— Доню, – прийшла до Лери у вихідний, – ми з батьком вирішили вам із зятем подарунок зробити, купіть щось собі у квартиру.

Лера подякувала. Воно й зрозуміло, заміжня наша дочка всього 4-й рік, зараз у декрет збирається піти. Квартиру їй купити у нас із чоловіком сил не вистачило. Нашкребли по кутах, дали 30% вартості, на перший внесок. Решта, як у багатьох, в кредиті.

Ремонт там був найпростіший, але це вже добре, у молодих із меблів – нічого. Тільки те, що ми з чоловіком віддали. Зять у нас не сирота. Є в нього мама. Тільки сваха моя Оксана Миколаївна із серії “не дати, а самій урвати”.

— А чим я їм допоможу, – голосила мало не з першого дня, – я синочка виховувала одна. У струнку витягувалася, та пояс тугіше затягувала. У мене грошей немає.

Ага. Затягувала. Зятю нашому зараз уже 29 років. Давно працює, навчався в інституті на заочному, у мами ж грошей немає. При цьому, у свахи у квартирі непоганий ремонт, гарні меблі.

— Можу собі дозволити, на старості років, – каже гордовито, – а діти самі нехай наживають. Обидва з руками й ногами.

Із цим не посперечаєшся. Діти дорослі, донька наша теж на шиї в нас після інституту жодного дня не сиділа. Але нам, як батькам, весь час допомогти їй хочеться.

Віддавали штори, посуд, а потім дивимося – немає їх. Куди поділися? А нікуди, сваха приходила, на життя скаржилася, що зарплату зрізали, що так важко самій, що нового не купити. А ці шторки так їй у спальню пасують, просто просяться.

— А ви собі нові купіть!

Донька зі свекрухою стосунки псувати не хоче, віддає, потім якось виділяють уже собі на нове.

— Ми диван купили, шафу, – раділа донька.

Ну і ми з батьком раділи. А потім свекруха розплакалася: сусіди зверху залили, шафа в неї “попливла”, перекосило її.

— Мало того, що тепер ремонт робити, – скаржилася Оксана Миколаївна, – тепер іще невідомо, коли я нову собі дозволити зможу. Вам добре, ви вдвох, а я все життя б’юся одна.

Ну і зять на Леру дивись: мовляв, давай допоможемо мамі, а собі ще купимо, га? А потім Лера вже була в положенні. Ну і так сказати, на час після кредиту його не відкладеш. Лері 28 повних років. Дитина в сім’ї потрібна.

— Дитячу зробимо, підготуємо, – планували молоді, – а кухня почекає. Що вже тепер. Поступово.

— Давай молодим подарунок зробимо, – запропонував чоловік, – до появи онука чи онучки дамо їм грошей на кухонний гарнітур. Ну коли вони “потім”? Через 3 роки, після декрету? Зараз малюк буде і витрат буде тьма.

Нашкребли ми з чоловіком 50 тисяч. Не вистачить, звісно. Гаразд, чого вже, кредит візьмемо, добре, що працюємо ще обидва, але в молодих до появи дитинки буде нова кухня.

Дочка зраділа, зять подякував, засіли вони дивитися, вибирати. Ми з чоловіком гроші їм на карту переказали. У вихідний зять сказав, що вони з друзями з’їздять у магазин, оформлять покупку.

— Ну, їздили? – дзвоню в понеділок, – Купили? Коли доставка? Майстер приїде, або батькові прийти допомогти зібрати. У вас же лінійна, ти казала. Нічого не підганяти, не підпилювати. Поставимо і все.

— Не їздили, – донька сумна, – не можу говорити, не телефоном.

Я весь день була сама не своя. Наступного дня відпросилася з роботи, поїхала до доньки. А вона очі ховає.

— Що трапилося, кажи в лоб, – я за серце схопилася, – думи ж усякі. Хто в біду потрапив чи що?

Виявилося, ніхто в біду не потрапив. Просто Оксана Миколаївна провідала про майбутню покупку і почала обробляти сина.

— Ви ж можете і через місяць купити, що для вас 20 тисяч! А мені вони так потрібні, так потрібні! Дочекаєшся наступної зарплати і візьмете кухню. Дитина ж не завтра буде.

— Ну він і віддав, я навіть не знала, – каже донька.

Що за нагальна потреба у свахи? А просто мріяла вона давно помолодшати. Якась подруга з її роботи зробила собі уколи краси і процедури різні. І свекрусі захотілося. Грошей немає? Але можна ж у сина взяти, йому ж тесть із тещею дали багато.

Як я гнівом праведним кипіла – не розкажеш словами. Думала, що поб’ю свого нахабного зятя. Добре, що зустрітися нам вдалося тільки наступного дня.

— Зробила твоя мама процедури? – запитую, – Помолодшала? Добре. А тепер слухай мене уважно. Ми з чоловіком кредит взяли. І зовсім (розповідь для сайту Рідне Слово) не на її, вибач, витрибеньки. Ми хотіли, щоб наша донька готувала їжу на зручній кухні. Зрозумів? Так от, дізнаюся, що з квартири хоча б рушник пропав у бік будинку твоєї матері, допомоги від нас більше не побачите. І гроші поверни мені. А двадцять тисяч пришлеш на картку після зарплати.

Доньці й не виговориш зараз, у її становищі нервувати не можна. Тож довелося обмежитися тим, що зятю все сказала від душі.

— Ну як так? – зателефонувала сваха, – дали й відібрали? Я ж у сина в борг позичила, я б віддала. А тепер вони без кухні будуть?

— Зате ти, – не витримала я, – з помолоділим фейсом.

Кухню ми з чоловіком купимо самі, коли зять ті двадцять докладе. Купимо, привеземо, встановимо. Зі свахою я спілкуватися більше не хочу. Зовсім. Виходить, що ми даємо, а вона відбирає?

Овечкою нещасною прикидається.

Як вам ситуація?