Після того, як син дізнався, що ми з чоловіком його усиновили, він зник з нашого життя. Я ніколи не почувалась так погано

Після того, як син дізнався, що ми з чоловіком його усиновили, він зник з нашого життя. Я ніколи не почувалась так погано.

– Я не ваша власність! – Тарас різко кинув мені в обличчя, його голос відлунював по стінах нашого старого будинку. – Ви не мали права вирішувати за мене, чи шукати мені свою справжню маму! Як ви могли це приховувати?

Очі Тараса, сповнені жалю, зустріли мої, і я відчула, як все, що я будувала роками, почало руйнуватися. Як він дізнався? Ми з Миколою завжди були обережні, ретельно приховували минуле.

– Звідки ти дізнався? – ледь чутно спитала я.

– Це вже неважливо, – прошипів він. – Важливо те, що я знаю. І знаєте що? Ви навіть не уявляєте, чому вона від мене відмовилася! Може, була бідною, може, її примусили! Хто ви такі, щоб судити її чи вирішувати за мене?

Я хотіла щось сказати, виправдатися, але слова не йшли. Ми з Миколою хотіли лише найкращого для нього. Але чи не зробили ми навпаки? Тарас дивився на мене з таким розпачем, ніби побачив у мені чужу людину.

– Вона не хотіла тебе, – раптом зірвалося з моїх уст, хоча я розуміла, що ці слова лише зроблять гірше.

– Це брехня, – гнівно відповів він. – Ви просто хочете, щоб я повірив у вашу версію історії. Але я все одно знайду її!

Я стояла, мов закам’яніла. Я відчувала, як між нами виростає стіна, яку, можливо, вже ніколи не подолати.

Ця історія почалася задовго до цього дня, коли наш син розбив своє серце, а моє – разом із ним.

20 років тому я прийняла рішення, яке, як мені тоді здавалося, було правильним. Ми з Миколою вирішили усиновити дитину, не розповідаючи нікому правди. Відразу після одруження лікарі сказали мені, що я не зможу мати дітей. Я пам’ятаю, як плакала тоді ночами. Ми довго обговорювали це з чоловіком, і він запропонував усиновити дитину.

– Анно, це буде наш син. Ми зможемо дати йому все, що він тільки захоче, – переконував мене Микола.

Я погодилася, хоча і боялася. У нашому містечку люди швидко дізнаються чужі секрети, а плітки розходяться зі швидкістю вітру. Тому ми вирішили все зробити так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Ми знайшли жінку, яка через важкі обставини не могла залишити дитину собі.

Її звали Олена, і вона була ще зовсім молодою. Її історія розбила мені серце, але я не дозволяла собі надто глибоко замислюватися. Ми були впевнені, що даємо хлопчику краще життя.

Того дня, коли Тарасик з’явився в нашому домі, я відчула себе найщасливішою жінкою у світі. Він був маленький, зовсім крихітний, і я вже тоді знала, що зроблю все, щоб він був щасливим. Усі думали, що я привела його на світ сама, і лише ми з Миколою знали правду.

Минали роки, і наш син ріс у любові. Його перші кроки, перше слово – все це стало частиною нашого життя. Я була впевнена, що ми зробили правильно. Але з часом мене почала мучити думка: чи маємо ми право приховувати від нього правду?

– Ти ж розумієш, якщо він дізнається, він образиться, – сказав Микола одного вечора. – Ми його батьки, Анно. Ми дали йому життя, про яке він міг лише мріяти.

– Але хіба це чесно? – запитала я. – Чи зможемо ми дивитися йому в очі, знаючи, що брехали?

Ми сперечалися довго, але врешті-решт вирішили мовчати. Це здавалося найкращим рішенням. А що, якби він захотів знайти свою рідну матір і залишив нас? Ця думка лякала мене до нестями.

Тарас виріс добрим, розумним і красивим хлопцем. Він вступив до університету, знайшов друзів, навіть привів до нас додому дівчину, яку ми дуже полюбили. Я була впевнена, що ми зробили все правильно. Але одного дня все змінилося.

Я досі не знаю, як він дізнався. Можливо, знайшов якісь документи. Можливо, хтось сказав йому. Але того вечора, коли він повернувся додому, я побачила в його очах щось нове – недовіру. Він ставив запитання, від яких у мене хололо серце. А коли правда вийшла на поверхню, я зрозуміла, що вже ніколи не зможу повернути все, як було.

Він пішов. Спочатку це були просто сварки, потім мовчання, а далі він остаточно розірвав зв’язок. Я намагалася дзвонити, писати, благати його повернутися, але все було марно. Микола теж переживав, хоч і намагався не показувати цього. Врешті, через кілька років, його не стало. Лікарі сказали, що це сталося через стрес. Я знаю, що це була правда. Він дуже переживав через втрату сина.

Мені залишився лише пустий будинок і спогади. Я часто думаю, чи вдалося Тарасові знайти свою рідну матір. Може, він щасливий? Може, вона змогла дати йому те, чого не дали ми?

Тепер, через 20 років, я звертаюся до вас, читачі, за порадою. Чи мала я право приховувати правду від Тараса? Чи могли ми з Миколою вчинити інакше? І чи варто мені зараз шукати з ним зустрічі, намагатися повернути його в своє життя?

Я вже нічого не хочу виправдовувати. Я просто хочу зрозуміти, чи можна ще щось зробити, щоб повернути його. Що ви думаєте? Що б ви зробили на моєму місці?