала вони мене цінують, та, замість вдячності, отримала лише докори.

Подалась я на заробітки не з доброго дива. Діти росли і треба було їм допомогти влаштовуватись в житті. Моєї вчительської зарплати на все не вистачало, а чоловік звик, що про нього турбуються і не поспішав йти на важчу, але прибутковішу роботу. Його все влаштовувало.

От я і поїхала. В Німеччині вже, на той момент, 5 років працювала моя подруга, вона і допомогла мені влаштуватись. На початках було дуже важко: чужа країна, інший менталітет, мову я ледь знала. Я роботи не боюсь та й знала, заради чого я  це роблю.

Зароблені гроші я на себе не витрачала, а все відправляла дітям. Богдану – 25, старшій доньці Люді – 30. Я ніколи не питала на що вони витрачають гроші, бо думала, що в дорослому віці люди вміють розумно розпоряджатись грошима. Як же я помилялась.

Син всі гроші витратив на гульки, хоча міг купити машину чи невелику квартиру в іпотеку. На роботі він ніде не працював, бо звик, що мама на всі його примхи гроші дасть.

Донька теж замість того, щоб потурбуватись про свій дім, за ці гроші зробила свекрам, де вони з чоловіком жили, шикарний ремонт. Решту десь витратили, самі не знають на що. Тепер вони з чоловіком розлучаються і донька лишилась біля розбитого корита.

Онуків я ще не маю, тож все віддаю дітям. Я навіть їм речі і деяку техніку купувала, будучи за кордоном. Чоловіка 2 роки тому не стало, «згорів» за 3 місяці від хвороби. Свій дім теж не відремонтувала.

І от цього року вирішила на Великдень приїхати до дітей, перший раз за всі роки відсвяткувати в родинному колі. Не так я собі уявляла зустріч із дітьми.

– Мамо, чому ти нам не вислала грошей? Треба ж до свята готуватись, – сказала доня.

– Це ти, Людо, замість привітання таке мамі кажеш? Ми ж не бачились 2 роки.

– Я звісно рада тебе бачити, але ж і допомога твоя треба.

Син вразив ще більше.

– Мамо, я хочу з друзями в Карпати поїхати. Дай грошей.

Після почутих «привітань» від дітей, я не дала їм ні копійки, хоч і планувала.

До Великодня я готуюсь сама. Прибрала в домі, наготувала страв, освячу кошик на свято і повернусь назад до Німеччини. Я там працюю на складі шоколадної продукції, фасувальницею. Не так я собі уявляла родинний Великдень, але маю, е, на що заслужила. Сама винна, що навчила дітей цінувати гроші більше, ніж рідну матір.

На свято вони мене так і не запросили, образились. Донька сказала, що через мене сильно посварилась зі свекрами, бо нічого не купила до святкового столу. Син же заявив, що я зганьбила його перед друзями, бо всі, крім нього поїхали на відпочинок.

Я повернулась в Німеччину на роботу і твердо вирішила, що не дам дітям відтепер жодного євро. Збиратиму гроші на свою спокійну та забезпечену старість, відремонтую власний дім. Діти вже не маленькі, хай живуть як хочуть.

Хіба я не права? Як би ви відреагували на таке ставлення дітей?