Одного разу в храмі плакала жінка: мати у неї вже зовсім з розуму вижила, під себе ходила, а потім по стінці малювала, як дитина. “Втомилася, – каже, – від неї, довела мене до сказу! І вже не знаю, як це у мене вийшло, але вдарила я її, отче, а в ночі вона померла. Неначе спеціально все було підлаштовано”. Не хочу нікого засуджувати, доглядати за хворими родичами – це хрест.
І в той же час все, що Господь нам посилає, посилає для нашої ж користі. Адже нам треба так життя прожити, щоб на виході людиною стати. А для цього потрібно спершу в собі зло перемогти, а потім, ще й протилежні чесноти придбати. А це непросто. Ось кається людина перед смертю, плаче, каже, що шкодує про гріхи минулого, але цього мало. Хіба станеш людиною, не подолавши в собі гріх, хіба навчишся чогось без багатьох праць? Подвиг потрібен. Рай і пекло починаються на землі.
Доглядаючи за старими і немічними, ми, перш за все, самі стаємо сильнішими, терплячими, милосердними, самовідданими. А якщо почнемо кидати старих і хворих, то і не помітимо, як все це душогубство на потік поставимо. У кого ж тоді перетворимося? Подивіться, реклама нам втовкмачує: живи для задоволення. Але хіба мета життя тільки в кайфі? Тоді ідеал – це наркоман з очима під лоб. Життя – річ вкрай жорстка. З неї все більше йдуть здатність співпереживати, жертвувати чимось значним для себе. Ми занадто звикли до зручностей. Мені здається, коли прийде антихрист, йому буде достатньо відключити в будинках світло і воду, і ми на колінах до нього поповземо.
… Прийшов до однієї жінки, її старенька мама вже десять місяців лежала, зовсім впала в дитинство. Весь цей час її дочка кожен день після роботи бігла в будинок матері прибирати, прати, годувати, підмивати, а потім додому – там сім’я. І так всі десять місяців без вихідних. Я запитав її: “А чому б тобі не здати матір в будинок престарілих? Здаси – і ніяких турбот”. “Ви що, отче, це ж моя мати, скільки часу вона за мною ходила, як же я її зараз зраджу?” Через кілька днів бабусі не стало. Пишу і згадую розмову з цією жінкою, її втомлені очі, натруджені руки з набряклими вузликами вен. Час минув, але до сих пір, коли згадую нашу зустріч, у мене не зникає бажання, що виникло тоді, – поклонитися і поцілувати ці руки.
© Олександр Дьяченко
